Демократизм та суб’єктивізм у формах самовираження – це справжня свобода митця, але це не завжди має стосунок до справжнього мистецтва.

Через те доводиться читати багато текстів, серед яких бракує справжньої літератури. Часом є оригінальні сенси і небанальні метафори, ‒ але немає поезії, вірша. Часом є модне ім’я, і тоді його «потік свідомості» тиражують наввипередки, ‒ але це не має жодного стосунку до мистецтва. Часом є чесне заробітчанство – на фаховому чи маргінальному імені, але крізь вишколені фрази проступає фальш і вторинність.

Складно нині читачеві, котрий шукає не «теплих історій до кави/шоколаду», а пронизливі одкровення про наш світ. Знайти серед шумовиння самозакоханих авторів, комерційних проектів, кланів/угруповань, епатажу та банальної попси насправді глибокого ПИСЬМЕННИКА нині справді складно.

Орієнтиром у цій літературній крутняві мали би стати праці фахових літературних критиків. Проте і тут бракує об’єктивності та професіоналізму, часом простежується відверта заангажованість, хоча ціла низка порталів і друкованих видань публікують рецензії на нові/популярні книги.

Саме це й спонукає до спроб аналізу творів сучасних авторів крізь призму змістової та жанрово-стильової своєрідності.

Розглядаючи книгу Б. Гуменюка «Блокпост» [1], детальніше зупинимося на новітній нетрадиційній формі літературного твору, яку активно використовує цей автор. У його мозаїчній книзі серед художніх текстів найчастіше зустрічається верлібр і вірші прозою. Це надзвичайно популярні нині жанри, але не всі сучасні автори і критики усвідомлюють різницю між жанрами верлібру, білого вірша і поезії у прозі. Про верлібр як жанр йшлося у попередній публікації, «Верлібр як форма сучасного вірша. Про «Вірші з війни» Бориса Гуменюка» [2]. Нині розглянемо жанр вірша прозою на прикладі творів Б. Гуменюка.

Водночас, спробуємо дати відповідь на одвічні питання в царині літературної творчості: за якими критеріями визначається значущість художнього тексту? Що визначає його затребуваність? Якою є цільова аудиторія цієї книги?

Про книгу Бориса Гуменюка «Блокпост»

Книга Б. Гуменюка «Блокпост» (2016) має цілісну структуру за темою, переважаючим пафосом, проблематикою, ідеєю, але жанрово-стильова палітра твору доволі строката. Нова книга Б. Гуменюка, де йдеться про реальні події в Україні часів Майдану і війни (Антитерористичної операції ‒ АТО)  2014-2015 років, уміщує його поезію, художні прозові тексти, «живу літературу» (публіцистику) і є своєрідним документом епохи. Як твердить сам Б. Гуменюк: «Я не знаю, який там із мене вояка, скоріш за все – «так собі», але свій суб’єктивний кут війни намагаюся тримати усіма доступними мені засобами. Сподіваюся, колись із таких суб’єктивних картинок складеться одна правдива мозаїка».

Оскільки більшіть текстів, уміщених до книги, з’являлися спершу в соціальній мережі, на Facebook – як публіцистичні нотатки, художня проза чи вірші, − у її дизайні збережено формат стрічки новин Facebook.

Очевидно, що цю книгуможна віднести до літератури нон-фікшн (англ. Non-fiction) – особливого літературного жанру, де сюжетна лінія вибудовується винятково на реальних подіях з епізодичними вкрапленнями художнього вимислу, тому що вона засвідчує реальні події, є еклектичною за жанровою формою текстів (автобіографічні деталі, публіцистика, верлібр, вірші прозою, новели, образки, репліки тощо), але єдиною за темою, змістом, пафосом, формою наративу, світоглядом автора [3].

Наприклад, пост від 7 лютого 2014 року, де автор відверто й емоційно реагує на події на Майдані: «Друзі, я страшенно люблю поезію. І музику я теж люблю, можу вас запевнити. Але нині настали такі часи, що волію чути лише одну музику – коли від удару палиці тріскається беркутівський шолом. Ось така проза життя, друзі» [1, с.17].

