Re: цензії

Тому довго відкладала знайомство із творчістю Сергія Жадана, модного успішного автора, який збирає стадіони і премії. (Давно вже серед книг сучасних авторів читаю вибірково, а не все підряд).

Нарешті, тема Жадана визріла – я відвідала презентацію роману «Інтернат» у Києві, в Будинку кіно.

Так, зал був переповнений, так, серед глядачів переважала молодь (і це добре!), але не тільки. «Тьоть» і «дядь» мого і старшого віку теж було чимало. (Фанатки ж С. Жадана всілися просто на сцені навколо улюбленого автора))).

І Сергій Жадан, хвалити Бога, не розчарував. Годину відпрацював на сцені, читаючи уривки з книги. Потім виголосив декілька віршів, і серед них один таки зачепив моє стомлене серце.

До 1,5 годинної черги за автографом я не долучалася. Але книгу «Інтернат» придбала.

І хоч модна критикиня Тетяна Трофименко з приводу цього тексту відчихвостила Сергія Жадана за одноманітність («Інтернат» – явно написана нашвидкуруч найбільш схематична й поверхова проза Жадана, повністю базована на самоповторах…» , я вирішила таки прочитати його новий роман «Інтернат».

Роман «Інтернат»: людина звичайна в умовах війни

«Інтернат» С. Жадана − книга для широкого кола читачів. Попри складність теми, роман легко читається, і це важливо в епоху домінування інших видів інформаційних технологій, це говорить про неабияку майстерність письменника.

Автор висвітлює тему, яку ми, непосвячені (містяни (кияни, вінничани, житомиряни тощо), обивателі, офісний планктон, мешканці села, високочолі науковці та інші категорії українців), тобто ті, хто бачить/чує/читає про АТО тільки у ЗМІ та соцмережах, і не переживав обстрілів, розрухи, переміщення, страху, голоду, бруду безпосередньо в Донецькому чи Луганському регіоні 2014−2018 року, − не знаємо.

Отже, твір є абсолютно реалістичним (ніяких вигадок і сюру), пізнавальним, у ньому правдиво зображено життя звичайних людей у прифронтовій зоні, яка переходить під владу то тих, то інших військових формувань. У романі, дійсно, не наголошується патріотична, проукраїнська складова, але надзвичайно потужно звучить тема антигуманної сутності війни загалом. Приниження людської гідності, знецінення життя людини, атмосфера страху, безпорадності, незахищеності, невідомості і стану втечі від війни, що смердить мокрою псиною, відчуття холоду, сірості, мряки, голоду, бруду – отаким гнітючим «пафосом» наповнена книга С. Жадана про війну.

Сюжет складає намагання головного героя Паши дістатися/повернутися до/з інтернату, де навчається його племінник Сашко, аби забрати того додому і разом із сестрою та батьком (Сашковим дідом) перечекати/пережити війну, яка зосередилася і на їхній станції. Ця станція давала якесь життя робітничому посьолку, де жив Паша зі своєю сім’єю, до війни, і під час війни стала одним із пунктів бойових дій. Композиційно кільце сюжету замикається з поверненням хлопців після драматичних митарств у свій будиночок і набуттям хоч якогось стану спокою.

Головний герой Паша – учитель місцевої школи, що викладає МОВУ.

( До слова . У романі практично ніде не зустрічається наполегливе уточнення – українську мову. Зате чітко формується рівень значущості української мови, а, вірніше, нікчемності її в цьому регіоні: свого часу, Пашка, не найкращий учень у класі, зміг вступити до педагогічного ВНЗ і п’ять років там провчитися за спеціальністю «українська мова та література» (очевидно, що не престижною і доступною для звичайних дітей зі звичайних родин); батьки, які хотіли щось змінити в долі своїх синів/доньок (часто всупереч їхнім бажанням), наймали Пашку репетитором, щоб діти могли виїхати на навчання з цього регіону.

Під час війни нєкто Пітер (чи то спостерігач ОБСЄ, чи то іноземний журналіст, чи то шпигун під прикриттям якоїсь місії) запитує Пашку:

- «Ви ж не історію викладаєте, ні? ...А що?...

- Мову.

- …Це як латину викладати. – сміється» (с. 330).

Власне, оця фраза, як краплина, увиразнила проблему, через яку тут усі перебувають у стані війни: на цій території є хоч якесь, відносне поняття людини, але тут фактично немає поняття «українець».

(У продовженні діалогу Паши/Пітера щодо мови/латини звучить ще один рівень цієї проблеми:

- «Ви просто нашої мови не розумієте. Ми ж тут усі латиною говоримо», − …відповідає Пашка» (с. 331)

Тобто, проблема України і для європейських спостерігачів e t cetera … є далекою, нікчемною, дріб´язковою і незрозумілою).

Паша виріс у родині звичайних робітників, які спершу мали, а після перебудови втратили роботу на станції. До нового часу батьки пристосуватися не змогли, бо рефлекс «ходити на роботу» переміг будь-яку ініціативу. Ніколи нікуди зі станції не виїздили, ніде не відпочивали. Так само і Паша, спершу розірвав коло, виїхав на навчання, але потім повернувся на станцію, у кокон, у сумку мами-кенгуру і неначе видихнув: дома. Викладав у школі, ні в які конфлікти не встрявав, хоч і склав ціну директорці, колегам та учням. Так, за розкладом, проживав кожен навчальний рік, усе необхідне придбавав у супермаркеті та секонд-хенді. Мав якісь стосунки із Мариною, але не одружувався. Коли сестра, що працювала провідницею, вирішила віддати свого сина Сашка до інтернату (хоч не голодний буде), дід із цим не погоджувався, − а Паша не встрявав.

Отак Паша і жив – тихо, непомітно, уникаючи конфліктів і відповідальності. Жив як звичайна людина.

Якраз оця тема – тема людини звичайної – є головною проблемою роману. Що це таке – людина звичайна – у 21 столітті? Що це таке – людина звичайна в Україні, на Донбасі? Як почувається людина звичайна, людина із маси, в умовах війни?..

Отож, головний герой – зовсім не герой (скоріше антигерой), а інертна індиферентна особа, учитель (!), − без високих ідей, без амбітних намірів, без сліду філософських розмислів чи значущих учинків. Середньостатистичний обиватель із провінції. Тип маленької людини пострадянського періоду, провінційного (донецького) розливу, або періоду «типу» незалежності, або загалом образ типового пересічного українця після всіх етапів репресій, голодоморів, еміграцій, імперій і війн.

( До слова . Образ учителя як предметника, ремісника, як особи часто примітивної, ніякої, а не ідеологічного наставника, підсилюється в романі ще декількома епізодичними образами учителів. Так, учитель праці в школі на станції намагається не втручатися в конфлікти старшокласників. Директорка – гнучка адміністраторка насамперед, а не мудрий педагог (у тексті двічі щодо колег Паши вживається сленгове «морозилися» (с. 180); Ніна – вихователька з інтернату, яку недолюблюють, хоч вона мужня людина, завжди говорить правду і піклується про вихованців. Учитель фізкультури з інтернату – води принесе, дорогу покаже, але проговорити певні цінності, що виходять за межі побуту інтернату, не спроможний.

Сіре, ніяке, совкове, масове проступає там, де зазвичай зароджувалася просвіта і високі ідеали, − у школі.

У романі С. Жадана відбувається розвінчання учителя, зняття з нього ореолу праведника, наставника, що сповідує ті високі ідеали, яким має навчати).

Образ Паши і «колег по цеху» увиразнює процес зниження рівня цінностей, ідеалів у суспільстві. На мою думку, саме це питання, − як жити у світі, де немає високих цінностей та ідеалів − є стрижневою думкою твору, над якою змушує замислитися автор.

На цю думку працює й образна символіка тексту. Наприклад, в описі епізодів, коли Пашка й Сашко, пробираючись через мороз, ріллю, темряву, яри і зруйновані будинки, намагаються втекти від зграї здичавілих псів, що переслідують їх, мимоволі виникає алюзія до оповідання Джека Лондона «Жага життя». У протистоянні з жорстокою природою герой Лондона початку 20 ст. перемагає дикого вовка. Герої Жадана початку 21 ст. тікають від зграї голодних псів: колись приручених і кинутих напризволяще домашніх тварин.

Ще одна алюзія: інтернат для дітей у книзі Жадана розташовано на горі, так само як і Касталію − резервацію духовного життя з роману Г. Гессе «Гра в бісер». Аскетичний орден інтелектуалів у Касталії опікується освітою і вихованням молоді. У резервації україно-донецького масштабу – інтернаті – і для учнів, і для вчителів актуальною є інша аскеза – як вижити у цій війні, у цій країні, у цьому світі...

