Не буває щасливою людина з тим, з ким не поєднав її Бог... коли прагнеш піймати журавля в небі, коли немає сміливості втримати, коли твою Долю забирає земля чи коли сліпо відмовляєшся роззирнутися навкруги, аби розгледіти, що твоя Доля зовсім поруч.

Новий роман Жанни Куяви — про щастя. І в кожної з героїнь воно є, але кожна допіру його не помічає. Дівчата постановили собі знайти себе, і за цим шуканням багато чого втратили, хоч і дечого набули... однак якою ціною?

Маргарита.Найбільш епатажна героїня роману.

“Старі баби звали її шльондрою, молодиці — шлюхою, курвою, лярвою ,ровесниці або й геть юні дівчатка — давалкою, а чоловіки, незалежно од віку, — бляддю”.

Доступних не кохають. Їх просто хочуть. Пристрасно й жагуче. Для галочки. Бо як то: тому дала, і цьому дала, а мені не дала?! Саме тому Риту й не кохав ніхто. Бо кохають неприступних, обожнюють цнотливих, а доступними просто бавляться, використовують їх як легку здобич. Рита власноруч занапастила себе... хоча їй “допомогли”.

Коли дівчина вперше віддає своє тіло коханому чоловікові, він навіки залишається у ній. Живе у кожній клітині, ширяє венами разом із кров´ю. Найбільший біль для жінки, яка кохає, — це коли чоловік, якому віддала усю себе, зраджує. Рита кохала Віктора, якому дозволила стати її першим чоловіком, бо вірила, що він одружиться із нею. Однак поки дівчина заробляла на придане, хлопець зробив дитину іншій і з нею мусив одружитися. Хоч навіть через роки проніс свою пристрасть до простодушної Маргарити, яка вміла прощати, переступати через власну гордість (чи й гідність?), не влаштовувала істерик, нічого не вимагала, ні на що не претендувала... просто була собою.

Скалічена доля і така ж скалічена душа... і намагання жити не так, як живуть інші, не за народними законами неписаної моралі. Всупереч і впоперек людської думки, глузувань, пліткувань-пересудів... Рита легко віддавала своє тіло, однак нікого більше не пускала в душу. Єдине щастя, яке все життя мала дівчина, — це її дочки, яких небо подарувало від того, від кого й чекати годі було, від чоловіка, якого усе життя не помічала, який не хотів належати їй, бо вона до останку ніколи не змогла б належати лише йому.

“Так добре їй ще ні з ким не було”,  — усвідомила Маргарита. І ніколи не буде. Однак так і не дізналася, що добре могло бути не лише в ліжку.

Біблія називає хіть одним із семи смертних гріхів. Бо ж пристрасть — то не любов. Пристрасть — то коли в іншій людині чуєш запах самця чи самиці, коли, завбачивши людину, хочеш рвати на ній одяг разом із ґудзиками, кусати-щипати-роздирати її/його тіло, впиватися в людину губами/зубами/нігтями. Такі стосунки любила Рита. Однак ніколи не знала, що любов — то коли хочеш пестити, коли боїшся зробити боляче, коли тішишся з чиєїсь усмішки й ніжного погляду, коли прагнеш із людини пил здувати, захищати од усього на світі, стати для неї не лише опорою, а й стіною недвижною. Маргарита не вловила той момент, коли людина, що могла показати їй таку любов, не тваринну, а небесну, чисту, була поруч.

Насправді Рита чоловіками заповнювала порожнечу, яка утворилася після Віктора. Вона просто кожному попередньому чоловікові шукала заміну, аби не відчувати самотність, непотрібність. Дівчина упевнила себе, що нормальних немає. Не може бути. Тож вдовольнялася будь-якими, щоби не мати часу зазирнути собі в душу.

Марійка. Типовий образ патологічно закоханої малолітки, що не може нагріти собі місця. Дівчина, яка школяркою закохалася в парубка, якого бачила лише раз у житті, з яким танцювала один-єдиний танець, якому усе життя носила на могилу квіти, сповідувала своє таємне наодинці й по якому на людях носила жалобу. Жінка, яка не могла покохати нікого іншого, крім того, чиїх губ навіть не торкалася, того, чиїх почуттів до себе навіть не знала. Однак Бог таки дав їй чоловіка, який понад усе кохав Марійку, і від любові якого вона народила собі єдину втіху — донечку. Однак коханою Марійка була недовго, бо через два роки чоловік помер.

“Нема чого добрим, як сама Любов, людям, робити на цім світі”, - казали, хоронячи Василя, люди. Усі, до кого звикала Марійка, хутко йшли з цього світу, і хрест своєї самотності дівчина таки мусила нести й до скону, так, ніби була проклята, приречена.

Тетяна. Коли виходиш заміж не за того, який даний небом, коли не належить його душа твоїй, неможливо будувати щастя. Нема підґрунтя. Тетяна не могла народити дитину не тому, що не хотіла, не тому, що не могла (не міг, очевидячки, він), а тому що не судилося. Тож її син — то банальна випадковість, одночасно дарунок неба і плата за гріх. Небо дало — і небо обов´язково рано чи пізно забере свій дар назад. І все приховане, як відомо, неодмінно стане явним, розкриється, як на долоньці, розкриє усю вдавану порядність і благочестивість.

Валька.Горді на самоті панчохи в´яжуть. Бо часом гордість заважає втримати того, кого кохаєш, одним лише словом. Через гордощі Валька підштовхнула коханого чоловіка до шлюбу з іншою, а сама вийшла за немилого серцю Арсена. Найбагатша, і здавалося б, найщасливіша серед четвірки подруг, Валька насправді мала свої “скелети в шафі”, що час від часу тяжкими спогадами накочувалися і сум´ятили серце. Красива, розумна, начитана, з інтелігентної родини, за чоловіком як за скелею, жінка переймалася наслідками свого неправильного вибору, який неможливо змінити.

Що тримало таких різних дівчат разом усі ці роки? На чому трималася їхня дружба? На ці питання читач сам мусить знайти відповідь. Натомість авторка піднімає інші, більш важливі питання.

Де ж знайти кохання? Як бути щасливими?

“Коли доля, той на печ ізнайде”, - відповідає сама письменниця устами мудрої баби Дарини. І це — лейтмотив роману. Любов знайде людину скрізь. Головне — вчасно відкрити їй серце, вчасно розгледіти “свою” людину, сім разів відміряти і лише раз відрізати, аби потім не було боляче за змарновані роки.

Роман “Із медом полин” органічно доповнений народною філософією, історіями з Біблії, релігійними віруваннями, обрядами, забобонами — усім, на що таке багате село.

Жанна Куява витворила широке епічне полотно, на якому вмістилася низка чужих доль, сльози, біль, розчарування, ненависть, пристрасть, любов... І любов постає для читача в десятках іпостасей: любов як вирок, любов як патологія, любов як хіть, любов як звичка, як спокута... любов до себе, до подруги, до чоловіка, до жінки, до дітей і, зрештою, любов універсальна, любов до всіх, любов всеохоплююча, всепоглинаюча, всепрощаюча, мудра. Біблійна любов “агапе”. Її більше, ніж любові-”еросу”. Вона пронизує увесь роман і сповнює його життєдайною, життєствердною енергією. Енергією самого Життя.