Жанр: жіночий детектив

«Кисті рук, долоні, зворотній бік, пальці від початку до кінця – надрубано, дрібнесенько… Найшвидше, що звичайною кухонною сорокою. По руках - тим боком, де молоток. По обличчю – і лезом, і молотком. Скальп зрубано без молотка, лезом», - ось таке жахіття знайшла героїня циклу детективів Андрія Котовського на початку роману «Потопельник у рожевих рукавичках», який відкриває збірник дебютанта. Можливо, цей автор писав і раніше, під іншим прізвищем, але припускаю: в детективному жанру це дебют. Про автора і його творчість можна дізнатися з персональної сторінки у Facebook https://www.facebook.com/kotovskyyandriy/posts/1656931147935151 Там же, у соціальній мережі, він і просуває книжку. Судячи з перших відгуків, вдячна, а отже – цільова аудиторія передусім жіноча.

Наведений вище фрагмент може заперечити це. Проте насправді це чи не єдиний зразок натуралізму, до якого вдається автор. Взагалі перший роман циклу балансує між детективом і мелодрамою. В якій, своєю чергою, більше соціальної драми, ніж мелодій двох сердець, типових для жанру. Помітно, що Котовський шукає свій стиль та відпрацьовує творчий метод. Хоча соціальна проблематика в «Потопельнику…» досить трендова для сучасного саме європейського детективу: родинне насильство та його руйнівні наслідки. Книгу українського автора можна сміливо ставити на одну полицю з «Небезпекою рецидиву» норвежця Кріса Тведта, «Четвертою жертвою» шведської письменниці Марі Юнгстедт та «Гнівом» польського детективника Зігмунта Мілошевського. З однією обмовкою: наш співвітчизник Котовський майже не показує мотивацію своєї героїні займатися приватним розслідуванням. Як і не завдає собі клопоту пояснювати, що саме хотів приховати жорстокий вбивця, коли рубав свою жертву кухонною сокирою.

Соломія Лобода, яка знаходить понівечений труп у річці неподалік мальовничого села Нижні Боки у відпустку. Це конфліктує з твердженням: «Літредакторка одного з найуспішніших київських видавництв прагнула позбутися нудьги». Навпаки, в українських селах нудно, і саме за святим спокоєм туди вириваються з мегаполісів і просто великих міст. До того ж літературний редактор, як і письменник, в наших реаліях є дуже популярними, але зазвичай не дуже цікавими широкому загалу персонажами художніх творів.

Зробити сищицею редактрису – це, насамперед, мотивувати головну героїню зайти на поліцейську територію. Знайшовши труп і потім почавши комбінувати, хто б і за що міг отак порубати людину, пані Соломія мусила б мати особисте зацікавлення в тому. Або смерть повинна була так сильно зачепити її за живе, як і традиційна для детективу бездіяльність поліції, що вона не побачила іншого виходу, як самій засукати рукави й взятися за роботу нишпорки.

У Лободи є свій персональний ватсон – молодий програміст Сашко Заєць, і оскільки вона називає його юним колегою, можна припустити: сама Соломія старша за чи то друга, чи то коханця. Тут автор йде стежкою, яку протоптали західні, українські й навіть російські колеги. Скажімо, у Анастасії Каменської, героїні циклу Олекандри Марініної, є свій вірний інженер Льоша Чистяков. У серії романів Анни і Петра Владимирських психолог Віра Лученко діє в парі з чоловіком, ветеринаром Андрієм Девятовим, а профайлер Фіона Камерон із циклу детективів шотландки Вел Макдермід живе в гармонії з колегою, лікарем – психологом Кітом Мартіном.

Оскільки в цих та безлічі інших випадках чоловічі персонажі не домінують, а стають лише вдячними слухачами й іноді – молодшими партнерами, це теж підводить до думки: дебютант орієнтується на жіночу аудиторію. Звідси - помітна відсутність динаміки оповіді та перевага емоційних сцен над раціональними. Загалом присутність у «Потопельнику…» маніяка така саме необов’язкова, як у «Ковтку страху» тих же Владимирських. Він не відпрацьований, як, наприклад, у всіх романах Макдермід чи тієї ж Марініної в «Смерті й трохи кохання» та «Сьомій жертві», його присутність не відчувається. І взагалі Лобода потрапляє в його лабети раптово, ледь не випадково. Тому й не напружує, як вона виплутається.

«Кіт без чобіт» як детектив виглядає значно краще, хоч, на відміну від першого, тут Соломія Лобода не розкриває вбивство, а попереджає його. З мотивацією чітко й зрозуміло: знайомий бізнесмен попросив розібратися зі страхами своєї підопічної Асі. Та думає, що її хочуть убити, і таки справді хочуть, як зрозуміла Соломія. У цій історії більше детективу, в тому числі – авантюрного, бо героїня грає роль покоївки, аби проникнути в чужі таємниці. Оповідь струнка й навіть лінійна. Є цікава знахідка – одним із способів убити Асю лиходій обрав бджолу, від укусу яких у дівчини алергія, здатна призвести до летального фіналу. Крім того, одним реченням у фіналі пояснюється намір зловмисника, тут «Кіт без чобіт» теж дає фору «Потопельнику…», де не ясно нічого навіть в останньому реченні. І все одно автор лишає головну загадку: чому літературний редактор лізе в детективні історії, не маючи відповідного досвіду й навіть поверхових знань. Мабуть, треба чекати наступних романів, аби зрозуміти це.

Оцінка**** (-)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:                  

*  Жодної надії;                    

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;                  

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;                  

**** Хочеться краще, але загалом поживно;                  

***** Так тримати!                  

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.                 

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.