Re: цензії

14.12.2018|Ольга Рєпіна, м. Дніпро
Парадигма безмежного серця
12.12.2018|Тетяна Зінченко
Ти будеш сильним, переможцем, Лицарем відваги і добра! Бо це можливо!
11.12.2018|Світлана Лупаренко
Світ очима підлітка
10.12.2018|Броніслав Май, доктор гуманітарних наук (Польща)
Віршовані запитання
04.12.2018|Ігор Фарина, письменник, м. Шумськ на Тернопіллі
Великі чари маленької книжечки
03.12.2018|Ольга Рєпіна, м. Дніпро
Модерні психологізми або свободавибору
01.12.2018|Ігор Фарина, письменник, м. Шумськ на Тернопіллі
Вказування шляху до віри
30.11.2018|Діляра Шкурко
Звідки вона це знає?!
28.11.2018|Олеся Кізима
«Допомагай і надалі тим, хто цього потребує, і ти завжди почуватимешся щасливою»
27.11.2018|Олег Василишин, Ігор Фарина, Тернопільська область
Сумні… гімни і самотність

Re:цензії

01.01.2018|09:33|Ярослав Поліщук

Донбас як інтернат



Серг ій Жадан. Інтернат [Текст]: роман. – Чернівці: Меридіан Черновіц, 2017. – 336 с.

Український книжковий ринок в останні роки став дуже чутливим до загальносуспільної кон’юнктури. Він дуже оперативно реагує на актуальні запити читачів, і це виявляє не тільки динаміку розвитку, а й чималі потенційні можливості сучасної літератури, про які ми досі ще мало знали. Саме так сталося і з темою війни на Донбасі. Ще донедавна вона була представлена кількома книжками, а нині вже маємо чимало бібліотечку – видань різних жанрів, що інтерпретують суспільну подію в форматі суспільної заанґажованості.

Серед таких нових книжок не загубився й новий роман Сергія Жадана «Інтернат». Мабуть, не в останню чергу – завдяки активній рекламі в медіях. Хоча й без того автор добре відомий читаючій публіці й кожна його книжка привертає чималу увагу. Тим більше – книжка про війну, якою українське суспільство живе вже три роки поспіль.  

Воєнний конфлікт зображено в «Інтернаті» з непарадного, сказати б, приватного боку. Персонажами твору є пересічні люди, далекі від самовідданого героїзму. Та й обставини дії не нагадують культових романів про війну: вони радше не епічні, а баладні. Численні описи зруйнованих війною кварталів міста, промзон, пустирів тощо – це не стільки реалістичні пейзажі (дарма що в реалістичності їм не відмовиш), скільки символічні картини руїни. Недаремно в них домінують не зорові образи, як слід було би сподіватись, а настирливе запахове відчуття: героєві незмінно пахне в цьому терені «псятиною», тобто духом тваринності, розкладу, загнивання – зрештою, духом смерті, як він усвідомлює наприкінці твору.

Головний герой роману – станційний учитель Паша, що вибирається за лінію фронту в пошуках племінника Саші, якого слід забрати з інтернату. Звідси, до речі, й перше значення назви, хоча насправді вона має характер метафори й поширюється на більше явище, яке прагне ідентифікувати автор твору. Паша натужно виривається з цього простору руїни, в якому ні він, ні тим більше юний Саша не зможуть жити. А щоб вирватися, він не просто повинен пройти певні випробування, він повинен змінитися. Класичний літературний прийом дороги, використаний тут автором, – це концепт мандрів не лише у просторі, а й у власній свідомості, психології, душі, осягання прихованої сутності. Для Паші подорож до інтернату й назад – шлях символічний, упродовж якого він має багато чого побачити й осмислити. І коли щось здатне його змінити, то це  дві речі – страх і відповідальність. Коли в покинутому інтернаті герой розмовляє з колегою Ніною, яка єдина залишилася з дітьми, то саме з її уст зринають ці два ключові слова: страх і відповідальність. Ніна вважає, що вчителі весь час уникали нагоди говорити з дітьми про дві принципові категорії, тому й сталося те, що сталося. Долаючи кілометри важкого й небезпечного шляху через лінію розмежування, Паша поступово позбувається страху, хай він і переслідує його по п’ятах. Повертаючись із племінником додому, він усвідомлює, що боятися не випадає, треба проявити рішучість, бо це єдина умова порятунку.

