Re:цензії

19.12.2019|12:11|Ганна Клименко-Синьоок

Голос, що змушує піднятися, або Текст як множинність доторків

Куява Ж. Говори, серце, не мовчи. Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2019. 272с.

«Від віри практично все в житті залежить»

(з рецензованого роману)

«Про що може розповісти моє обличчя?» – запитує головна героїня нового роману Жанни Куяви Віра Гайдучик, тим самим натякаючи читачеві, що в силу свого досвіду є добрим психологом чи психоаналітиком (або ж принаймні знається на мові тіла; зрештою, й полюбляє «кодувати» таким чином людей, розділяти їх на окремі психотипи, як зрозуміємо згодом). А ще – відразу (на початку тексту) промальовує себе перед читачами. «Коли дивитимуться на мене незнайомці, що вичитають із тонких, явно підправлених, аби видаватися летючими, брів? Із губ дещо обвітрених, шершавих, блідих від природи, але зараз управно нафарбованих? Із вузького чола, невиразних вилиць, худих щік, гоструватого підборіддя <…> Із ніздрів моїх «говірливих»?..» (с. 7). Авторка тим самим (уже з першої сторінки) заявляє про себе як вправна портретистка.

«Зовнішність – це ж не діагноз», – переконує Віра. І нагадує нам сильних у моральному й духовному сенсах героїнь творів Ольги Кобилянської. Ніби успадкувала від них ту ніцшеанську філософію «надособистості». Зовні невиразна й непоказна, Віра своєю твердістю характеру й духовним аристократизмом може затлумити будь-яку найефектнішу пані. Ота вимовна портретна деталь («як у лошиці Ксьоши ніздрі форкають») є вказівкою на внутрішню міць, витривалість, принциповість, перманентну готовність до опору й протесту.

Подібно до одної з героїнь роману Алли Рогашко «Крізь безодню до Світла», Віра Жанни Куяви попервах оскаржує семантику свого імені (згодом таки визнає, що Віри «не втрачають віри, попри все. Віри вірять…», с. 40). Звісно, і сильна вдача, і зневір’я є вислідами гіркого досвіду, непростої жіночої долі – як непозбутнього багажу, що настійно тягнеться слідом, чого годі зректися, бо воно: «<…> є за мною, за моєю спиною, що є вже назавжди моїм. Досвідом. Здобутком. Пережитком. Як завгодно те можна назвати. Ніби в торбі лежить воно, а я його несу. Й нестиму. І ніде покидати не збираюся. “Omniameamecumportoˮ» (с. 11).

Позиція «втомилася виживати» скеровує гуманітарія Віру в нове середовище, незнайому їй царину, незвичні, ба навіть чужинні офісні умови. Блискуча редакторка-коректорка, вправна філологиня, Віра готова всім утерти носа своїми знаннями. Жоден суржик чи мовна похибка не пролетить повз. Слово для Віри має особливу цінність, воно пройняте певною енергетикою, магією (білою чи чорною), світлом (яскравим чи пожухлим), воно є емоційним «знаком», «голосом» людини, її тактильним порухом… «Є слова прозорі й такі, що світяться, – помічні в темноті. Є що гріють і стишують запал. Багато зі сказаного здатне надихнути й зміцнити дух. Не менше й такого, що ніжить, приколихує, заспокоює… Для мене слово – то щоразу доторк. Він може пестити, а може шпигонути» (с. 28).

Перші 30-35 сторінок роману для непосвячених у сферу сучасного рекламного менеджменту можуть видатися випробуванням, але не лякайтесь: це болісна ініціація, адаптація до нової реальності. Особисто мені пригадалася колишня короткотривала практика в ролі менеджера реклами в одній із місцевих газет. Масштаби далеко не ті, що описані в книзі, але принципи роботи направду схожі. Тут немає місця щирості, відвертості, дружбі, позаяк треба елементарно «вижити». А коли ти ще й «біла ворона», то зусилля помножуються.

