Re: цензії

Жанр: військовий детектив

Минулого року київська муніципальна газета «Хрещатик» долучилася до спроби українських друкованих ЗМІ відродити вдячну практику друкування гостросюжетних творів із продовженням, яка почалася ще на початку ХІХ століття у Франції, з публікації багатосерійного пригодницького роману Ежена Сю «Паризькі таємниці». Якщо вірити повідомленню «Хрещатика», мета себе виправдала, і публікація впродовж певного часу детективу відомого журналіста Дениса Жаркіх «Чорний снайпер» (до речі, на той час - в. о. головного редактора) зацікавила читачів та збільшила тираж газети

Для доби Інтернету це до певної міри якщо не перемога, то принаймні - здобуток. Хоча все одно друковані ЗМІ за авторів, здатних писати з гостросюжетні історії з продовженням, перериваючи оповідь у найцікавішому місці, поки що не надто воюють. Скажімо, безкоштовна газета від мережі «Велика кишеня» кілька років тому замовила подібні твори Андрієві Куркову, але згодом експеримент згорнула. Або часи не ті, або автори не ті... Словом, Денис Жаркіх знайшов своїй успішній, як виявилося, літературній спробі більш звичне для літературного твору втілення - вона вийшла окремою книжкою стандартним для нашої країни тиражем гостросюжетного твору, розрахованого на широкий загал, тобто - 1 тисяча примірників.

...У 1943 році на одній з ділянок Воронізького фронту завівся невловимий снайпер, котрого називають привидом. Він одного за одним відстрілює старших офіцерів червоної армії, котрі намагаються, кожен - у звичній для себе брутальній манері, змусити підрозділи наступати. Тут треба трошки знати історію: після поразки під Сталінградом у січні 1943 та стрімкого наступу червоних у лютому комуністи вибили фашистів із частини України, взявши, зокрема, Харків. Проте Гітлер вимагав реваншу за Сталінград, як «біло-блакитні» - за Майдан, і в результаті контрнаступу німці знову вибили червоних із Харкова. У цій ситуації сталінські генерали та маршали розділилися в думках. Одні були за контрнаступ, інші, більш помірковані - за глибоку непробивну оборону та накопичення сил. Отже, ті, хто був за наступ, виявилися некомпетентними.

Чорний Снайпер полює саме на таких. Зловити його посилають молодого офіцера НКВД Володимира Красицького, який працює в парі з офіцером фронтової розвідки Олександром Шуровим. Звісно, «серійного снайпера» знайдуть, відсіюючи одного за одним кількох підозрюваних - адже нам пропонують детектив, написаний за всіма законами жанру та накладений на певне реальне історичне тло.

Проте моє ліберальне нутро категорично протестує проти того, аби позитивним героєм книги українського автора був чекіст, офіцер НКВД, нехай пан Жаркіх і придумав йому, як і решті дійових осіб, навіть другорядних, коротку, проте містку, чітко прописану біографію. Але мені, хоч убий, Чорний Снайпере, не хочеться бачити радянського чекіста білим та пухнастим. У НКВД, як і в нинішніх силових структурах, працювали здебільшого садисти, і система вимагала, аби наступний призов чекістів частково зачищав попередній, аби підтвердити власну лояльність до системи та готовність убивати ворогів народу. І якщо автор наполягає, що твір написаний на основі реальних подій, фінальне прозріння чекіста Володі на предмет того, що застрелені генерали - тупі некомпетентні п`яні скоти, якось на реальну подію не тягне. Тобто, поведінка генералів тягне, прозріння чекіста - ні. Очевидно, це та частка вигадки, яку дозволяє собі кожен автор.

На мою думку, війна 1941-1945 років - досі благодатний матеріал для письменників, особливо якщо йдеться про гостросюжетну літературу. Проте, на мою думку, герой такої історії мусить бути жертвою Системи, а не вірним слугою її. Пригодницькі та детективні історії пишуться не про слуг, а як раз про героїв, котрі демонструють приклади нестандартного мислення та непередбачуваної поведінки, за що «гвинтиків» системи НКВД розстрілювали чи нищили іншим способом.

Показовим тут є епізод, коли рядовий (!) червоноармієць, таке собі рябе нещастя, провокує старшого лейтенанта (!) держбезпеки йти в атаку, а потім капітан (!) вичитує: «Рядовой, зачем вы послали в бой ответственного офицера НКВД!» (стор. 46). Тут - ключ до розуміння всього твору: чекіст, якого може послати кудись «небольшой замызганный солдатик со щербатым ртом» - несправжній. А отже, всі його подальші дії варто розглядати в контексті народного фольклору, коли тим, хто покликаний нас захищати, приписуються нереальні чесноти, властивості та здібності. Ну, а пригодницька література вся вийшла з народних казок...

Оцінка ****