У пості від 17 лютого 2014 року Б. Гуменюк передає наростання напруги на Майдані шляхом використання наскрізного образу діда Миколи, «мого сусіда», і актуальний публіцистичний текст набирає певної художности: «У країні є дві проблеми, ‒ каже дід Микола, мій сусід, ‒ юристи і приватна власність. (Юристи в діда дуже специфічне поняття). Ці речі пов’язані і, по суті, священні в своїй недоторканності… Тож ми повинні негайно розпочати люстрацію… Для проведення ефективної люстрації можна використовувати палиці, арматурні прути, коктейлі Молотова, сокири, ножі, мисливські рушниці, автомати Калашникова і звичайну цеглу… Ось такі у нас діди!..» [1, с. 22].

І тільки 1 березня 2014 року, після розстрілу Небесної сотні, серед емоцій, риторичних питань, пауз, фіксації подій на Майдані, в Україні загалом, публіцистики і жорстких висловлювань, з’являється проблиск поезії. Ті самі події і та сама брутальна лексика раптом лягають у рядок верлібру:

Коли Бог хоче…

Коли Бог хоче покарати людину, він забирає у неї розум.

А що робить Бог, коли хоче покарати цілий народ?

Московський карлик геть злетів з катушок.

Ця війна – жорстока і кривава – закінчиться в Москві.

Росія перестане існувати як держава,

А населення Криму і Донбасу зменшиться наполовину.

І не кажіть потім, що вас не попереджали… [1, с. 27]

Тобто, алгоритм книги укладається відповідно до органічної реакції українця, патріота і письменника на неймовірні події в Україні.

Як твердить сам автор, він свідомо уникав літературщини, акторства, бо тему Майдану і війни не можна імітувати. Її треба просто фіксувати, десь додаючи певної художньої і жанрової форми, але короткої. Бо стан війни не налаштовує на розлогий формат. Тут треба встигнути розпочати і завершити текст, поки живий…

Варто зазначити, що книгу Б. Гуменюка «Блокпост», очевидно, треба ставити на одну полицю з проектом О. Забужко «Літопис самовидців: Дев’ять місяців українського спротиву» (2014). У «Літописі…» є об’єктивна реалістична багатоголоса картина Майдану 2013‒2014 років від його учасників, а у «Блокпості» (2016) є суб’єктивна реалістична картина історичних подій 2014‒2015 років в Україні від безпосереднього учасника подій на Майдані, війни (АТО), добровольця і письменника Бориса Гуменюка. Надзавдання свого твору письменник визначив так:

−     Треба, щоб новітній образ українця-воїна сакралізувала сучасна література, це завдання наших сучасних авторів – написати правдиву історію і не дати змоги комусь знову написати нашу історію замість нас.

Вірш прозою як жанр

Як зазначають автори літературознавчого словника-довідника,«Вірш прозою, або Поезія у прозі ‒ короткий ліричний твір настроєвого характеру, наближений за формою тексту до прози і водночас за мелодикою, підвищеною емоційністю та ліричним сюжетом, навіть з фрагментами спорадичного римування ‒ до поезії». Будучи помежовим жанром, вірш прозою, на відміну від власне вірша, спирається на чергування довгих та коротких відтинків ритмізованого тексту, тяжіє до фонетичної упорядкованості та регулятивності мовлення, до «етюдності» чи філософської медитації тощо. [4, с. 129]

Вірш прозою започатковано як фольклорний і біблійний жанр. До оригінального вірша прозою уперше звернувся Алоїзіус Бертран  (збірка «Нічний Гаспар», посм. вид. 1842 року). Згодом цей жанр, починаючи від Шарля Бодлера («Малі поезії у прозі», 1869) й Артюра Рембо, Івана Тургенєва, привертав увагу багатьох письменників, передовсім модерністів, спрямованих на пошуки трансцендентної сутності буття. Великий вплив на модерністів / символістів / сюрреалістів мала збірка поезії у прозі Лотреамона «Пісні Мальдорора», опублікована 1869 року.

Серед українських письменників цей жанр використовували М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, Ірина Вільде, Є. Гуцало та інші. З’явилися навіть варіанти назв жанру вірша прозою: осяяння, акварелі, етюди, шкіци, міні-есе тощо. [4]

Серед провідних ознак віршів прозою науковці виокремлюють такі:

▪                Це завжди прозовий текст, що не поділяється на строфи;

▪                Невеликий обсяг/мініатюрність форми;

▪                Ретельний добір найдоцільніших слів;

▪                Актуальність тематики;

▪                Наявність драматичної чи трагічної події як приводу до написання твору; (М.В. Толмачов з цього приводу твердить: «Переход протяженности, имеющей идеальную меру, в личное время, в фрагмент, в смертное тело – главное содержание культуры XIX в. Фрагмент – как бы возобновление свободы, трагический диалог «я» с небытием, субъективный проект находящегося в становлении Отсутствия. Речь идет о специфическом выговаривании, о дискурсе, по преимуществу биографическом…» [5])

▪         Безсюжетність;

▪         Суб’єктивність як спосіб переживання реальних подій;

▪         Емоційність;

▪         Експресивність;

▪         Концентрованість і напруженість тексту;

▪         Ритмічна організація тексту;

▪         Притчево-узагальнений зміст тексту;

▪         Ліро-епічний, драматичний характер твору;

▪         Поетичний спосіб сприймання світу;

▪         Використання питальних/окличних речень як риторичних фігур;

▪         Активне використання метафор, символів, алегорії;

▪         Застосування синтаксичних повторів; паралелізмів, що створюють іноді рефрени; кільцевої композиції, анафори;

▪         Мелодійність тексту, що створюється не римою, а шляхом використання алітерації, асонансів; шляхом використання лексичних і граматичних повторів тощо.

Л.А. Пушина, зокрема, зазначає: «Стихотворению в прозе, которое не использует формальных признаков поэзии, связанных с рифмой и ритмом, органично присущ сугубо поэтический взгляд на мир. Изображение действительности… носит абстрагированный характер, имеет обобщенные, слегка размытые контуры, так что читатель легко подставляет себя на место лирического героя. Для него характерна тематика, актуальная для данного исторического периода, отражающая внутренний, субъективный опыт автора и эмоциональное отношение к миру, а также полнота и цельность впечатления, образность, концентрация и игра смыслов, особая роль означающего; краткость и завершенность формы, бессюжетность, своеобразие тематического развертывания, приемы экспрессивного синтаксиса; структурная и ритмическая упорядоченность за счет использования параллелизмов и повторов на разных языковых уровнях, специфика отражения времени». [6]

Певним зразком поезії у прозі може бути текст Артюра Рембо «Двадцять років» (зі збірки «Осяяння», цикл «Юність»).

Vingt ans

Les voix instructives exilées... L´ingénuité physique amèrement rassise... ‒ Adagio ‒ Ah ! l´égoïsme infini de l´adolescence, l´optimisme studieux : que le monde était plein de fleurs cet été ! Les airs et les formes mourant... ‒ Un choeur, pour calmer l´impuissance et l´absence ! Un choeur de verres de mélodies nocturnes... En effet les nerfs vont vite chasser. [7]

Двадцять років

У вигнанні повчальні голоси... Гірко вгамована фізична наївність... Адажіо. О, нескінченний егоїзм підлітка, старанність оптимізму: як світ був наповнений квітами того літа! Зовнішності і форми, що вмирають... Хор, аби заспокоїти неспроможність і відсутність! Хор скляних нічних мелодій... Справді, нерви таки незабаром не витримають. (Переклад Ю. Покальчука). [8]

Двадцать лет

Изгнанные  голоса  назиданий...   Горестно   угомонившаяся   физическая

наивность...  Адажио.  О,  бесконечный  отроческий  эгоизм   и   усидчивость оптимизма: как наполнен был мир  в  то  лето  цветами!  Умирающие  напевы  и формы... Хор, чтобы утешить пустоту  и  бессилье...  Хор  стеклянных  ночных мелодий... В самом деле, нервы скоро сдадут. (Переклад M.П. Кудінова) [9]