Які перешкоди доведеться подолати Вірі, аби подужати ту вовчу зграю з вожаком на чолі?.. Аби заявити твердо й гучно про своє «Я», не дозволивши ніздрям роздутися привселюдно? Безумовно, кожен/кожна з нас має певні страхи й тривоги, закорінені в минулому… Віра знає: щойно відчує бодай найменший сигнал небезпеки, дозволить собі хвилинний приступ паніки, як відразу зреагують ніздрі («починаю дихати пришвидшено й неврівноважено: ніздрі ось-ось і візьмуться роздуватися, мов у худобини, котра зачула недобре. Цей препаскудний стан нахраписто, мов дебела тварюка, накочує на мене, тож я, знай, кидаюся опановувати себе: щосили виструнчуюся, вирівнюю плечі й ледь помітно струшую русявою головою, закидаючи волосся назад», с. 13).

Буття Віри в «крутій» компанії «АтлАс» є антитетичним до її попереднього досвіду. Дрес-код традиційно стосується вбрання, але тут він охоплює ще й манери, стиль поведінки, мовлення, ба навіть мислення. Тим-то й імена працівників корпорації в першому розділі роману («Вхід лише за перепусткою») плутаються в пам’яті і свідомості реципієнта. Бо ж усі когось наслідують і копіюють. Або й носять певні «мітки», що дає їм право належати до кола обраних. Живе спілкування як таке відсутнє – натомість загальноприйнятим є e-mail. Щоправда, мають місце короткочасні зустрічі на кухні, де ніби кабінетні стіни руйнуються, однак посадова градація не нівелюється. І все ж «таємними агентами» (підглядачами і донощиками) тут воліють бути майже всі, бо ж це сприяє кар’єрному зросту.

Коли перед читачем виринають одне за одним працівники компанії, навіть не здогадуємося, в яких цікавих і неочікуваних зв’язках, перипетіях вони перетнуться, який стосунок це матиме до Віри… Зрештою, що ховається за показними впевненістю і владністю, гонором і неприступністю, приміром, керівниці відділу ейчарів Ксенії Коршак (звернімо увагу на вимовне прізвище героїні) чи першого заступника гендиректора Нікіти Кругльова... Останній має шалений успіх у колежанок, але Віра миттєво зчитує його нутро. «Здоровань із залисинами», котрий «вишкірюється і великими зубиськами, ніби ввімкненим бра, засвічує простір над переговорним столом» (с. 31), не викликає в головної героїні (та й, думається, реципієнта!) жодної симпатії. Сусідка по кабінету, перекладачка Елла Крук (до речі, ще одне «пташине» прізвище зі семантикою «хижості»!) вражає своєю вродою, ефектністю, фешенебельністю, втім, закритість і тінь втоми на обличчі є маркерами життєвих проблем. Поступово Вірі вдасться зблизитися з Еллою, яку перша наділяє статусним прізвиськом «пазуристої кішки», ба навіть стати її подругою, достукатися до її душі, але чи вистачить показово впевненій і розкішній жінці сили духу внести посутні корективи у свою долю? Чи та м’якість тембру є Еллиною істинною суттю, показником її вдачі?.. «Голос <…> як бахрома <…> м’який, легкий, слухняний, але й розсипчастий, якщо можна так сказати, незібраний, не закріплений у щось туге, ніби ниточки тасьми хитаються» (с. 18). Тим паче, що й образ її не автентичний, а лише подоба американської акторки й моделі Меґан Фокс. Натомість інша офісна працівниця Олена Люта (прізвища в романі Жанни Куяви направду є функціональними і змістовними!) з «мертвою» (штучною) рукою «стилізує» себе під Ксенію: вона «ніби під копірку Ксенії зроблена, наче з ока її випала» (с. 17). За таких умов Віра щиро подивляє, коли Карина Головата, секретарка гендиректора Кавунчика, запрошує її на дружні чайні посиденьки. Далі вони стануть ближчими у своїх секретах, та чи зважиться Карина дослухатися Віриних порад?.. Що ж до головного шефа, Івана Івановича Кавунчика, то він виправдовує своє прізвище і зовнішнім виглядом, і внутрішнім змістом («водянисте» нутро має!), ба більше – звик задовольняти свою хіть просто на робочому місці. Скільки підлеглих дівчат, жінок зважуються на його брудні витівки?.. Що спонукає їх на цей крок?..

