Жанр: кримінальна притча 

Не дарма роман волиняка Володимира Лиса отримав цього року премію за кращий з кращих роман «Століття Якова» на Всеукраїнському конкурсі « Коронація слова ». Справа в тому, що і в натхненників, і особливо – в журі цього конкурсу, за моїми спостереженнями, своє уявлення про жанрову літературу. Тому автор цих рядків здобув там 6 нагород дуже дивним і досі не зрозумілим способом: усупереч цим уявленням. Натомість книги Володимира Лиса – і тут безжодної іронії! – цілком таким уявленням відповідають. А саме: жанрова література, написана в Україні, не повинна бути схожа на російські та західні аналоги. Не відповідати жодним критеріям, крім, цитуючи тернополянина Олександра Вільчинського, «питання сенсу життя і смерті».

Ці слова винесені на обкладинку книги «Жінка длястіни» в якості позитивної характеристики, і задають, як на мене, дуже категоричний тон: попса – попсою, чтиво – чтивом, але філософія – філософією. Без розмірковувань про сенс життя (причому підкреслених, на кшталт «ось тут, у цьому абзаці, про це говориться») автори української жанрової прози її, жанрову прозу, на жаль, не уявляють.

Роман Лиса «Жінка для стіни» цим суто українським вимогам відповідає повністю. Порівнюючи його з іншими творами цього автора, я б поставив поруч роман «І прибуде суддя», відзначивши при цьому – найбільш «чистим» у жанровому відношенні для мене залишається роман Лиса «Продавець долі». Говорячи про новинку, хочу зазначити: в деяких моментах вона програє попереднім творам. А саме – вживання слова «трахатися» та похідних від нього навіть мені, людині ліберальних щодо цього поглядів, видається надмірним. Притому, що в жодному з інших прочитаних мною романах Володимира Лиса цього слова не вживалося. 

Отже, зовні, на початку, «Жінка для стіни» - кримінальна історія. Починається вона з того, що головний герой бандит Геннадій Рищук на прізвисько Морс забиває стрілку бандитові на прізвисько Бицьо, аби перетерти про різні бандитські справи. Раптом Морсові дзвонять братки й кажуть:горить його будинок на вершечку пагорба, справжній палац. Вирішивши дізнатися, хто ж це такий сміливий, що покотив на нього бочку, Морс починає стріляти в усі боки і, звичайно ж, «трахатися», аби спустити пару і знову відчути себе господарем становища. Не знайшовши винних і почавши відбудовувати свій палац (що не заважає йому жорстко «трахатися»), бандит Морс не вправляється, як будинок знову підпалюють. Знову постріли, знову пошук зрадника – марно.

Ось тут, десь із половини книги, починаєш ловити себе на тому, на чому ловиш завжди, коли читаєш черговий роман Володимира Лиса : історія зовсім не про те, про що здається. Бо оце «трахання» насправді ілюструє бездуховну сутність бандитизму взагалі та Гени Морса – зокрема. Адже врятувати будинок від подальших підпалів і перетворити його на фортецю можна лише  в один спосіб: замурувати в стіну жінку, причому не силою – вона сама повинна принести себе в жертву, бо дуже любить Гену Морса.А як такого полюбиш, якщо «потрахався» і в кращому разі вигнав, у гіршому – віддав охоронцям…

Те, що починається, як кримінальний роман, поступово перетворюється на історію з класичним сюжетом про Красуню і Чудовисько.Тільки Чудовисько-Гена повинен сам зайти Красуню, яка його таки дійсно безкорисно любить. Чи зможе?

Оцінка *** (+)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику: 

*  Жодної надії; 

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу; 

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину; 

**** Хочеться краще, але загалом поживно; 

***** Так тримати! 

Значок (+) біля оцінки – Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки – Аби не гірше.    

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику