Майстерність будь-якого автора полягає у тому, щоб з чужого – «незнайомця з обкладинки» – перетворитися на свого – оповідача, який непомітно проникає у світ, розум і душу попри упередженості і скепсис, заволодіває так, що читач впадає у залежність від книги, не в змозі дочекатися фіналу, проковтуючи сторінку за сторінкою, ніби нервовий курець, що спалює цигарку за цигаркою. Привабити і захопити читача в полон, оповідаючи цікаво будь-яку історію – смішну, страшну чи банальну, – от у чому мета митця.

Основу успіху твору складають сюжет і авторський стиль. Частина письменників йде шляхом пошуку екстра-сюжетів, ставлячи за мету вразити читача жахливими чи романтичними історіями, власною відвертістю або ж новим поглядом на історичні події. Гармонія складових, власне, і є мірилом авторської майстерності. Саме це і продемонструвала у романі «Нічниця» Жанна Куява. Вона не просто послідовно викладає сюжет, – а пропонує читачу зіграти у гру, розгадати родзинку історії. Ця гра схожа на «віриш-не віриш» або ж «вгадаєш-не вгадаєш». Тому лірична оповідь непомітно для читача переростає в детективні перегони у намаганні випередити автора. Так поступово авторка бере читача у полон, заволодіваючи його увагою до останньої сторінки оповіді, перетворюючи його з пасивного сприймача на активного спостерігача за подіями. Письменниця заохочує дізнатися майбутнє героїв, водночас спрямовуючи увагу читача у їхнє минуле, грає з читачем, заманюючи все глибше у пастку своєї історії.

У «Нічниці» є все потрібне читачеві: кохання і ревнощі, жорстокість і душевність, дружба і самотність, а найголовніше – інтрига. Нитка психологічного напруження вміло натягується й ослаблюється авторкою, гірке сьогодення змінюється розміреними спогадами з минулого, готуючи до кульмінації цієї історії.

У першій главі «Івасик-Телесик та Іванна-Несміяна» Жанна Куява створює міф про кохання своїх героїв, поетизуючи їх під фольклорними іменами, і потроху розвінчує його, починаючи з другої глави «Ваня Чабан та Іванка Теплицька», де вони названі своїми справжніми іменами.

У просторі…

Залежність і незалежність

Село, де мешкають герої, почасти й саме стає персонажем роману, огортаючи події й персонажів, наче відгороджуючи від усього світу. Метафора села-кульки з дорогою-ниткою на початку роману дуже влучно на це вказує, адже вихід знаходиться там, де і вхід.

Авторка справді не описує, а поетизує село – як у комунікативному просторі (взаємопроникнення сусідів та інших односельців у життя одне одного), так і в матеріальному. І цей останній займає набагато більше місця і має велику вагу для розуміння, адже у закоханості містянки Іванни в село проглядається і любов самої письменниці: від калюж на дорогах і холодного клубу – до подробиць одягу й ведення господарства, – усе перейняте розумінням і теплом. Село – не просто тло для подій, воно живе своїм життям. І в цьому смислі Жанна Куява може стати справжньою «поеткою села» сучасної України.

Місце для розвитку подій обрано дуже вдало, адже історія, яку розгорнула авторка, і справді могла трапитися лише в селі. Там кожна людина може замкнутися у своєму світі, бо немає сусідів з усіх боків і над головою, які мимоволі втручаються у чужий простір, порушуючи його замкненість, там можна завести не лише кота чи собаку, але й ціле господарство. Та, найголовніше, лише там можливо відгородитися від усіх не лише парканом, можна сховатись у свою хату, наче в мушлю, остаточно, не маючи потреби навіть у роботі, адже земля й кури-гуси-кози годують і так. Таким чином, можна покинути соціум, у якому немає потреби, ігнорувати його норми і звільнити себе від зобов’язань перед ним.

По суті, героїня Жанни Куяви змогла витворити несусвітню річ – «незалежність у селі».

У часі…

Авторка, дотримуючись правила «чесної гри», вже з перших сторінок натякає читачу на хворобливість Іванни. Спочатку ми бачимо самовіддану турботу про хворого коханого. Опис дня героїні, цілком присвяченого Іванові, займає багато сторінок роману – дівчина лагідно обмиває хлопця, годує, розжовуючи йому їжу, зволожує губи тощо. При цьому вона співає лише йому присвячену пісню, спілкується з ним і навіть радиться. Отже, показано на диво добру й саможертовну людину. Тому більш ніж дивно виглядає спокій і завзяття, з якими вона убиває кролів, «бо треба», і як легко забуває про предмет своєї опіки під час панічного нападу з видінням пожежі: ховаючись під ліжко, вона не рятує Івана. Погодьтеся, дивна поведінка для закоханої і люблячої жінки, що не мислить себе без коханого.

Це перші підказки читачу, приховане питання: «Чи правда те, що ти бачиш?»

Левову частку роману становить розлогий екскурс у минуле. Що ми бачимо там?

Світовідчуття Іванни є результатом психологічних травм: втрата матері і батька, які обоє загинули через нещасне кохання одне до одного, відчуття меншовартості для батьків, зайнятих своїми стосунками, повна зневіра в собі як у жінці, а також уявлень, почерпаних з масової культури – любовних романів, фільмів, журналів.

Любов і Краса. Два ідоли Іванни

Вважаючи себе негарною (і лице, і тіло видаються їй незугарними), сама дівчина перебуває в постійному пошуку прекрасного. Краса стає її фетишем, її кумиром. Вона завмирає, бачачи сусідку Наталку («А що, в селі бувають такі красуні?»), милується качками й селезнем («Прудкий (…) Селезень, мабуть, бо найкрасивіший. Ох уже з тими красенями! Не люблю!»), її тривожать вишивки й картини у хаті, навіть горбата баба Ріпа – для неї красуня. Тобто, з одного боку, вона має розвинуте почуття прекрасного, а з іншого, не може віднайти бодай щось гарне у собі. Це веде до комплексу неповноцінності, який вона намагається компенсувати яскравим одягом і незалежною поведінкою, мовляв, «ну, негарна, то й що?».

Роками Іванна спостерігала істеричну ревність матері і засвоїла цей стереотип поведінки з чоловіками. Дівчинка бачить, що краса батька принаджує інших жінок, робить матір нещасною і також страждає від ревнощів. Пізніше вона зробить висновок, що саме краса (а не алкоголізм, безхарактерність, зацикленість на минулому, безвідповідальність стосовно дочки тощо) згубили батька.

Усі втрати у своєму житті дівчина сприймає викривлено. Смерть матері від хвороби, зникнення батька-алкоголіка, навіть відхід старої баби Ріпи складають для неї ланцюг не незалежних від неї подій, а особисту трагедію і доказ нещасливості – «всі мене кидають», в її очах вони «винні».

Як для Іванни божеством є краса, так для її батьків була кумиром любов. В результаті маленька донька травмованих непорозумінням батьків закохується у кохання.

Спочатку Іванна прямує шляхом своєї матері. Саме зовнішність Івана принадила її від самого початку, але надалі його краса стає для неї джерелом ревнощів і постійних підозр у зраді (навіть коли хлопець потрапляє до лікарні). Однак, на відміну від матері, дівчина не бажає бути мученицею і вирішує прибрати перепону до свого щастя.

Отут читач починає розуміти, що побачена ним на початку роману класична «цнотлива і жертовна берегиня», поступово перетворюється на чудовисько. Нормальна жінка просила би для коханого здоров’я і можливості вести повноцінне життя, бажаючи йому одужання і щастя, а от героїня роману… не цілком нормальна?..

Хвороба

Від початку появи Іванни у селі авторка акцентує увагу на тому, як різко і безпідставно може змінитися її настрій, як неадекватно вона оцінює людей і події.

Уперше побачивши Івана, вона вже вважає його своїм, вона свариться і мириться з ним у думках, наділюючи його вигаданими якостями, вона прагне усе більшої його уваги, щоб ні друзі, ні сім’я не мали для нього значення. Вона обурюється і гнівається, прощає його і знов майже ненавидить… Але Іван про це нічого не знає.

Ще під час зустрічей Іванна потроху переходить на нічне життя. Вона сумна зранку і більш весела ввечері. Але чи через Івана?

Періоди ентузіазму змінюються депресією. Цей стан погіршується зі смертю баби Ріпи, яка допомагала їй підтримувати психічну рівновагу. А коли трапляється нещастя з Іваном і Іванна відокремлюється від світу, додаються інші зміни: уникання світла і нічне життя, через що вікна хати життєрадісної баби Ріпи були завішені чорними шторами, галюцинації (пожежа, прихід померлого батька), вона то співає і гомонить, то мовчазна. Навіть день народження Івана для неї дивне свято, коли вона вдягає його у парубочу одіж, сама вбирається в обгоріле пальто і шаль. Іван лежить, наче мертвий, а вона заповзялася святкувати й радісно танцювати!

Сукупність цих симптомів – маніакально-депресивний синдром. Очевидно, героїня психічно хвора, причому ця хвороба успадковується по жіночій лінії. Таким чином, Іванна перейняла від матері і хворобу, і стереотипи поведінки. Навіть баба Ріпа не розгледіла у дівчині недугу. Стара жінка була мудрою і доброю і за бажанням щастя молодим не побачила, що з Іванною не все добре. Однак її смерть стала для стосунків між хлопцем і дівчиною поганим знаком: та, що видала заміж чотирнадцятьох квартиранток, померла, не дочекавшись весілля. Отже, це стало знаком смерті їхніх стосунків.

Вдивімося у характер героїні, що вона робить для інших, чим готова пожертвувати?

У своїх власних очах Іванна постає «берегинею», вважаючи себе і турботливою, і ніжною, і безмежно люблячою, упевнена, що «нікому прикрощів не завдала» і «жила у добрі», повчаючи односельців, як їм жити.

Незважаючи на образ беззахисної дівчини, Іванна завжди намагається брати те, чого прагне: треба м’яса – рубає кролів, прагне незалежності – ігнорує суспільну думку.

Нескінченна пісня «Ти – моє сонце, ти – моя радість», яку Іванна постійно доповнювала – це абсурдний, звернений не до Івана, а до самої себе, потік свідомості, це пісня її перемоги над Іваном і над долею.

Методи не мають для неї значення. І це нас шокує. Але чому? Художня література має безліч прикладів жорстокого поводження чоловіків з жінками, але часи змінилися, а з ними і література. Сучасна дійсність більше не належить чоловікам, і тепер амбіційні жінки мають можливість наслідувати чоловічу практику реалізації необмежених бажань, як у суспільному, так і в особистому житті. Відомі традиції перетворення жінок на безпомічних істот у національних культурах: спотворення ніг дівчаток у Китаї, необхідність для нареченої надмірної ваги у країнах Африки, хвороблива худорба у сучасних країнах Європи й Північної Америки. Але це ще не все – останнім часом набуває розповсюдження явище так званої акротомофілії – сексуального потягу до інвалідів, до людей з ампутованими кінцівками, що є крайнім вираженням обмеження самостійності людини.

На історії про таке «аномальне кохання» базується американський фільм «Гелена у коробці» («Бій з Геленою» («Boxing Helena»)) 1993 року за сценарієм Дженніфер Лінч. Основу сюжету складають стосунки між талановитим хірургом Ніком Кавано і красунею Геленою, яка не бажає бути з ним. Лікар заманює дівчину до свого дому, але вона тікає і потрапляє під колеса авто, травмуючи ноги. Нік вдома оперує її, ампутуючи їх. Пізніше він ампутує також її здорові руки. І все це заради того, щоб дівчина не покинула його більше ніколи. Ближче до фіналу Гелену знаходить один із колишніх коханців, і Нік вступає з ним у конфлікт і бійку. Але раптом оповідь переривається – він разом з Геленою у лікарні, її прооперували і з-під простирадла виглядає її прекрасна рука. Фільм насичений діалогами, в яких спотворена Гелена продовжує домінувати над Ніком, і сценами його турботи про неї – розчісування, макіяж, купання, читання книг. У фільмі чоловік – суб’єкт дії, а жінка – об’єкт.

Жанна Куява показала цю історію на тлі українського села, зробивши суб’єктом дії жінку.

Ніка переслідують спогади дитинства, він підшукує жінку, схожу на матір, нав’язує Гелені роль тирана, прагне бачити у ній мати, навіть вдягає її у материні сукні. Так само і Іванна приписує Іванові батькову поведінку, накладаючи старий шаблон на нову людину.

Водночас між вихідною точкою стосунків Нік-Гелена і Іван-Іванна є суттєва відмінність: Гелена не бажала пов’язувати себе з Ніком, який намагався примусити її бути з собою. Натомість Іван був готовий добровільно пов’язати себе з Іванною, присвячуючи багато часу розвитку їхніх стосунків-без-поцілунків.

Іванна і Нік реалізовані у суспільстві. Однак, заради володіння об’єктом своїх бажань, вони покидають соціум і стають відлюдниками. І майже не має значення, де відбуваються події – серед античних статуй у розкішному маєтку чи на тлі сільського життя, хоча в одному випадку твір насичений еротикою, а в іншому – життям курей і кіз.

Нік поєднує жорстокість і інфантильність, це приклад садо-мазохістської особистості. Він жадає Гелену, але, заволодівши нею, кохається з іншими жінками на показ, ніби складаючи іспит перед нею, бажаючи отримати її схвалення. Увесь цей збочений коктейль мучення, турботи, закоханості і ненависті вражає глядача, і, на щастя, виявляється суцільною фантазією. Гелені пощастило. Режисерка пожалкувала віддавати свою героїню на справжню поталу. Гелена – не інвалід, а Нік – не маніяк.

А от роман Жанни Куяви не має щасливого фіналу. Більше того, в інтерв’ю письменниця зізналася, що твір базується на реальних подіях. Цікаво було би знати, чим історія завершилася у житті.

У творі майже не знайти позитивних жіночих персонажів: Іванна – хвора злочинниця, баба Ріпа не мала щастя в коханні через свій гонор, навіть сусідка Наталка носить тінь мучительки, а ще незліченні злоязикі кумоньки. Прикметною є глава «Вірні сусіди» про Клима і Прузину, де жінка знущається над безвольним чоловіком, якого усі жаліють. На нашу думку, вона не була обов’язковою саме у цьому романі, заслуговуючи окремої оповіді в іншому творі. Але повчальність цієї історії, колорит і життєва правдивість вплітають її у загальний тон роману.

«Нічниця» Жанни Куяви зацікавить тих, хто цінує не стандартний погляд на події, полюбляє детективну інтригу і любовні пригоди.

У сучасній літературі, не тільки українській, спостерігається тенденція «переселення» епічних подій у місто. Натомість Жанна Куява привертає увагу до села, водночас поетизуючи і демонізуючи його мешканців. Авторка показує, що життя поза містом не менш цінне і цікаве, сповнене пригод і небезпек, і там може статися те, чого ніколи не може бути в місті. А що саме, читайте у романі.