У кожному разі, саме Віра першою виявляє свій протест проти антигуманної поведінки, похітливих бажань, нарочитої пафосності офісних керівників, слабодухості і слабовольності молодших за статусом колег. Спочатку ставить на місце Кругльова, потім Ксенію, а потім і «верховного» Кавунчика… У ті «патетичні» й переможні для Віри миті «навіть тиша гострить ножі» (виразна і влучна авторська метафора на означення високої напруги). І навіть люксусова Елла добачить і визнає Вірин тріумф: внутрішня краса проявиться зовні. «А ти себе збоку бачила? Коли «виховувала» Нікіту чи коли «осідлала» Ксенію, як неприборкану конячку? – запитає Елла й вигукне підкреслено: «Бачила б, яка красива ти тоді була!» (с. 97). «Вірка-Бронежилетка» – таке офісне «псевдо» згодом пристане до головної героїні.

Окрім того, Віра всіляко прагне оскаржити стереотип, що «жінка буває щасливою тоді, коли вона замужем». Доводить собі та іншим протилежне. Вимовною ілюстрацією можуть бути ситуації заміжніх Елли й Карини, щастя яких позірне й фантомне. Перша влаштовується на роботу, аби допомогти громадянському чоловікові, ресторатору Стасу, котрий на межі банкрутства (про кохання далебі не йдеться; має місце зручність Елли як типу жінки – покірна й мовчазна попри відверті приниження, моральні знущання, жорсткий психологічний пресинг). Інша (Карина) – утримує чоловіка-пиятику, котрого абсолютно не цікавить дружинин метод заробітку. Віра – направду вища над усім цим, хай навіть одинока з ганебним! для деяких тавром «розлученка». Нікому назвати її мамою… Щоправда, є у Віриному житті двоє дітлахів (Володька і Волька), котрих ми спершу приймаємо як кревних (звернімо увагу на три «В», що теж, либонь, не випадкові, а якщо додати ще три інші «В» – за першими літерами імен мами, тітки, набутого брата, то вже буде ціла «В»-колекція). Такі любов і прив’язаність, опіка нерідними можуть бути свідченням лише великої Душі… А може, слід сягнути глибше, покопирсатися в дитинстві як джерелі комплексів: психічна хвороба матері, відсутність батька, відмова 11-ти маминих братів і сестер від Віри зародили та вкоренили відчуття сирітства… Тож коли героїня дізнається, що має по батькові брата Валерія, котрий ще й воює на Сході за «наших», то без жодних вагань забирає його дітей до столиці… Але останні змушені побути у притулку (надійному!), поки Віра заробить статків на житло. «Внутрішній спокій – це ж іще вміння цінувати людей, які поруч, самому любити й приймати любов», – таке переконання Віри, її життєвий принцип, гасло.

Головна героїня, на відміну від своїх колежанок і сусідки по квартирі Ліни, вирізняється духовною й душевною зрілістю, тож має той внутрішній стрижень, що не дає зламатися за «межових» обставин. «Зрілість – це свобода волі», – тавтологічно висновує. Кожну невдачу чи проблему ладна сприймати як досвід і можливість руху «вгору» (духовного росту): «для кожної людини, навіть найбільш розчарованої і пригніченої, на цій землі приготовлені місце, час і люди. які обов’язково дадуть їй змогу відчути повноту радості» (с. 77). Чи не такою людиною постає в долі Віри байкер-кравець Михайло, котрий увиразнює екзистенціал свободи, хоча має свою рецепцію цієї філософської категорії: «дорога – це свобода», «свобода – сенс життя», «життя – це дорога» (с. 70). Дивно й рівночасно гірко, що саме на дорозі обривається доля Михайла – батька-одинака… На тлі Віриних «штучних» і манірних колег із «АтлАсу» байкер постає справжнім, здається навіть, що світогляди їхні подібні, що душі їхні споріднені… Але на мотовечірці в товаристві байкерів Віра збагне, що їхня мова чужа їй, а слово, згадаймо, є доторком… А от чи можна вважати фатумом, що головна героїня втрапляє в ДТП, призвідцем якої стає Михайло?.. Михайло, котрий так добре відчував дорогу – як своє життя, як свободу… І все ж, одного разу це відчуття його зрадить… Чи то його «пташка» («Галка») згубить крила… Віра в цій «межовій ситуації» до останнього не втрачатиме віри, що зможе врятувати товариша… Проте марно… «Це ж треба: так сильно любити дорогу, щоб їй і життя віддати» (с. 155), – журно констатуватиме згодом.