Сергій Жадан розгортає дію роману в координатах локального часопростору – в радіусі кількадесят кілометрів від місця постійного замешкання персонажа, яким є залізнична станція та селище при ній. Дія твору датується січнем 2015 року. Ідеться, як знаємо, про час, коли донецька війна входить у другу фазу – затяжну й позиційну: саме це визначає статус прилеглої території як непевний, перехідний, «сіру зону». Разом з тим – період шкільних канікул, коли головний герой вільний від щоденних обов’язків і може виїхати на пошуки племінника в інтернаті, що знаходиться поза лінією розмежування конфліктних сторін. Часовий фокус дає авторові добрий шанс, аби зобразити різні фрагменти дійсності в їхньому калейдоскопічному русі. Герой мандрує Донбасом, заспокоюючи себе безпрограшним, як йому видається алібі: він простий учитель, що не втручається в конфлікт і не має власної позиції,  а вільні від роботи дні може провести, як йому випадає. Не всіх зустрічних це алібі переконує, але все ж в основному воно спрацьовує, а Паші загалом вдається перейти на той бік і назад, використовуючи тактику симуляції власного «я».  

На час реалістичний накладається інша матриця – символічного часу. Адже йдеться про період Різдва, час доброї новини. Чи можна її принести на скривавлений Донбас? Чи можуть її сприйняти? Мандрівку Паші з дитиною можна трактувати в цьому символічному сенсі як пошук провідної зірки, пошук Бога й правди, що всіх визволить. Проте в реаліях охопленого війною краю нічого не нагадує про Різдво: люди, деморалізовані та зрозпачені, не шукають Бога. Може, цьому винне їхнє радянське виховання, яке привчило жити без Бога. Може, й новітні часи в Україні, коли вони не бачили альтернативи сірому та нужденному існуванню. Так чи інак, але атмосфера свята в романі відсутня. Мешканці Донбасу всуціль зайняті своїми дрібними проблемами та не підносять голову до неба. Жінки тікають від небезпеки, рятуючи дітей та залишки хатніх статків. Чоловіки воюють, вони десь далеко, серед біженців трапляються лише немічні пенсіонери. Тому Пашу в цій сірій масі легко вирізнити: все-таки він зважується на неординарний учинок, якими б мотивами не керувався. І подорож крізь смертельну небезпеку заради врятування дитини стає виразною аналогією євангельської різдвяної легенди – з утечею, переховуванням, випробуванням голодом і холодом, стражданнями та нарешті – поверненням у безпечний дім. І також – з інверсією соціальних ролей, коли заможні й авторитетні нараз виявляються нікчемними, а убогі – навпаки, гідно приймають виклики дійсності. Так, під час першого переходу через зону розмежування Паша жахається від респектабельної істеричної білявки, зате зближується з «масажисткою» (ймовірно, замаскованою проституткою) Вірою, яка йому по-людськи співчуває й розділяє труднощі дороги.  

Простір акції в романі становить  постіндустріальний світ Донбасу. Поїдка героя до інтернату за інших обставин не складала б проблеми – це відносно недалеко, та й транспортне сполучення в густозаселеному регіоні налагоджене. Проте не в цьому випадку. Паші доводиться переміщатися різними способами: десь він їде автобусом, десь замовляє таксі (з домовиною на даху – так безпечніше!), а ще частіше – йде пішки або чекає. В умовах фактичної війни в терені близька подорож стає справою ризикованою та небезпечною, що не раз граничить зі смертельними викликами. Пейзажі зимового Донбасу в Жадановому «Інтернаті» нерідко – розлогі, скрупульозні, часом надміру деталізовані й одноманітні. Вони фіксують окремі моменти мандрівки головного героя – на околиці міста, біля станції, серед старих багатоповерхівок, поблизу самого інтернату тощо. Ці описи доволі характерні, у них поєднуються ностальгічні деталі з жорстою реалістичністю, а то й похмурим символізмом. Зображуючи покинуті індустріальні об’єкти, зруйновані станції, запущені й спустошені міста, де люди ховаються від бомб у підвалах, Сергій Жадан незмінно акцентує ті деталі які вказують на порожнечу, руїну й безнадію на місці колись процвітаючих міст. Серед кольорів домінують чорне і біле, причому типові барви зими тут набувають традиційного символізму кіно в стилі ретро – ніби повернення в минуле, яке в реальності неможливе. Серед запахів – «мокрої псини», що згодом ідентифікується з запахом смерті. Серед звуків – рев машинних моторів або відлуння гарматних пострілів.

Художній час і простір роману об’єднуються в топосі дороги. Герой незмінно рухається, попри небезпеку, а коли змушений затримуватись і чекати, переживає цей час з особливим неспокоєм. Колекція постіндустріальних пейзажів виникає в цій дорозі не випадково, вона означує не тільки характер ландшафту, а й наочно свідчить про минуле цього краю. Ще виразніше це минуле оприявнюється через образи людей, яких доводиться зустрічати Паші в дорозі. Це, як правило, випадкові знайомі – з жодним з них не зав’язуються серйозні стосунки, хоча опиняються в екстремальних умовах, коли солідарність не є простим виявом етикету, а нерідко також умовою виживання. Певні жести співчуття й допомоги слабшим, які виявляє сам Паша, ці люди також сприймають насторожено, з недовірою. Як видно, про соціальну спільноту тут говорити не випадає: кожен керується власними інтересами, а не громадянським обов’язком, нерідко взагалі домінують інстинкти, а не свідомі реакції на виклики дійсності. Усе це – і пейзажі, й люди Донбасу – виглядає надто похмурим і одноманітним, аби з оптимізмом оцінювати актуальний стан речей у регіоні.