У світі Паші й Сашка знижено рівень відповідальності. (Саме на цьому наголошує Ніна: з дітьми треба говорити і про страх, і про відповідальність). Виснажливий біг, страх, пошук острівка спасіння/затишку – у такому алгоритмі живе звичайна людина 21 ст., звичайна людина в інтерпретації С. Жадана. (Низка образів пса у романі працює і тут: голодний собака не обирає, хто «свій», хто «чужий», а біжить за тим, хто кинув «кісточку»).

Так само зниження рівня естетичного смаку відчула у своїй, читацькій реакції на інвективну лексику, яка є у творі. Років 15 тому, коли таке зустрічалося в друкованих текстах модних, згодом авторитетних авторів, це вражало, епатувало, ображало тощо. А тепер усі буденно промовлені героями книги матюки сприймаєш майже як норму буденного пересічного життя звичайної людини, як норму промовляння усіх аспектів війни, про яку пише С. Жадан (зокрема, в епізодах про поранених та їх розташування/лікування в школі, про вкрай виснаженого лікаря).

Той самий знижений рівень образності проступає і в описі пейзажів прифронтової території, зокрема соняхів. У вірші прозою Б. Гуменюка «Соняхи», що теж присвячений темі війни на Донбасі, соняхи – це образи-символи воїнів, з насіння яких постають нові покоління воїнів-українців: не такі могутні, але бійці. У Жадана зовсім інше: «Попереду чорніє соняшникове поле, з незібраним минулорічним урожаєм. Темні висушені за літо соняшники схожі на вигорілий ліс… Лишилося пройти крізь соняхи… Соняшники розступаються, боляче б’ють по руках, вода затікає до рукавів. Так і стоятимуть, думає Паша про соняшники, як зомбі. Забуті й прокляті. Доки хтось усе це не переоре…» (с. 171)

Спосіб зображення теж працює на стрижневу думку твору про падіння рівня життя та ідеалів. Як зазначалося, у романі домінує рух/біг/втеча − в інтернат/з інтернату, − який не дає змоги вдумливо та детально щось побачити, осмислити, пояснити. Хлопці мусять бігти, щоб вижити. Випадкові знайомства/імена Віри з «турагенції» чи Анни з мотелю, ветеринара з квартири на 3-му поверсі якогось будинку увиразнюють образ пересічних людей як безликої маси.

Холод (на вулиці, у приміщеннях), бруд (на вокзалі, у підвалі, на вулицях), сморід (від зогнилих залишків тіл тварин і людей, від немитих тіл, від несвіжого вогкого одягу), темрява (уночі, в підвалах/будинках, удень під тяжкими хмарами) – таким є життя людини звичайної під час війни.

Суть людини маси в донецькому регіоні увиразнює епізод зі зривання синьо-жовтого прапора в інтернаті. За словами Сашка, тих, що зривали, було всього двоє. Не давала зривати одна Ніна. «А всі інші просто стояли й дивились. І нічого не робили. Чоловік сто – дивились, нічого не робили…» (с. 168).

Тексту не бракує оригінальних промовистих порівнянь, які підсилюють звучання головної теми й проблематики твору. Наприклад: «…над містом висить круглий, кольору підсохлого сиру місяць, підсвічений знизу червоним, мовби його вмочили в теплу кров» (с.182). Про вокзал, де скупчилися біженці: «Збоку це нагадує корабель, що йде на дно у відкритому океані» (с. 198). Про коменданта вокзалу: «Схожий на оперного співака з провінції» (с. 201). «…Зимовий присмак загибелі, крижане дихання страху та небуття…» (с. 290). «Ми ж тут усі, якщо подумати, як в інтернаті живемо. Кинуті всіма, але нафарбовані…» (с. 147).

Так само промовистими є окремі деталі: «…що змінилося за ті тридцять років, коли він тут був востаннє. Нічого не змінилося. Церкву нову побудували. І супермаркет. Ну і все» (с. 251). «Чому вони її слухають, чому перестають плакати? Чому їхній страх відступає після її слів? Можливо, тому, що в неї тихий і спокійний голос» (с. 148).

Є накопичення певних епітетів, які увиразнюють тяжку тему твору: чорна яма, чорні дими, «дрібні яблуні, чорні й покручені, як жінки, що все життя тяжко працювали в сільському господарстві» (с. 116), «дім, схожий на половинку чорного хліба» (с. 334).

На головну думку твору працює й антитеза, що прочитується на рівні підтексту: увесь бруд війни, описаний на понад 300 сторінках, протиставляється одній прикінцевій фразі: «Вдома пахне свіжими простирадлами» (с. 335). (Пропорція теж не на користь гармонії).

Власне, тема маленької, звичайної людини не нова і в класичній, і в сучасній українській літературі. Але підходи до її зображення різні. Сергій Жадан намагається у свій спосіб розгледіти, а що може зупинити збайдужіння сучасного пересічного українця і налаштувати його масово на реверс – на зворотній хід – на мотивацію, на енергію, на азарт, на високу ціль?..

І певні відповіді на це питання йому вдається відшукати.

Історія Пашки вчить брати на себе відповідальність за тих, хто на тебе сподівається, вчить діяти. Батько/дід вже немолодий, щоб самому дістатися міста і забрати онука Сашка додому. Сестра/донька/мама постійно в роз’їздах – провідниця – заробляє на життя. У Пашки канікули, він може добратися до інтернату. Але чи зможе – війна ж?.. Десь злякався, десь заблукав, десь піддався ситуації. А десь біг з останніх сил, ніс на плечах знесиленого Сашка (бо ж дитина!), відшуковував прихисток/шоколад, домовлявся з людьми, не погоджувався з чимось хоча б у діалозі. І в дії, в дорозі набрався досвіду, трохи більше побачив світу і людей, розширив горизонти свого всесвіту. Вчинок, відчуття відповідальності і рівень цієї відповідальності формує якість людини в кожному окремому випадку.

Відчуття теплого дому, затишку, місця, де на тебе чекають і де про тебе подбають, теж мотивують людину до дій. Нехай це буде старенький будинок на далекій станції – але не інтернат (!), адже кожна людина має почуватися дома і захищеною.

Відчуття того, що ти десь і комусь НЕБАЙДУЖИЙ зігріває будь-яку людину на всіх протягах цього нелагідного світу. І від того людина добрішає. І сама починає віддавати тепло. Так, Сашко, діставшись, завдяки Пашці, дідової хати, від якої війнуло запахом дому і свіжого простирадла, підбирає на зупинці і ховає за пазуху руде плямисте цуценя. Попри те, що на всьому шляху з інтернату додому їх із дядьком Пашею переслідували голодні бездомні пси.

Очевидно, що найбільші сподівання автор покладає на молодь, яку не підточує черв’як совка і безпорадність псевдонезалежності, яка, завдяки віку, має категоричні судження (Сашко одразу визначається, хто для нього чужі, а хто наші) і яка, не випещена з дитинства на Мальдівах, у кросівках посеред зими, але готова безкомпромісно битися за своє право на життя (Сашко в дорогу з інтернату прихопив биту).

Те, що в останньому розділі роману наратором виступає саме Сашко, племінник Паши, і підтверджує думку С. Жадана про те, що «рулити» в Україні по-новому і підняти на інший рівень хоч якісь цінності зможе, мабуть, постколоніальне покоління без рудиментів попередніх епох і страхів.

Але ж у якому середовищі і з якими вчителями буде зростати ця молодь? І яких цінностей навчать її у 21 столітті?.. Хто переоре це поле зомбі?..

Не один проти ста байдужих, а навпаки – рецепт гармонійного світу від Жадана

До колекції книг про війну варто додати й «Інтернат» Сергія Жадана. Для мене та інших читачів він відкрив ту сторінку безглуздої жорстокої війни, яку ми не могли знати, бо ніколи не жили в Донбасі, а тим більше у прифронтовій зоні.

Автор «Інтернату» навіює кафкіанські мотиви абсурду, самотності, неприкаяності, беззахисності людини у світі, позбавленого будь-якої логіки, добра і справедливості.

Проте, на відміну від великого песиміста Франца Кафки, у творі Сергія Жадана жевріє надія на те, що світ може бути більш гармонійним (подібно до п’єси драматурга-абсурдиста Е. Йонеско «Носороги», де лише один герой не «оносорожився» і таки ж вигукує: я не здамся!).

Сергій Жадан твердить, що світ зміниться тільки тоді, коли про цінності дбатиме не один проти ста байдужих, а навпаки.