У силу свого досвіду Віра доходить розуміння: «життя насправді не змінює людей на краще чи на гірше, воно просто дає їм можливості розкритися, створює обставини, аби ми зуміли проявити себе справжніх» (с. 24). Відтак, і «АтлАс» не є випадковою місциною, бо зводить разом людей, котрі, не відаючи того, пов’язані дивним чином. Пов’язані передовсім минулим, яке не минає, не забувається, а перетікає в майбутнє, продукуючи випадково-невипадкові зустрічі й перипетії. Таємниці розкриватимуться поступово – цим авторка тримає читача в напрузі впродовж усієї сюжетної канви роману, вдаючись подеколи до прийомів детективного жанру. Кульмінаційним стане новорічний корпоратив-маскарад (4-та частина), де «метаморфози» в обраного диснеївського героя оголять «єство» кожного (скажімо, костюм Супермена не лише не пасує Кругльову, а трансформує його в ґротескну персону на кшталт «крихітки Цахес»; так само злий жарт зіграє з Кавунчиком мультяшний імідж Скруджа).

Якщо перша частина роману виконує роль експозиції, де ми знайомимося з головною героїнею та її колегами, то друга («За зачиненими дверима») дозволяє нам проникнути у внутрішні світи окремих (направду одиноких і нещасних!) персонажів, сягнути їхнього минулого, вихопити звідтіля зерна їхньої дорослої поведінки, тим самим дещо виправдати чи бодай пояснити. На відміну від першого розділу, тут (у 2-й частині) авторське «Я» нівельоване цілком, натомість нараторкою є кожна (звернімо увагу на «фемінність»), чий внутрішній світ оголено. Спочатку це Віра («Думки першої: про те, чого не розкажеш і матері»): висвітлено її комплекс неповноцінної сім’ї, бажання мати ідеальних батьків (на кшталт подружжя вчителів трудового навчання й музики). Анна Миколаївна, котру маленька Віра малювала в уяві матір’ю, якось дала мудру пораду, суть якої дівчина збагне згодом: «Не шукай ліпшої мами за свою, бо ти весь час зустрічатимеш когось, хто в чомусь ліпший від неї. Ліпший – не означає близький, рідний. А саме це є важливим у сім’ї» (с. 105). Простежуємо тут характерну для модернізму світоглядно-естетичну позицію: синдром божевілля допомагає наблизитися до істини, позаяк дарує свободу. Віра з віком усвідомить, що питома їй свобода є вислідом маминого божевілля, набутком, спадком.

«Думки другої: про те, що зізнатися в чомусь – мало» оприсутнюють взаємини Елли і Стаса. Те, що в цім підрозділі майже не лунає Еллин голос, підкреслює малозначущість і непомітність громадянської дружини у Стасиному житті. Останній постає справжнім тираном удома: «він заради тиші, спокою та відсутності галасу в домі ладен пожертвувати будь-чим і, ніде правди діти, будь-ким» (с. 111). Спомин про втрату в далекому дитинстві вітчима генерує Еллине переконання, що потенційна смерть Стаса не годна завдати болю, адже має місце чужість. І ця чужість направду взаємна й обопільна, як і зручність їхнього співіснування:

«Елла – саме така (розкішна і водночас податлива) жінка, яка треба Стасові. (Квіточка у вазі, яку він поливає, коли вона того потребує, і змінює воду, коли вона на те заслуговує.)

Стас – саме такий (владний і забезпечений) чоловік, який задовольняє потреби Елли. («Татко», що час від часу балує свою «доню».) (с. 117).

З телефонної розмови Елли з матір’ю здогадуємося, де варто шукати витоки тієї податливості і слабовольності.

«Думки третьої…» – то спогади Карини Головатої, котра змалу росла ідеальною (читаймо: для батьків зручною, слухняною, без права голосу) дитиною в інтелігентній сім’ї, мала виплеканий комплекс відмінниці, змушена була «успадкувати» вибір династії. «Те, що саме математика – справа мого життя, не підлягало жодному сумніву, адже це справа кількох поколінь нашої родини. Ставати однією з тих, хто порушує усталені правила, бажання не мала. Так – то так. Я не пручалася» (с. 122). Навіть весілля було рішенням батьків молодят. Звідси – вирок і новоутвореному подружжю як спільноті, і кожному з двох «я» зосібна. Інтелігент Ігор убиває себе алкоголем, Карина – вимушеним мовчанням про «ганебне» (нездатність чоловіка мати дітей), а згодом «брудними» стосунками з Кавунчиком.

