Жанр: казки народів світу

За самовизначенням автора, перед нами український вестерн. Більш точне визначення жанру, прийнятне на наших теренах – істерн, адже матриця американського Дикого Заходу переноситься на український Схід. Хоч географічно Слобожанщина, де розгортаються події згаданого роману, не зовсім східна частина України. Але то вже деталі, до яких не чіпляються й не приглядаються, навіть назвавши Чернігівщину, яка окреслює північні кордони нашої держави, Східною Україною. Але істерн як варіант вестерну зродився саме в СРСР, і розширив географію від України, де більшовики воювали з махновцями, петлюрівцями та іншими куркулями, до Середньої Азії, де клони червоноармійця Сухова полювали на басмачів. Та навіть дістався до Сибіру – з тамтешніх лісів чекісти в російських радянських пригодницьких романах вибивали озброєних аборигенів, які були проти радянської влади, й варто згадати яскравий приклад – повість А. Керіна та А. Чмихало «Лішак виходить на зв`язок».

Якщо в творі, датованому 1981 роком, Лішак – це прізвисько бандита, то в «Одного разу на Дикому Сході» Владислав Івченко поруч із чекістами, білими, петлюрівцями і звичайними декласованими лісостеповими розбійниками воюють невідомо, на чиєму боці фольклорні персонажі. Крім лішаків, чортів та відьом фантазія автора вводить в дію голема – суперчудовисько на ім`я Шпиль. Воно охороняє панські скарби, за якими полюють наввипередки більшовик Єрофеєв, вояк армії УНР і патріот Дубківський, дворянка з Петербургу Міра і ветеран Першої світової Четвер Загорулько. Мисливців за скарбами значно більше, але тут згадуються основні претенденти.

Це не перший раз, коли Владислав Івченко зводить в одному сюжеті людей і бестій на рівних. Серед оповідань з циклу про найкращого сищика імперії Івана Карповича Підіпригору значна частина то зводить героя з драконом, який вміє розмовляти, то описує його боротьбу з зомбі, то сищик протистоїть чаклунам. Один із таких випадків згадується в пропонованому романі всує, що вкотре підтверджує: автор створив власний світ, занурився в нього глибоко і відчуває комфорт. П`ятитомник про Івана Карповича, «Хімери Дикого Поля» і свіжий «Третій фронт», де нечисть остаточно визначається і воює за Україну проти сепаратистів і російських найманців на Донбасі, свідчить: хоче сам автор того чи ні, але всякий раз він у тій чи іншій формі наслідує традиції ранніх творів Миколи Гоголя.

Дата написання «Одного разу на Дикому Сході» - 2010 рік. Тобто, роман написаний ще до «Третього фронту» і це дає всі підстави вважати його пробою пера. Івченко принципово, навіть наполегливо й агресивно заперечує будь-які реалістичні традиції, тож вестерном, як і істерном, твір можна назвати лише формально, бо автор так захотів. Він створив власну реальність, але й вона часом виходить з-під контролю. Зокрема, в пропонованому романі з`являється хатинка на курячих ніжках – елемент російського фольклору, який Івченко сміливо додає до складників. Лінія самого голема перегукується з сюжетом про Кінг Конга, в тій частині, коли Міра виявляється єдиною, хто може приборкати велетня. Той, своєю чергою, закохується в молоду жінку, і вона може керувати ним, за потреби направляючи на ту чи іншу ворожу армію. А величезні вуха, які виростають у героїв, варто напитися води з джерела, відсилають до Вільгельма Гауфа і його маленького Мука.

Динамічний, як усі твори Івченка, роман стрімкий навіть там, де цього не чекають від оповідача. Ось, наприклад: «Ліберман підхопився, оббіг стіл і схопив Оксану. Знову потягнув до ліжка. Там устиг роздягти і скинув штани сам, коли на вулиці зчинилася стрілянина. Ліберман підхопився, смішний, без штанів і в кашкеті». Тобто, навіть права на повноцінний секс автор своїм героям не дає, бо ж треба шукати скарби, нападати й тримати оборону. Потому, як Ліберман погнав воювати, Оксана «підвелася, одяглася, сіла за стіл і почала меланхолійно пити чай із цукерками». Таким стилем написаний не лише цей, але й пізніші, зріліші твори. Але там, де за подібне інші автори вигрібають від рецензентів по повній, не встигаючи витиратися, Івченко дістає лише схвальні й дуже схвальні оцінки. Тож справа не в телеграфному, виклично антилітературному стилі, який обрав автор, а в питомо українському форматі, який він для себе обрав. Час поки доводить: українська масова література має високу оцінку, якщо автор не бачить берегів, готовий бешкетувати, не рахується з логікою й принципово нехтує реалізмом. «Одного разу на Дикому Сході» - та планка несерйозності, яку без жодних докорів сумління задає всьому українському чтиву автор. Він розповідає казки з наміром потішити себе та шановну публіку, ні на що більше не претендуючи.

Оцінка***

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:                   

*  Жодної надії;                     

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;                   

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;                   

**** Хочеться краще, але загалом поживно;                   

***** Так тримати!                   

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.                  

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.