Тут бачимо, слідом за В. Толмачовим, «специфічне промовляння» філософського осмислення поетом певного етапу юности, «дискурс, переважно біографічний». А також експресивність («…нерви таки незабаром не витримають»), емоційність (використання окличних речень, вигуків (о, як!), образність («Адажіо»), лексичні повтори («хор»), певний ритм нерозлогих речень, синтаксичні повтори («У вигнанні повчальні голоси... Гірко вгамована фізична наївність...») тощо.

Поезія у прозі Бориса ГУМЕНЮКА «Соняхи»

Тема вірша означена у його назві – «Соняхи». Спершу цей образ видається банальним, бо соняшник як символ усього українського вітчизняні  автори усіх рівнів затягали до рівня лубка. Проте Борисові Гуменюку вдається вдихнути в цей типовий образ своє гірко-оригінальне бачення і головний проблемно-тематичний зміст твору втілити саме на цьому рівні тексту.

Шляхом висхідного розгортання засобу градації образсоняха у творі поступово підсилює своє  смислове та емоційно-експресивне значення. Адже цей сонях ріс і квітнув в умовах війни:

«Минулого року на цьому полі ріс соняшник. Ми не знаємо, хто орав, сіяв цю ниву. Нас тут не було весною. Весною ще не було війни. Війна прийшла згодом. Ми прийшли згодом. Разом із війною. Слідом за війною. Солдати завжди додаються до війни. То вже потім війна нас мінусує. Це вже згодом. Ми застали війну і поле. Такою. Таким…» [1, с. 295]

І солдати «ціле літо… ходили по цьому полю, повзали, прочісували, ховалися поміж, маскувалися соняхами, прикидалися соняхами, проскакували на бетерах, ставили міни, розтяжки, прострілювали….» [1, с. 295] Сонях, що набирав силу з землі та сонячного тепла, викохував свої зернята, під час війни позбувся своєї органічної фунції, ‒ став звичайною «зєльонкою».

Під час бою «соняхи гинули як солдати, їм не було куди сховатися у чистому полі, у них не було саперних лопаток, щоб окопатися, ті, яким щастило вціліти після обстрілу, опускали голови додолу, щоб не дивитися на загиблих товаришів» [1, с. 295]. Подібно до людей, котрі воювали, окопувалися, гинули, сумували за загиблими воїнами, ‒ сонях мимоволі став солдатом.

Обпалені вибухами і полум’ям, «соняхи навчилися повертати голови не у бік сонця, що природно, а туди, де гримить, туди, де горить» [1, с. 295]. В умовах пекельних боїв сонях обертає голівку не за сонцем, ‒ він дивиться туди, де палає війна. У соняха тепер інші орієнтири.

Восени ніхто не збирав насіння цих соняхів, «вони почорніли, наче з горя, і осипалися додолу чорними слізьми». Але тих «чорних сліз, які вони наплакали, не хотіли ні птахи, ні ховрахи» [1, с. 295]. Зернята, опалені війною, не до смаку ні людині, ні птасі. Соняхи змінили свій смак.

Зимою те поле постійно переорювалося гусеницями танків. Проте з-під утрамбовано-понівеченої землі навесні соняхи знову проросли. «Війна – бере своє. Життя – своє» [1, с. 295].

Але це вже інші соняшники. На рівні антитези Б. Гуменюк на прикладі образу соняшника показує, як учергове, під час війни 2014-2015 року, вихолощується, ні, не тільки поле соняшників, ‒ вихолощується, проріджується, вироджується, змінюється, втрачає свою силу і потенціал український народ. На прикладі цього страшного епізоду в історії одного народу Борис Гуменюк ще раз промовисто-образно увиразнює негуманну сутність війни загалом: «…цьогорічні соняхи вродилися якісь декоративні. Такі жінкам дарують. Чи відносять на могили. Солдатам. Не такі повнотілі, як торік.