«Думки четвертої…» – нарація Олени Лютої про тяжке дитинство, яке героїні кортить «стерти, як невдалий рисунок, намальований пальцем на вікні» (с. 127), про набуте й виплекане прагнення починати новий день «з чистого вікна». І все ж, спогади про алкоголізм матері, дитячу ненависть до неї, автокатастрофу, в якій втратила обох батьків і руку годі оскаржити… Хоча посттравматичний шок дався взнаки відразу після аварії: все неприємне стерлося – лишилося навпаки добре й щемке… Столиця згодом відкриє Олені нові горизонти. «Ніколи Київ не почуватиметься самотнім, прихищаючи натомість багатьох одиноких людей» (с. 177), – мовитиметься у книзі далі.

П’ятою нараторкою постає Ксенія Коршак («Думки п’ятої: комусь у чомусь зізнаватися? Ще чого!»), котру змалу супроводжувала відсутність материної уваги (йдеться про «живе» спілкування). «Відколи себе пам’ятаю, моє життя було поділене на «від» і «до». Від подарунка до подарунка» (с. 135), – зізнається Ксенія. А ще нарікає на присутність у долі бабусі, яка ніби стала завадою для її «співбуття» з матір’ю в Італії. Приклад Ксенії ілюструє і вкотре потверджує, що матеріальний добробут жодним чином не передбачає духовного виховання; ці первини не є, так би мовити, взаємозамінними. Тож може виплекатися моральна каліка з викривленою системою цінностей. «<…> я й тепер найбільше люблю гроші. Бо з грошима приходить влада. А з владою – сила. Бути сильною – моя найбільша ціль» (с. 141). Либонь, прізвище тут дуже точно фіксує істинне «хиже» єство. А коли врахувати, що шуліка традиційно позиціонується символом смерті, у слов’янських візіях генерує безславну загибель, часто пов’язану зі стрімким падінням, то переконуємося, що Жанна Куява ретельно формувала «реєстр» прізвищ героїв рецензованого роману.

Насамкінець у 2-й частині презентовані думки шостої нараторки – «сірої мишки» Аліни, котра, на відміну від інших офісних працівниць, здебільшого перебуває «за кадром». Але, здається, за своєю суттю, вдачею, національною ідеєю вона є найближчою до Віри. Так само може кодувати людей, зчитувати приховане з їхніх облич і жестів (Кругльов – «бабій із бабіїв, слизький, як міксина» (с. 141); щодо Ксенії – «маска владної та успішної керівниці, яку вона нібито майстерно носить, от-от і спаде…»). До Віри Аліна плекає особливо тепле ставлення, наближене до апофеозу: саме їй (Вірі), силі її голосу завдячує Аліна (під час Революції Гідності той потужний і відважний голос став рятівним для її коханого Миколи). «Бувають голоси, які змушують піднятися» (с. 143), – постулює дівчина. Щоправда, в дечому інтуїція («третє око») таки зраджує Аліну; і те «дещо» відоме лише двом – Вірі і Миколі на прізвисько «Марс».

Третя частина роману («Як ми помираємо») розпочнеться реабілітацією Віри й Елли після ДТП. А також усвідомленням головної героїні, що загиблий Михайло «володів значно більшою внутрішньою свободою» (с. 153). Глибокою вдячністю йому за вільне повітря, яким наповнював Вірині легені і простір, надто за нерозпочаті романтичні стосунки, бо ж тим самим захистив її від страждань. Так як людей розподіляє на певні психотипи, так Віра схильна добачати «позитивні»/«негативні» модифікації смерті, розмислювати про імпульси та корені останньої: «я не раз думала про те, як ми, люди, помираємо. В одних це виходить відчайдушно, в других – героїчно. Декому вдається померти красиво, тобто легко, наприклад, у сні і від старості. Але то одиницям така смерть випадає. <…> Смерть, мабуть, також залежить від того, що ми робимо й куди йдемо…» (с. 154).

