З одного боку, маємо визнану касту маститих динозаврів-чоловіків, майже класиків сучасності: Юрія Андруховича, Тараса Прохаська, Андрія Кокотюху, Юрія Іздрика, Сергія Жадана, які є «іконами стилю» і стійко асоціюються в пересічного читача із «сучукрлітом». З другого, чоловікам-письменникам гаряче дихає в потилицю, на чолі з серіально-сльозливою Люко Дашвар, ціла армада представниць, як це заведено називати, «слабкої статі». Тому не можна говорити, що обличчя сучасної української літератури «чоловіче» або «жіноче», власне, тут я не ставлю за мету це з’ясувати, цікавіше розглянути, якими саме є ці «обличчя».

З певним жалем слід відзначити, базуючись на власних спостереженнях, що зараз книги, зокрема «сучукрліт» (який би умовний він не був), читають переважно жінки. Можливо, саме ця ситуація зумовила те, що жіноча література почала оформлюватись в окрему течію, де, звісно, центральною є тема чоловіка. Цікаво, що деякі жінки-письменниці не лише змальовують зі сторони представника сильної (іншої) статі, а й намагаються приміряти на себе чоловічі характери, пишучи від імені чоловіка, при цьому залишаючись жінкою. Як це відбувається, пропоную розглянути далі на прикладі кількох романів українських письменниць.

Ірен Роздобудько у своєму романі «Ранковий прибиральник» (2007) здійснює спробу помістити чоловіка в неприродні для нього умови. Головний герой — Майкл/Михайло, працює на «дуже смішній посаді» — прибиральником в одному із готелів Мальти. Така «не-чоловіча» робота дещо гнітить Майкла, але загалом він задоволений чи просто не має сили волі щось змінювати, бо завжди «волiв пливти за течією» і навіть одного разу вирішив: «якщо ти невдаха, тобi нiде нiчого не свiтить, хоч куди втiкай вiд себе. I все-таки прибирати в готелi ТУТ краще, нiж пiдмiтати пiдворiтнi ТАМ (в Україні, де головний герой жив повним життям, якимось дивом зумівши спробувати себе в бізнесі і попрацювати в котельні — прим. авт.). Очевидно, я народився «покоївкою». I не соромлюся цього».

Ірен Роздобудько підняла доволі актуальну тему, а саме інфантильність і бажання втекти від реальності та від власної чоловічої природи в чужу жіночу «країну», проте втілення теми, на мою думку, доволі неоднозначне.

Головний герой якось аж занадто потопає у власній слабкодухості, то мріючи відпочити і «поплювати в стелю», то називає себе романтиком і в цей же момент хоче «розридатись», а інколи бажає «бачити просто перед носом якого-небудь Джоннi Деппа у тренувальних штанях». Або Майкл / Михайло загрався зі своєю жіночністю, занадто зрісся із формою покоївки, або загралась пані Ірен і забула, що пише від імені чоловіка. На цей факт вказує надлишок суто жіночих фраз у романі: « За кiлька хвилин моє тiло немов набуло округлостi, втратило контури й нагрiлося зсередини », «зелений гребiнець, що лежав бiля дзеркала, зворушив мене до слiз, надкушений авокадо викликав шлунковий спазм, бiлi шкарпеточки, що звисали з пiдвiконня, здiйняли бурю розчулення », а особливо «Америка ввiйшла в мене давно», «Джейк узяв мене пiд свою опiку», «вечiр уповзав у мене , як вуж», а печена картопля та тюбик зубної пасти взагалі можуть «зворушити до слiз». Здається, мине якийсь час і наш Майкл почне відчувати «метеликів у животі» і засяде на всенощний перегляд «Обручального кольца-18».

З образом чоловіка в романі Лариси Денисенко «Сарабанда банди Сари» (2008) справи не кращі — ні для головного героя Павла, ні для людини, яка це читає. Тут, як і в романі Ірен Роздобудько, чоловік поданий у безвольно-інфантильному світлі, який не вдається до рольових ігор у костюмі покоївки, а тікає від себе у власні дивакуватість та алкоголізм. Основна проблема Павла полягає в тому, що він не став дорослим і самостійним, що визначає його вподобання щодо жінок і життєві орієнтири. Його перша дружина — Інна — відіграє для нього роль «керманича життя», Павло називає її «абсолютною монархією» і це його повністю задовольняє. Потім у житті Павла з’являється інша кохана — Сара, груба і безцеремонна, яка одного разу залишає головного героя наодинці зі своїм таким само грубим і безцеремонним сімейством, яке оселяється у квартирі Павла і витісняє його з власної кімнати.

Не буду детально розглядати сюжетні перипетії роману, бо всі вони видаються якимось фарсом і приколюваннями. Власне, конфлікт далі побутового рівня не піднімається, а сюжет, здається, авторка тягне за вуха завдяки незвично-закрученому стилю написання. У всьому цьому «Камеді-клабі» складно аналізувати героя та його чоловічність, лише зрозуміло, що він виписаний у «кращих» тонах інфантильності та недбалості. Добре, що в Павла жодного разу нічого не «ввійшло», його ніхто не «взяв», і на цьому спасибі.

Ліна Костенко у своїх «Записках українського самашедшого» (2010) здійснила спробу зобразити чоловіка в його традиційному і природному образі захисника і годувальника, який, щоправда, існує у світі пострадянської України, де його чоловічність не потрібна. Головний герой — 35-річний комп’ютерний програміст, зазначає про себе, що є «радше меланхоліком, ніж флегматиком», має дружину, тещу, сина і авто, обмальоване рекламою фірми, в якій працює. Усе було б нічого, але виклик чоловічності кидають зовнішні, майже фатальні умови: сповнений потрясінь міленіум та нелюдяне бандитсько-гламурне оточення, проти яких герой безсилий. « … що ж я можу вдіяти? Це посліднє діло, коли мужчина нічого не може вдіяти, у нас всі мужчини нічого не можуть вдіяти ».

На щастя, цей програміст не впадає в інфантильність. Так, є злість, нехай і безсила, є «бажання вийти через вікно», але при всьому цьому головний герой пручається, говорить українською мовою і всією душею болить за Україну. « Я залишився з принципу, все ж таки це моя країна, я тут виріс, я тут живу, я не хочу в Силіконову долину, я не хочу в найкращі комп’ютерні центри Європи, я хочу жити і працювати тут. І не абияк жити, а жити добре, достойно », — зізнається якось він. Слід відзначити, що Ліна Костенко, на мою думку, використала чоловічий образ як персональне уособлення долі України, яка «слабка», зазомбована і залякана звістками про «таращанське тіло», проте їй необхідно щось діяти, по-чоловічому радикально змінювати все навколо себе, інакше українці і далі відчуватимуть себе у власній країні чужими, «самашедшими».

У відносно свіжому романі Вікторії Амеліної «Синдром листопаду» (2014) можна спостерігати певний «розрив шаблонів» стосовно образу чоловіка в жіночій літературі. Головний герой — Костя, має непросту, навіть складну долю. У дитинстві помирають його рідні, він змушений жити в інтернаті, проходити там жорстоку життя, аби вийти в не менш жорстокий бандитський і переломний світ 90-х і 2000-х. Якщо героїв з перших двох романів вирізняють їхні «негероїчність», нечоловічність, то Костя — «класичний» чоловік без ознак інфантильності та нетрадиційної сексуальної орієнтації, щоправда, з певною «ізюминкою» — він може відчувати чуже горе. Цей «дар» інколи допомагає, але переважно гнітить Костю, він намагається якось відсторонитись від нього, не чути чужих бід, але події Революції Гідності все змінюють.

Дивно, але під час читання цього роману забуваєш, що його написала жінка. У «Синдромі листопаду», написаному в час, коли сильна стать проявляє себе дійсно, як сильна, започаткований новий погляд жінок на чоловіків, які вже не тікають від себе і реальності. Хоча Костя ще не боєць, впродовж свого життя він постійно вагається: чи потрібне йому і людям добро?

З чим пов’язане ожіночнення чоловіків у літературі? Можливо, одна із головних причин полягає в тому, що до початку Революції Гідності, російсько-української війни чоловіки не мали змоги проявити свою чоловічність. Як свідчить останній роман, образ чоловіка у 2014 набуває ознак маскулінності, водночас як у 2007-му прибиральник Роздобудько навіть не удостоївся повної уваги авторки. Проте андрогінність, тобто злиття чоловічого і жіночого — загальна для всього світу тенденція, і виникла вона ще на початку ХХ століття (варто загадати про фотографа Люсі Швоб, котра взяла чоловічий псевдонім Клод Каон, поголилась налисо і скидалась на чоловіка або навіть Коко Шанель з її чоловічими канонами в жіночій моді). Нині цей процес відбувається у зворотньому напрямку — чоловіки «приміряють» на себе ролі жінок, переодягаючись у сукні. Про популярність цього тренду свідчить велика кількість таких «чоловіків» — від Kazak’ів до Кончити Вурст і Ladybeard’а — австралійського актора, котрий разом з двома неповнолітніми дівчатами стрибає в коротенькій сукні в японському музичному проекті Ladybaby, водночас відео яких за липень набрало на Ютубі 5 мільйонів переглядів. Зважаючи на все це, спрогнозувати, яким буде образ чоловіка в жіночій українській літературі зараз вкрай складно, але це лише зайвий привід чекати на нові книги.