Жанна Куява знову намалювала всесвіт з моделі маленького села, як воно і є насправді. Кожна людина, кожна родина, маленька чи велика вулиця – це мікромодель макрокосмосу, маленька клітина великого організму. І людина – вінець творіння всесвіту – насправді сама себе ліпить, сама себе виправдовує і звинувачує, бо має розум і має перед собою, якщо говорити дещо спрощено, - історію свого ж власного життя на прикладі своїх попередників. Такі банальні думки, які виникають при прочитанні роману письменниці «Із медом полин», насправді  для людини – ключові й такі, що стимулюють до величезної роботи над собою. Вдавшись до свого, вже, схоже, улюбленого тропу – метонімії – і побудувавши весь роман у метонімічному ключі, письменниця знову на вищому пілотажі зуміла показати велике в маленькому. Тому ще перед тим як поділитися враженнями від прочитаного, дуже раджу всім, хто хоче поглянути на себе неначе збоку  і змінити себе на краще – прочитайте цей роман Жанни Куяви. Ви пересвідчитеся, що він – неначе художній посібник, підручник з моделювання себе, причому вправи в ньому – легкі, але дуже повчальні й корисні. Напевне, дається взнаки педагогічний досвід письменниці. Хоча вона ввійшла в сучасну літературу, як на мене, звичайного читача, дуже яскраво: і «Нічницю», і «Із медом полин» написала серцем, дуже щиро, настільки відверто, ще деякі місця романів неначе хочеться прикрити руками, бо вони – точно ж про тебе і дуже інтимні, а вже як захоплять – не відпускають: складається реальне враження, що читаєш про себе…

А читати й ідентифікувати себе в романі є з ким: чотири подруги-однокласниці: Валентина, Марійка, Маргарита і Тетяна, їхні батьки, бабусі-дідусі, родичі – настільки багатообразні, об’ємні, характерні, що лиш встигай здогадуватися: а що там буде на наступній сторінці…

Звичайно,  всім подобаються такі люди, як Валька: красиві зовнішньо і внутрішньо, освічені, мудрі, доброзичливі і забезпечені. В усьому досконала – у навчанні, роботі, родині, вона в усьому бачила позитив, для кожного знаходила слова підтримки, пораду, подаруночок від душі. Уявіть, скільки заздрощів, недоброзичливих поглядів і колючих слів вона чула і відчувала. Але, напевне, людина народжується з певним набором якостей, які незмінні, які формують натуру, саме натуру, а не характер, тому  вона попри все залишилася такою ж світлою і гарною людиною. А ви прочитайте, як насправді складалося її благополучне на людський погляд життя. І невдале кохання, і невчасна вагітність, і не зовсім бажаний шлюб – це лиш для когось такі речі видаються неважливими, для самої ж героїні – це прихований біль. Зате як красиво і мужньо, можна сказати, вона живе! Сила – ось що має бути в людині, сила серця, сила духу, - неначе наголошує письменниця. І ви віднайдете значно більше гарного, позитивного, бо в серці кожної людини є багато хорошого, просто не кожен уміє чи хоче його там віднаходити і витягувати на світ…

Її бабуся Дарина – ще один образ-узагальнення української жінки, образ, що притягує, примагнічує, ставить сотні запитань і дає стільки ж відповідей. Закохана в життя, квіти і загалом красу,  працюючи не покладаючи рук, власноруч створюючи цю красу, вона не підкорюється обставинам чи стереотипам. Її настільна книга  - Біблія, її життєве кредо – добро, хоч і вона бачила на своєму віку всього і все пережила.  І це знову-таки – не художній вимисел письменниці: кожен з нас точно знає таку жінку – свою маму,бабусю, тітку, сусідку чи просто знайому, яка видається йому мало не піднебесною людиною…

До піднебесся прагне і подруга Вальки Марійка. Закохавшись з першого погляду в хлопця, чекаючи на нього без будь-яких обіцянок з його боку і дочекавшись уже в труні, вона все одно вважала його своїм судженим, присвятила йому все життя.  Зібравшись служити Богу в його обителі, вона сподівалася там бути ближчою до свого коханого.  Впізнаєте ще один символ? Але, маючи добре серце і будучи покірною, послухалася матері і вийшла заміж за Василя – також людину з непростою долею. Про якого – ціла окрема історія…

Та що там говорити: роман складається з багатьох маленьких історій, багато з яких – нестерпно болючі. Приміром, історія про двох Марійчиних маленьких племінників, які, граючись та шукаючи собі для розваги книжечок, задушилися у скрині, не зумівши підняти важке віко, яке зачинило їх навічно. Можна було би запитати письменницю про доцільність багатьох трагічних ліній у канві роману, але заголовок книжки нам задекларував її зміст. До того ж, хто знає життя, той знає, наскільки все в ньому хитко  і непередбачувано: навіть найсолодші медові миті мають присмак гіркоти… Оксиморони в письменниці – також на почесному місці, вони як чипи, вжиті мало не в кожному героєві чи події роману.

Маргаритка – третя подруга з когорти четвірки сільських подружок – суцільний герой-оксиморон. З доброю та щирою душею, світла і привітна, вона зажила слави місцевої шльондри і пияки – тобто поєднала в собі   мало поєднувані риси і якості. Таке різке протиставлення звичок, думок і діянь  в одній особі, гадаю, також невипадкове: загострюючи цим самим увагу читача, викликаючи багато емоцій аж до злості, вона неначе закликає: життя має безліч альтернатив, немає безвихідних варіантів. Ніщо не виправдовує ні пиятика, ні розбещений спосіб життя. Бо жінка, яка через цей же свій спосіб життя не могла народити дитину від багатьох чоловіків, яка мала безліч недоліків і вад, усе-таки могла (та чи хотіла?) зустріти своє справжнє – і життя, і кохання, яке, як це в основному буває, - було біля неї поряд. Так і не зрозумівши  коду свого послання «Два питання – одна відповідь», бо просто не захотівши замислитися і роздивитися поруч, вона котилася до дна з пляшкою горілки…

Так само не схожа на своїх подруг Тетяна: спокійна, працьовита, в усьому рівняється на людей: щоб було так, як у всіх або й краще… І свій хрест вона також несе мужньо: відмучившись через безпліддя, вона все-таки народжує дитинку. Здавалося  - можна нарешті жити і радіти. Але не забувайте про ложку дьогтю…

Символічно, що всі подруги неначе переосмислюють своє життя, роблять собі ревізію саме на Великдень, зібравшись знову в рідному селі. І саме дорога до сільського храму в цей Великий День збирає їх разом: таких різних і таких рідних. Обрамленням-синекдохою – дорогою до храму -  письменниця наголошує: дорога у всіх одна, і вона веде до Великодня. Чи підеш ти цієї дорогою, чи завернеш обабіч, чи стомишся і зневіришся на півдорозі – залежить від тебе. А ще: нікому не буває легко на цій дорозі – прочитайте уважно історію хоча б благополучної про людське око Валентини чи її бабусі Дарини. Усе залежить від іншого, а від чого – також знайдете відповідь у романі. Як і знайдете відповідь на запитання про те¸ чи спокутують діти гріхи батьків – це одне з ключових питань, які неначе надскладну задачу з багатьма невідомими вирішує письменниця. Вона ж пропонує несподівану кінцівку роману: кожному герою пророчить його подальшу долю. Це зробити було нескладно і читачеві, який уже добре зазнайомився з кожним персонажем і зміг би домалювати його майбутнє,враховуючи минуле. Але письменниця буквально останніми словами книжки розв’язує інтригу. Я її збережу – нехай кожен дійде до неї самостійно, як цього прагне письменниця.

Героїв у романі є ще дуже багато. Всі вони – символічні і знакові. Хочеться ще наголосити на символізмі у художньому методі Жанни Куяви – для тих, хто візьметься за книжку вже зараз: кожен герой, кожна розповідь і весь сюжет твору – наскрізь символічні,  над ними потрібно думати, розшифровувати, словом  працювати. І тоді перед вами відкриється дуже багато відповідей на давно поставлені перед собою запитання, бо письменниця написала книжку з народу, можна навіть сказати – з народом: з його звичаями, мовою, говірками і діалектами, прислів’ями і приказками, віками викристалізуваною народною мудрістю. А народ, як відомо, свою мудрість зашифровував у ці ж приказки-прислів’я-легенди-перекази, складав до ладу так, щоб було зрозуміло нащадкам. Жанна Куява знайшла ключі до цієї народної мудрості, втім, це про письменницю можна сказати, ще не будучи знайомою з її творами, повірте мені на слово поки авансом.  Я ж з нетерпінням чекатиму на новий роман письменниці. А цей я вже пережила – переглянула своє життя, неначе у калейдоскопі. Так, він – про мене, про всіх нас. Дякую за катарсис, Жанно!