Реалістичний та умовно-символічний сенс дороги нерозривно пов’язані в одному образі. Шлях з інтернату – це символічна втеча з совка. Сам інтернат невдовзі ліквідують після відвідання Паші, разом з останніми дорослими, що лишалися з дітьми, - завідувачкою Ніною та фізруком Валерою. Тому-то спроба повернутися туди в умовах, коли рухатися неможливо, обертається поразкою: розорене гніздо вражає пусткою, відтепер воно так само небезпечне, як і відкрита місцевість. І герой знову опиняється в сірій масі місцевих людей, переляканих та безпорадних. Є в романі знаковий епізод, коли Паша разом з племінником затримується на переповненому біженцями залізничному вокзалі без видимих шансів продовжити подорож, адже терен саме захоплюють терористи. Тоді йому доводиться пригадати казенний жаргон совка (благо, що у вчительській практиці досі чинний), адже саме цей жаргон дає змогу порозумітися з окупантами та виторгувати в них транспорт для евакуації. 

Метафора «Інтернату» окреслює той кризовий і роздвоєний стан, в якому – ніби тимчасово, але надовго, імовірно, на все життя – зависають персонажі твору. Інтернат – це насамперед психологічний комплекс, дитяча кривда, ресентимент. Виховані в інтернаті, позбавлені батьківської опіки й справжнього тепла, «казенні» діти великої країни стають назавжди заручниками свого виховання (Валера, Аня, частково Ніна). Вони звикли до сирітства й ущербності, тому й у дорослому житті уникають відповідальності, поводяться неадекватно й інфантильно. Вимагати від них самостійності не можна, натякає автор, який назагал сентиментально сприймає таких персонажів, хоч і не без винятків. Взагалі, населення краю також жило тривалий час у режимі інтернату, умовного сирітства, за законами патерналізму – в усьому сподівалося на всемогутню державу. І без патронату країни воно почувається геть безпорадним, навіть не усвідомлюючи шизофренічності такої позиції здорової, повносправної людини в реаліях двадцять першого століття. Подібний стан самосвідомості ідентифікує у своїх роздумах Паша: «Ми ж тут усі, якщо подумати, як в інтернаті живемо (…). Кому що перепаде, те й носимо. Інша річ, що це нічого не міняє». Дезорієнтація щодо дійсності, викликана самосвідомістю інтернату, зайшла настільки далеко, що робить місцевих легкою здобиччю зайд-терористів, які вправно маніпулюють гаслами соціального захисту та матеріальних благ населення, щоб розпалити війну та утвердити свою владу на Донбасі.

Роман Сергія Жадана цікавий як спроба зображення охопленого війною Донбасу зсередини – у всьому безвідрадному й безнадійному стані, у драмі історичного безпам’ятства та пострадянського безґрунтянства, у хаотичних пошуках власної ідентичності, що виглядають на пошуки сліпого й немічного подорожнього в голому степу. З іншого боку, шкода, що серед героїв (навіть другопланових, не кажучи вже про головних) не знаходиться тих, хто б утверджував інший образ Донбасу. Лишається гірке враження: Україна для Донбасу є іншою, чужою, далекою – достосту так само, як українська мова, яку викладає головний герой, - своєрідною латиною, мертвою, чудернацькою та зайвою. У цьому песимістичному враженні не хочеться ставати солідарним з автором. І в цьому, як нам здається, роман викликає почуття недоситу та певного розчарування в активного, соціально заанґажованого читача.                   



Додаткові матеріали

05.12.2017|17:05|Події
ВВС Україна оголосила короткі списки Книги року ВВС-2017
15.09.2017|09:10|Події
Названі найкращі книги Форуму видавців
18.08.2017|19:50|Події
Сергій Жадан видає роман про війну на Сході України
28.08.2017|15:04|Новинки
Сергій Жадан. «Інтернат»
16.10.2017|08:48|Re:цензії
«Ультрас» поза трибунами
23.08.2017|08:10|Re:цензії
Дорога додому»: змінити фокус і прийти до себе
27.07.2015|07:21|Re:цензії
Жінка в чоловічій шкурі, або образ представника сильної статі в жіночій літературі
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери