Смерть десь зовсім поруч, вона чекає на свою чергову жертву і спостерігає, причаївшись за будинком або в лісовій посадці. Війна триває: одні люди воюють втрачаючи своє життя, а інші намагаються усунутися від всього, що відбувається і відчайдушно прагнуть переконати себе, що їх це не стосується, однак, рано чи пізно доведеться прийняти рішення, зробити вибір, щоб розуміти на чиєму боці твій дім.

Паша вчитель української мови у школі на Донбасі. У січні 2015–го року. Він спостерігає як війна та лінія фронту наближається до його оселі. Чоловік мешкає в скромному  будиночку неподалік залізничної станції  разом зі старим батьком. Тепер Паші потрібно перетнути лінію фронту, щоб забрати додому 13–річного племінника, який живе в інтернаті на окупованій території.

Паша все життя боявся взяти на себе відповідальність. Поза школою він весь час спілкувався російською мовою, українська мова була для нього такою собі декорацією, що потрібна для виконання робочих обов`язків. Коли одного разу, учні влаштували бійку на подвір`ї школи, відверто знущалися зі свого однокласника, то Паша довго вагався, чи варто втручатись?, можливо, краще зайняти позицію стороннього спостерігача?.

 Цінність роману в тому, що письменник дуже правдиво та реалістично змальовує настрої місцевого населення, показує байдужість людей Донбасу, люди, як правило, не визначилися за кого вони, багатьом із них байдуже якою саме буде влада і хто керуватиме на їхній землі.

Племінник Паші, Сашко перебуває в інтернаті, тому що його матері байдуже що відбувається з дитиною, вона працює провідницею на залізниці й думає, як покращити своє матеріальне становище перевізши чергового пасажира без квитка.  Показово, що коли жінка дізнається, що інтернат обстрілюють, то радить Паші залишити його, «тому що там його, принаймні, нагодують». Сашко не довіряє людям, хлопець ображений на своїх рідних.

Паша немає своєї позиції. Йому байдуже, який прапор майорить над його школою. Проблема вибору самоідентичності є однією із провідних у романі.

У книзі описано лише три дні подорожі Паші до інтернату і назад додому. Дорогою він зустрічає різних людей, боїться, що «його здадуть, якщо дізнаються про те, що він вчитель української мови». Він на власні очі бачить жахіття війни. Розтрощений снарядом дитячий садок , вщент зруйновану багатоповерхівку, де в підвалі ховалися люди, змушений іти через поле всіяне мінами.

В процесі читання виникає враження, ніби читач перебуває у самісінькому центрі подій. Іноді відчуваєш злість через бездіяльність Паші, але поступово, його позиція змінюється. Наприклад, опинившись на боці України, посеред подвір`я переповненої пораненими бійцями лікарні, він починає допомагати носити нощі з важкопораненими українськими солдатами, розуміючи, що від того, наскільки швидкими будуть його дії, залежить чи буде жити поранений.

Дуже болісним є епізод, коли Паша допомагає важкопораненому з перерізаним горлом востаннє зателефонувати його бабусі, що чекала на внука вдома.

Через образ інтернату та долі дітей змальовано проблему соціального сирітства та байдужості держави до установ такого типу.

Роман «Інтернат» це історія з життя однієї сім`ї в умовах війни, яка триває й зараз. Книга читалася спочатку легко, а потім важче, повільніше. Особливо складно читати про зруйновані міста, будинки, муки поранених військових, сцени їхньої трагічної загибелі. Ще вчора люди сподівалися вижити в пеклі війни й повернутися додому, а сьогодні їх побратими востаннє накривають очі другові зі словами: «пробач, що не вберіг».

Книгу варто читати, щоб розуміти, які настрої панували серед людей Донбасу у 2015 році, а також, щоб розуміти, чому ця війна триває вже 9 років і на жаль, триватиме далі, тому що самоусвідомлення людей змінюється надто повільно.

Після прочитання роману, в моєму серці багато болю, але ще більше вдячності до тих мужніх військових українських збройних сил, що ціною власного життя тримають лінію фронту в цю мить, даруючи нам шанс на життя та майбутнє.