Жанр: класичний детектив

Шанувальники Сергія Пономаренка, одного з найпродуктивніших українських авторів, будуть здивовані. Чи не вперше за багато років знайомства вони не знайдуть у новому романі улюбленого письменника неодмінної містичної складової. Більше того: фірмових переходів із епохи в епоху, від сучасного до минулого і назад, теж майже нема. Одинокий епізод - короткий екскурс у 1430 рік, коли територія нинішньої Житомирщини, де відбуваються основні події «Пастки у Вовчому замку», належала до Великого князівства Литовського. Від князів Вілкасів походить родовід головної жертви роману, Григорія Вілкаса, який живе майже відлюдно у своєму родовому замку під Коростенем. Шляхетне прізвище перекладається як «вовк», і нащадки жорстокого, але справедливого шляхтича успадкують, серед іншого, золоту корону з діамантами.

Утім, без містики все одно не обійшлося. Точніше – без української готики. Маємо не лише старовинний похмурий замок, а й фатальне прокляття, яке теж успадковують усі Вілкаси – чоловіки: жоден не доживає до старості. Готуючись до власної смерті, ексцентричний багатій викликає з Парижа художника Тимоша Вакуленка. У нього непроста доля, бо змушений ховатися в Європі від корумпованого українського правосуддя. На нього вішають участь у груповому зґвалтуванні. Втім, під покровительством Вілкаса, котрий, виявляється, доводиться йому дядьком, нічого не страшно. Можна не лише повернутися, а й навіть отримати спадок. Звісно, якщо Тиміш буде чемний.

У чому полягає суть вимоги родовитого шляхтича, який для всіх довкола цар і Бог, Тиміш до пуття зрозуміти не встигає. Помічниця хазяїна Марта, яка стає коханкою паризького родича, підбиває його вкрасти корону. План продуманий до дрібниць, але Вакуленко – чого й слід було чекати! – знаходить труп Вілкаса в кімнаті з басейном. Запанікувавши, він біжить попередити Марту. Поки метушився, труп зникає.

Формула «нема тіла – нема справи» тут не проходить. Починається розслідування, Тиміш теж бере в ньому посильну участь, проявляючи досить ґрунтовні як для аматора знання дедуктивного методу. Так він опиняється в вирі трагічних подій, бо хтось відкрив полювання на інших наближених до Вілкаса. Тільки переведеш подих після замаху, як раптом натикаєшся на закривавлений труп.

Майже до останнього автор не відходить від схеми класичного детективу. Коли підозрюються всі, крім прислуги, а народу в замку Вілкас зібрав для оголошення спадщини чимало. Згодом Тиміш розуміє: всі шукають не так убивцю, як зниклу корону. Потім до нього доходить – корона там, де її заховав убивця. І вже зовсім йому не подобається, коли головним підозрюваним стає він сам.

З цього моменту оповідь, як на мене, починає давати збій. До панічної втечі Тимоша спершу з Коростеня до Києва, потім – далі в Дніпро, звідки можна спробувати прорватися до Парижа, події розвивалися за логікою подібних історій. Старовинний замок сам по собі чудовий, освоєний ось уже більше ста років за весь час існування детективного жанру об’єкт. Його поверхи, горища, стіни, вогкі підвали з лабіринтами й замасковані потаємні ходи цілком самодостатні.

Виводити героїв за територію насправді можна, тим більше, якщо автор готовий ламати шаблони й експериментувати. Проте якщо в романі, котрий приправлений старовинними легендами й готичними декораціями, раптом з`являються нові локації і нові дійові особи, важливі для головного героя, мимоволі відчуваєш ефект перерізаної кровоносної судини. До декорацій звикаєш, правила гри приймаєш, нутром відчуваєш – не обстежив весь Вовчий замок до кінця, а він, поза сумнівом, ховає ще кілька моторошних таємниць. Але волею автора, його залізною рукою такого задоволення примхливого читача позбавляють.

Тим не менше, в фіналі всі надприродні явища, як водиться, отримують земне пояснення, зниклі трупи знаходяться, а разом із ними – відразу кілька фатальних жінок і втрачене кохання. Хіба довкола корони ще є містичний ореол, але тут не приховується, що його створює холодний злочинний розум. Через те «Пастка у Вовчому замку» лишається одним із небагатьох прикладів сюжетно пропрацьованого й раціонально вивіреного твору та рідкісним для української прози зразком чистоти обраного жанру.