Кримінальне чтиво

Борги повертають із кров`ю

Андрій Гарасим. Борги нашого життя. – Київ, «Нора Друк», 2016 р. – 206 с.

Жанр: кримінальний роман

Сюжет тут простий і тим підкупає. Бо рідкісний український автор не хоче ускладнити свою оповідь, вважаючи віночок складносурядних речень, позбавлених змісту й логіки, головною чеснотою твору. Натомість Андрій, з яким читач знайомиться на перших сторінках пропонованого роману, влаштовується на нову роботу – нібито в службу по зв’язках із громадськістю певного банку. Та з перших же днів йому пропонують випробувальний термін: їздити в парі з колектором Семеном, він же – Сем, і нагадувати боржникам про їхні борги. Хлопці – не вишибайли, як ви можете подумати. Швидше, передвісники Апокаліпсису для кожної конкретної винної особи. Такі собі посланці янголів смерті. Бо, як пізніше дізнається Андрій, після їхніх мирних візитів, де нібито про все домовлено, приходять «злі поліцейські» й завдають боржникам моральної й тілесної шкоди.

Андрій не готовий це терпіти, й він починає робити добрі діла. Спершу дає притулок дівчині Віці, одній із боржниць. Потім, порушуючи всі правила, спонукає Сема врятувати від катів такого собі Антона Грінченка. Нарешті, йде з небезпечної роботи, бо не згоден із тим, чим займається структура, котра найняла його. А коли вже все ніби скінчилося, приходить порятований Грінченко, просить називати себе Грінспеном та пропонує оголосити війну злочинному холдингу. Розповідає, скільки крові й горя на руках у власника та виконавців. Потім пояснює: гідрі краще рубати голову, тож треба знайти та знищити власника холдингу, його мозковий центр. Андрій із Семом стають месниками, виходять на стежку війни і, як розумієте, мети своєї досягають.

Читабельність «Боргів нашого життя» - поза сумнівом. Один-два ненудних вечори гарантовано. Роману можна пробачити все, чого не подарують художньому творові шанувальники так званої «високої полиці»: певна передбачуваність подій (хоча не всюди, фінал окремих епізодів, особливо – коли герої готують та скоюють замах за замахом), схематичність персонажів, чи, швидше, типажів (але не всіх, бо Сем удався автору найбільше, вийшов настільки багатовимірним, наскільки дозволяють жанрові рамки і Андрій помітно програє), телеграфний стиль оповіді й не засмічена результатами формотворчих експериментів мова. Хтось скаже – бідна. Хтось, зокрема, Олександр Ірванець, назве її по-спартанському чіткою.

Проблема даної історії – свідома персоніфікаційна стерильність, котра кидається в очі вже після двадцятої сторінки, відволікає й не дає зосередитися чи, як роблять часом читачі жанрової прози, уявляти себе на місці персонажів. Так, Гарасим усе робить правильно, моделюючи типову ситуацію: люди часто встряють в історії, не підозрюючи про наслідки, бо до того підштовхують життєві обставини. Але далі окреслення моделі автор не пішов. Тоді, як навіть людина, котра ніколи не читала кримінальних романів, напевне чула слоган, який визначає правила злочинного світу: «Вхід у закон – рубль, вихід – два». Тобто, за право вийти з гри треба платити більше, ніж за право встряти в неї. Зокрема, Андрія, й тим більше – Сема, кривавий холдинг чомусь дуже легко відпустив на вільні хліби. Хоча обоє – носії небезпечної інформації та свідки явно протиправних дій. Наприклад, незаконного позбавлення волі. Молоді люди звільнилися легко й без наслідків, ніби працювали продавцями пива чи банщиками. А закони жанру вимагають, аби їхні життя опинилися під загрозою.

Інше непорозуміння – час та місце дії. Андрій Гарасим свідомо не називає місто, де все відбувається. Банк не має назви так само, як холдинг. Вулиці – назв. До героїв питань ще більше. Прізвища Андрія ми не знаємо, так само – віку й основного роду занять. Відомо, що він – ідеаліст і втратив якусь роботу, в пошуках її постійно пригощаючи всіх довкола кавою та алкоголем за власний рахунок. Чим платить – не ясно, бо на першій сторінці чітко сказано: в гаманці нема нічого. Те саме – з Семом, Вікою, Грінспеном й Тонею, подругою Андрія. Це – персонажі, яких не уявляєш, котрі живуть у вакуумі безіменного міста, ходять неназваними вулицями, живуть ніби у просторі без повітря. Ба більше: головного лиходія звуть… ніяк. Андрій називає свого ворога Він, і втілення зла має вигляд тіні. Тобто, герої, котрі не мають персоніфікації, такі собі «люби без властивостей», полюють за Тінню й у фіналі ведуть бій саме з нею.

Нинішній читач жанрового твору надто вибагливий, аби прийняти абстракту історію, котра трапилася десь і колись. Зрозумілою є спроба автора уніфікувати її, зробити типовою, такою, яка може відбутися будь з ким і будь де. Проте роману-попередження, якщо таким було надзавдання, цього разу не вийшло. В насиченому повсякденною інформацією про події з конкретними людьми в чітко окреслених місцях книги «про взагалі» сприймаються гірше. Навіть жвава й динамічна, позбавлена рефлексій повідь не компенсує браку таких елементів класичної драми, як час та місце.

 

 Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:               

*  Жодної надії;                 

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;               

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;               

**** Хочеться краще, але загалом поживно;               

***** Так тримати!               

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.              

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.   


Книжки з низької полиці. Введення в рубрику       

Оцінка***(+)



Додаткові матеріали

Ідеальні злочини без ідеальних героїв
Кращі гостросюжетні романи` 2015. Авторський рейтинг
Вуду: українська версія
Шпигунські пристрасті імперії
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери