- От скільки людина за годину може пройти?

- У підручнику сказано, що десь із п’ять кілометрів. Отже, двісті поділити на п’ять – це сорок годин.

Ну, а про що ще може розмовляти дитина з вовком, – якщо це, звісно, не казка про Червону Шапочку?

Людина людині – вовк, а вовк людині – хто? Це питання, здається, стало ідейно-емоційним центром повісті «Дорога додому» молодої письменниці Марії Карп’юк.  І справді – з перших сторінок книги починаєш розуміти, що через примхи долі головний герой опинився сам-на-сам зі зграєю. І, хоча вовки, що ходять на двох лапах, не творять цілісної групи, навіть не всі знайомі поміж собою, – в них, здається, єдина мета: розчавити, знищити й тішитися перемогою.

Після прочитання повісті про дванадцятирічного Ігоря, якому доля презентувала справжній скарб – матір, яка за пиятикою забуває про день народження сина, та ще й вітчима, який годує пасинка цвілим хлібом і б’є, – і при цьому в жодному разі не можна почуватися винним перед однокласниками, що ти досі не маєш планшета, – після цих рядків навіть дорослий читач побіжить до батьків перепрошувати за свою невдячність. А школяр, упізнавши в Ігореві хлопчика чи дівчинку зі свого класу, обов’язково поділиться сніданком і взагалі стане уважнішим до однолітків.

Текст цілком справедливо здобув високу оцінку в конкурсі молодих авторів від Київської міської державної адміністрації та був виданий за державний кошт. Адже повість «Дорога додому» – це величезний шанс побачити нарешті не своє віддзеркалення, а перемістити фокус на іншу людину, яка може бути поряд. Нам, адептам філософії хати скраю часом цього так бракує. На пальцях можемо перелічити ті зірки, з яких можна було б скласти сузір’я Друзів. У «Дорозі» це – вчителька Ігоря, випадковий знайомий Віктор Іванович, жінка в магазині і… вовк Ікло, «витвір генної інженерії», який з’являється зовсім несподівано, попри всі закони логіки.

На мій погляд, авторка в доволі стислому тексті змогла показати всю глибину феномена сироти при живих батьках. Можливо, цьому сприяв педагогічний досвід і освіта психолога, а може, серед нас так багато прототипів цієї повісті – у школах, по сусідству, на вокзалах і ринках, у соцмережах… Сцени надзвичайно яскраві, хоча – що найцікавіше! – в них майже немає гіперболи, лише «життя як воно є».

Серед моїх побажань – наснажившись вірою в краще життя для Ігоря, все ж не легковажити такими проблемами, як безпритульність. Дитину, яка мандрує без супроводу дорослих, лікарі швидше «прилаштують» у найближчому інтернаті, а може, й повернуть матері, якщо не вдасться позбавити батьківських прав. Але автор передусім – господар долі своїх героїв і вправі вирвати їх із кола пекла, коли йому самому того схочеться.

Крім повісті, до дебютної книги Марії Карп’юк вміщено – не побоюся цього слова – народні оповідання та новели під загальною назвою «Дорога, додому!» Це вже – чтиво для дорослих, із відповідною проблематикою і дуже своєрідним гумором. Тут старі, як світ, ситуації письменниця малює з несподіваного ракурсу.

Так, у новелі «Конфіденційно» весело, трохи ущипливо і дуже соковито описано конфлікт кадрів. Твір водночас реалістичний і абсурдний, як і діалог персонажів. «Язик заплітається, наче употребляли. А може, так і було, га? – доколупується керівник до підлеглого. – Ану, дихніть! Ну от, не употребляли, а толку. Могли б не відмовляти собі в радостях жизні». Будь-яке банальне гасло про працю, справедливість і порядність, яким нас годують із самого дитинства, проходить перевірку іронією, причому обома сторонами конфлікту.

Геть іншу тональність має міні-повість «Обман». Тут хоч-не-хоч співчуваєш персонажам. Точніше, одному з них. Якому – читач обирає сам. Лише зауважу, що всі три сторони трикутника – по-своєму стражденні. Один з них має медичний вирок, через який мусить поступитися власною дружиною, інший – маніакальну залежність, яка в двадцять першому столітті сприймається як найбільше безглуздя. А вона… з нею взагалі все незрозуміло. В будь-якому разі слово «обман» тут багатогранне, полісемантичне: всі персонажі обманюють одне одного – навіть тоді, коли правда вже відома.

Проблема творчості – наскрізна у творі «Відповідальність». Можна навіть сказати, що в цьому оповіданні гротескно відображено психоінтелектуальне життя митця загалом. Рідко кому з письменників, якщо вірити героям «Відповідальності», вдається провести чітку й адекватну межу між вигадкою й реальністю. «А раптом вони дійсно відчувають усе, що ми їм призначаємо, і танцюють під нашу дудку, бо інакше просто неможливо?» – розмірковує одна з частинок душі головного персонажа, втілена в старому, мудрому професорові.

Перлиною збірки стало оповідання «Солдатику». Можливо, саме тому твір охоче брали до друку різні періодичні видання, що в ньому знімається протистояння «фронту» й «тилу», вони об’єднуються, взаємовпливають, взаємонаснажуються. Крім того, приклад героїв – випустити на волю дитину, що живе в тобі, й дозволити їй говорити щиро, вірити в диво й не боятися помилок.

Після катарсису, що настає від серйозних творів Карп’юк, так хочеться відпочити, розслабитись… але не вийде, бо регіт реготом, а проблеми лишаються проблемами: «Мамуня з помпоном» – як вирішити найголовнішу суперечку педагога з батьками учнів? Жити чужим життям не припиняє головна героїня оповідання «Принц для Маринки». Гіперопіка водночас і смішить до сліз, і розчулює, коли йдеться про «Дієту». І, звісно, дівчина з оповідання «Борода» не лише вчиться знаходити компроміси, а й долає власні комплекси.

Добірка завершується найнароднішим оповіданням «Дорога, додому!» Саме цю фразу промовляє герой – у відповідь на загальноприйняті стандарти, суспільну оцінку й особисті переживання своєї другої половинки. Бо, хоч би що казали «надворі» (за межами родинного кола), а «вдома» все інакше, все звично, все так, як хочеться обом.

Що об’єднує обидві частини книги – повість та добірку малих прозових творів? Мабуть, те поняття «дому» – особистого простору, де ти щасливий і де люди не заважають тобі, а сприяють. У кожного – своя дорога. Комусь – спонтанне усвідомлення істини «напад – найкращий захист» («Конфіденційно»), комусь – упевненість у своїх силах завдяки сторонній допомозі («Дорога додому», «Обман»), а чиясь дорога вимірюється не кілометрами, а роками («Модна Ліза»). Та всі вони здатні змінитися, вишколити та загартувати власний характер і подолати не одну перешкоду, аби опинитися там, де на них завжди чекає затишна кімнатка, горнятко чогось теплого – і, звісно, щасливе відображення в дзеркалі.