Місцем ув’язнення, а також рівночасно оживлення і промовляння таємниць, проговорювання минулого, ба навіть почасти місцем болісної спокути стане будинок Кавунчика… Твердий стрижень Віри, подеколи здається, схилятиметься і скрипітиме під тиском обізнаності гендиректора, як старе висушене дерево. Натомість Київ як мегаполіс після тимчасового «арешту» навпаки даруватиме Вірі відчуття свободи в абсолюті: «Люблю це місто. З першого погляду і з першого кроку. З ним мені дихається вільно й на повні груди. Тут я можу все і нічого, маю вибір щоденно, щохвилинно. Як і можливість цей вибір робити або ні. Більшої волі й бажати годі» (с. 177).

І Віра таки готова здійснювати свій вибір – перманентно й принципово. Заради щастя власного і щастя рідних та близьких. А чи готові інші до радикальних змін, внутрішніх та зовнішніх коректив?.. Навряд чи… Бо ж щастя не дається легко, його треба заслужити, вибороти, вимолити… А це часто тривалий і болісний процес. Процес переосмислення, переоцінювання, переродження, зміни важелів і пріоритетів. «Зцілення» прийде згодом, але йому мають конче передувати копітка душевна праця й духовний досвід. Тим-то й дорікає Елла Вірі: «де ти взялася на мою голову? Чому ти вирішила, що можеш мені щось радити, до чогось закликати, чомусь навчати?» (с. 189). Зустріч із дітлахами здійснює на Еллу потужний психотерапевтичний ефект, бо з ними реалізує призабутий хист до малювання, що здатне звільнити від задавненої негативної енергії та подарувати відродження. Елла самотужки знаходить корені своєї патологічної мовчазності. Тимчасом Віра, висповідавшись перед Еллою, відчуває визволення від страху. Тож спілкування цих двох героїнь є взаємодопомогою, спільною духовною роботою, котра зцілює обох.

Що ж до згаданої вже вище 4-ої частини роману («Класика маскараду»), то пресинг стосовно Віри з боку гендиректора Кавунчика сягне свого апогею, бо стосуватиметься дітей. Разом із тим, Іван Іванович виявлятиме активні спроби ще більше наблизитися до Віри, так би мовити, увійти в її приватний світ. Чи вдасться йому? Що змусить Еллу добачити батьківське ставлення Кавунчика до Віри? Яка подія (трагедія, драма життя) зведе всіх на життєвому полі, заповнить порожні клітинки (лакуни), з’єднає лінії між героями (чи бійцями?) лівого й правого флангів?.. Які перспективи матиме корпорація, назва якої, либонь, невипадково! є співзвучною до «імені» столичного клубу?.. Тож саме «АтлАс» стане майданчиком для показових (сценічних) «метаморфоз», де зайві спроби «оголення» душі… Зате є місце перманентним інтригам… Ось лише Кавунчик здивує насамкінець і головну героїню, і читачів… І саме тоді, коли цього ніхто від нього не очікує…

Зауважимо, що в тексті Жанни Куяви є низка висловлювань, що гідні бути афоризмами. Ось деякі з них:

«страх оголює жінку без її на те згоди»;

«світ – один, тільки лакуни в ньому заповнені різними людьми по-різному»;

«справжнє задоволення життям і внутрішній спокій – вони ж практично не залежать від інших, тільки – від себе»;

«найбільше смакує та їжа, чий смак відомий із дитинства, пов´язаний із домом. А все інше – ніби щось чуже, тому й цікаве хіба на пробу, задля оцінки…»;

«справжні емоції не зникають, вони залишаються в серці, але в папці “Минулеˮ»;

«важливі для тебе люди якраз потребують від тебе справжніх емоцій»;

«обривки фраз формують цілу сутність».

 

Тож, говори, серце, не мовчи…

 

 



Додаткові матеріали

18.03.2019|10:49|Re:цензії
Щастя - навчитися просто жити
12.09.2016|07:43|Re:цензії
Макові таємниці жінок Маковій
24.08.2015|09:20|Re:цензії
Нічне кохання у денному світлі
16.12.2014|12:39|Re:цензії
Усі дороги ведуть до Великодня
03.10.2013|17:40|Re:цензії
Любов у десятках іпостасей
30.05.2013|10:30|Re:цензії
Нічна божевільна, або Як люди втрачають здоровий глузд
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери