Буває любов земна. Буває любов неземна. А буває любов божевільна. От саме про останню – дебютний роман Жанни Куяви «Нічниця». Роман – плідний ґрунт для спільної роботи літературознавця й професійного психіатра, бо отак просто, з погляду звичайної людини, годі й зрозуміти поведінку головної героїні твору. Але – про все поступово.

Форма.  «Нічниця» – це невеличка книжечка формату приблизно 15×17 см, має 230 сторінок авторського тексту, поділеного на 10 частин (якщо вірити нумерології, 10 – число земної повноти, а почасти – й повноти земних страждань), перемежованого малюнками Світлани Фесенко. Ще 10 сторінок займають післямови С. Поваляєвої та А. Кокотюхи – дві абсолютно різні післямови, з погляду, так би мовити, гендерних відмінностей, адже жіноча – вона, як і має бути, – більш емоційна, чоловіча ж – скупа на емоції. Але роман «чіпляє» незалежно від статі, і чоловіків, і жінок, не залишає байдужими, що вже саме по собі свідчить про художню та естетичну вартість твору.

Це – жіночий роман, а отже, якби його видавав КСД («Клуб сімейного дозвілля») – обкладинка була б у суто жіночому стилі «на-одно-ліцо». Може, такі обкладинки вмотивовані тим, що мають із полиць волати про те, що ці книжки – жіночі, тобто прикликати цільову аудиторію, але якісь вони заїжджені, причому настільки, що складається враження, ніби в художника-оформлювача кричуще бракує фантазії. Натомість ПВД «Твердиня» дозволив авторці оздобити книгу на власний розсуд, тож вийшла досить приваблива, оригінальна обкладинка у виконанні вищезазначеної художниці Світлани Фесенко.

Роман написаний простою, інколи навіть просторічною, мовою в стилі сільської балачки, пересипаної народнопісенними фольклорними елементами. Жанна Куява намагалася якомога краще передати колорит села, тому всі деталі виписані так, ніби авторка дійсно жила в тому селі і на власні очі спостерігала історію, про яку потім написала у своїй книзі. Оповідь – надзвичайно емоційна, психологічно напружена, жива, така, якою її могла зробити хіба жінка, і то жінка чутлива.

Зміст. Із першої сторінки роману читач зустрічає молоду дівчину-відлюдницю, заховану від решти села великими залізними воротами з безліччю замків. Хата та подвір’я – то її власний світ, в якого вона не впускає нікого, навіть свою давню товаришку. Її вікна завішені чорним, у хаті ледь-ледь блимають слабенькі лампочки, бо дівчина не любить яскравого світла. Їй до вподоби темрява, напівморок, ніч. Тому й нічниця. Іванна, ця відлюдниця, доглядає свого коханого, який овочем лежить у хаті, не може говорити, рухатися, їсти навіть, домучується на сьому світі. Але молоду жінку цей його стан зовсім не тривожить, вона не переймається тим, що мусить витрачати молодість на догляд за «колодою», вона – щаслива, бо вона ЛЮБИТЬ. Для Іванни головне, що її коханий чоловік поруч, і хіба смерть може забрати його від неї, а більше ніхто, бо нікому він не потрібен, як і вона. Дивно, мабуть, що зовсім юна дівчина, якій кілька років як перевалило за двадцять, – нікому не потрібна, але варто лише зазирнути в передісторію, як усе стає зовсім ясно.

Коли ти – маленька дівчинка, яка відносно рано втратила матір, а потім і батька, коли з твого життя поступово йдуть усі, кого ти любиш, коли ти почуваєшся усіма покинутою, самотньою, тобі хочеться хоч кого-небудь втримати поруч. Тобі несила більше втрачати. Нестерпно.

«Чого мене всі кидають? Чого зникають із мого життя несподівано, неждано? […] То хмари зникають з неба, коли їм заманеться. Але в хмар хіба є діти? І хмари хіба вміють любити? А мене кидають саме ті, кого я люблю. Хіба так можна?! Нічого не сказавши, нічого не пояснивши, йти…»

Коли майже всі, кого ти любила, пішли, останнього хочеться втримати за будь-яку ціну, щоб бути йому потрібною, щоб він не міг без тебе існувати, щоб жити для нього, щоб мати сенс жити узагалі. Фрейд казав, що в кожній людині рушійними силами є дві – ерос і танатос, лібідо й мортідо, жага любові й жага смерті, бажання творити й бажання руйнувати. Коли ерос не врівноважується раціо, танатос перемагає. Тож, простіше кажучи, любов відбирає в людини мізки. Не в усіх. А лише в тих, хто втрачає здоровий глузд, піддаючись бажанням, впадаючи в патологічну, сказати б, маніакальну, залежність від своїх почуттів і від об’єкта власної пристрасті.

Коли ми читаємо роман, спочатку складається враження, ніби Івась став жертвою нещасного випадку, а насправді ж – цілком спланованого закоханою дівчиною, задуманого для того, щоб навіки прив’язати хлопця до себе. Нездорові почуття викликають нездорові ревнощі й підозри, небажання ні з ким ділити людину, постійний страх, що коханий на когось подивиться, хтось подивиться на нього, що він закохається, що він покине, що він «забув» і «не захотів». І ось результат: скалічене життя юнака в розквіті сил, прикутість до ліжка, здатність відчувати лише біль і нічого крім болю. Він не здатний кохати. Але їй байдуже: ВОНА кохає, одразу за двох. Він поруч, вона піклується – і цього достатньо.

Дуже важко психологічно потлумачити вчинок героїні. Обоє – молоді, щасливі, закохані люди. Кохання – взаємне, що, до речі, дивно, адже Івась –  дуже вродливий, а Іванна, сказати б, – так собі. Зовні вона програє багатьом тутешнім красуням. Але її плюс – у щирості, дитинності, скромності, що, певно, й привабило в ній місцевого красеня. А от Іванна, здається, спершу покохала його за зовнішність. Бо як інакше могла так зачаруватися симпатичним хлопцем, з яким навіть не говорила? Вона закохалася в нього ще до знайомства, не почувши від нього жодного слова. Хіба можна полюбити когось за душу, якої не знаєш? Чи, може, то доля так безмовно зводить людей, що побачив людину – й одразу відчув: вона – твоя?! Може. Але ж чи знала Доля, що зводить двох людей на погибель?..

А інакшого фіналу й не могло бути. Лікується все… тільки не психіка. Манії переслідують людей доти, доки не сягають свого апогею. Деякі люди не здатні просто бути щасливими, вони скрізь чекають підступу. Для них щастя неодмінно мусить ходити поруч із болем, бо інакше жити вони не можуть. Вони – моральні мазохісти. Часто ці ж люди не вміють відпускати. Хіба мало таких, котрі тіла коханих бальзамують і потай тримають прямо вдома, або тих, у кого на столі, на полиці чи біля ліжка неодмінно стоїть урна з прахом дорогої людини – і вони з нею розмовляють?! Іванна не змогла б відпустити Івана і жити без нього, тому, відчувши, що коханий помирає, пішла шукати і свою смерть. «Жили вони довго і щасливо і померли в один день». Майже так, але за одною поправкою: жили вони мало і ще менше – були щасливими.

Хтозна, як може бути вдоволеною і безтурботною людина, яка власноруч зробила іншу безпомічною калікою. Хтозна, як можна бути щасливою, коли твій коханий не може поцілувати тебе, обійняти, усміхнутися тобі, назвати своєю… взагалі якось назвати… коли все, що ти можеш почути від нього, – це нелюдські звуки й стогони. Але, мабуть, щастя таки для кожного своє.

Загалом роман правдиво й органічно виписаний. Викликають певний сумнів хіба що декілька моментів, зокрема: як молоді дівчина й хлопець могли, півроку (!) зустрічаючись, не цілуватися? Тим більше, що обом було далеко не 14 років! Марічка й Іван у Михайла Коцюбинського у їхньому віці вже давно сексом займалися, не те що цілувалися. А ці аж надто скромні, навіть для села. Надто вже хорошу вдавала із себе Іванна! Чи, може, колись і справді такою була?!