Чи то земля виснажилася не від соняхів, а від другого року війни?..

Стоять соняхи, наче не на власних ногах, не на власній землі, а на протезах, стоять – красиво, крутять голівками, наче діти-дауни у бік кожного вибуху» [1, с. 295].

Ця антитеза увиразнюється образом посіченого, обпаленого старого соняха, котрий не впав, а з останніх сил підпирає молоде стебло неокріплого солдата, ‒ неначе дух цілих поколінь загиблих за Україну намагається підтримати молоде покоління борців у цьому нерівному бою. «Коли підійти ближче і роздивитися, то можна помітити, що поряд з кожним молодим соняхом досі стоїть старий, минулорічний, обезголовлений, посічений осколками, попалений, як тінь. Поряд із живим стоїть мертвий, підпирає його, дає йому опору, прикриває його своїм тілом, якого, коли дивитися здалеку, спершу навіть не видно. але він – є, він – стоїть.

У цьому соняхи схожі на солдатів. Вони подібні до нас. Вони майже як ми…» [1, с. 295]

Риторичне питання, котре завершує текст, ‒ звучить як означення гірко-трагічної перспективи: «…І це за два роки. А що буде з соняхами на третій на четвертий рік?»

І це одвічне питання – звернення і до українців, і до їхніх ворогів, і до людства загалом: які сенси має війна? Кому вона потрібна? Навіщо війна?...

Таким чином, у вірші прозою «Соняхи» Б. Гуменюк крізь український досвід війни у 21 столітті нагадує людству антигуманну сутність війни загалом. Образ соняха, що набуває у творі інших функцій, небанальних сенсів і скаліченої сутності («діти-дауни»), ‒ це образ-символ деградації людства, котре, сягнувши висот цивілізації і технологій, на духовному рівні ще залишається агресивним, примітивним, первісним, таким, що рухається до самознищення…

Про поетику твору. Традиційної подієвої фабули тут немає, сюжет розгортається як драматичний розвиток образу соняшника.

Обсяг тексту невеликий – 417 слів. Умовно можна виділити 7 абзаців / смислових текстових блоків: 4 про соняхи першого року, 1 – як межа між цими світами («Потім цілу зиму поле переорювали танки гусеницями. То їхні, то наші. А весною соняхи знову проросли. Війна – бере своє. Життя – своє»), і 2 абзаци – кількісно менший обсяг тексту ‒ про переродження соняха в умовах війни. Такий зламаний ритм увиразнює головну думку твору.

Біографічно-суб’єктивний, історично актуальний привід для написання твору – Борис Гуменюк – учасник подій на Майдані, доброволець в зоні АТО, патріот, ‒ автор використовує для створення філософської притчі про соняхи як образ-символ знищення природної сутності життя в умовах війни.

Емоція твору стримана, прихована. Інтонація речитативу налаштовує, попри відбиття трагічних подій, на журливий роздум, а не на афект, розрив серця. Від тексту віє епічним спокоєм Воїна, котрий давно усвідомив безглуздя війни, але в умовах нових випробувань не зміг бути осторонь.

Ритмічна організація тексту забезпечується декількома засобами, насамперед варіантами повторів.

Лексичні повтори: «соняхи» ‒ 19 разів (це слово є у першому і завершальному реченнях тексту, що вибудовує його композицію як кільцеву); «війна» ‒ 10 разів; «поле» (територія воєнних дій) – 9 разів; «солдати» ‒ 4 рази. Ці слова є найдоцільнішими, вони увиразнюють тему війни, що є головною у цьому творі.

Граматичні повтори (використання типової структури речення):  Війна прийшла згодом. Ми прийшли згодом. Разом із війною. Слідом за війною. Туди, де гримить, туди, де горить. Ні птахи, ні ховрахи. Війна – бере своє. Життя – своє.

Повторення останнього слова у попередньому реченні як першого у наступному: Нас тут не було весною. Весною ще не було війни. Війна прийшла згодом.

Повторення антитези: Для нас. Для них; То їхні, то наші ‒ на означення ворогуючих сторін;  молодий – старий; живий – мертвий – про соняхи. Антитеза як структурний чинник тексту (образ соняха до війни і після війни) підсилюється антитезою на рівні речення, що сприяє гармонізації ритму і мелодики тексту.

Повторення службових частин мови (полісиндетон): чи то?.. – 4 рази.

Накопичення дієслів:   «Ми ходили по цьому полю, повзали, прочісували, ховалися поміж, маскувалися соняхами, прикидалися соняхами, проскакували на бетерах, ставили міни, розтяжки, прострілювали», ‒ своєрідний каталог дій солдата.

Накопичення прикметників: «Стоїть старий, минулорічний, обезголовлений, посічений осколками, попалений», ‒ увиразнення образу війни через образ знищеного соняшника.

Усі повтори створюють своєрідну мелодію твору, котрий сприймається як образно-поетичне осмислення теми війни.

Образний світ тексту скупий ‒ війна не спонукає до вишуканих художніх засобів: «сонях» – провідний художній образ-символ; «зєльонка» ‒ армійський жаргон, термін із солдатської лексики на означення території, покритої кущами/деревами/високою травою/соняхами; «в полі соняхів теж може ховатися смерть», «соняхи виливали на землю свої сухі сльози» ‒ олюднення; «соняхи гинули як солдати», «стоїть, як тінь», «стоять, наче на протезах» ‒ порівняння; «сухі сльози», «чорні сльози», «соняхи декоративні» – епітети; соняхи, «наче діти-дауни» ‒ порівняння, котре шляхом олюднення набирає значення образу-символу понівеченої, скаліченої органічної природи соняха – ЖИТТЯ ‒ в умовах війни.

Отже, за змістовими та формальними ознаками текст Бориса Гуменюка «Соняхи» можна вважати поезією у прозі. Так само, як і інші твори із книги «Блокпост», наприклад: «І небу незатишно» [1, с. 278], «Медитація» [1, с. 300], «Де немає живих» [1, с. 303], «По кому каркає ворон» [1, с. 317], «Ритуал Майстра» [1, с. 324‒326], «Ще ніколи так він не мав її» [1, с. 327–328] та ін.

Висновки

У книзі «Блокпост» Б. Гуменюк торкається надзвичайно болісної й актуальної для українців теми – теми народного протесту на Майдані і війни з Росією, що має офіційну назву Антитерористича операція (АТО) (2014‒2015).

Текст починається як нотатки/щоденник наживо на сторінці у Facebook, що згодом переростають у публіцистику і художню прозу/поезію.

Одним із жанрів художнього мовлення автора у цій книзі є вірш  прозою.

Ця книга видається потужним явищем сучасної української літератури, тому що висвітлює складну сторінку сучасної української історії. В осмисленні подій Майдану/АТО автор передає своє суб’єктивне безпосереднє враження як учасника подій, патріота; водночас прописує ці процеси в загальноісторичному контексті боротьби українців за незалежність; також письменник відчуває кругообіг історії людства загалом і усвідомлює ці трагічні події як черговий кривавий епізод протистояння загарбницької агресії одного народу проти природного права на свободу іншого народу. Найбільшу гіркоту викликає те, що ця війна відбувається не за часів середньовіччя, а у 21 ст., за часів демократії, цивілізаційних здобутків, широких можливостей комунікації та спільного для багатьох народів Європи досвіду кривавих війн.

Б. Гуменюк надає органічну форму своєму наративу: цей текст є своєрідною художньо-документальною книгою, так званою літературою non-fiction. Сучасна література тяжіє до двох полюсів – нон-фікшн і фентезі – відвертої правди і відвертої вигадки. Цю тенденцію письменник відчув і обрав свій стиль викладу.

Серед художніх текстів автор актуалізував, зокрема, дві нетрадиційні форми поезії: верлібр і вірш прозою. Ці жанри, на переконання Б. Гуменюка, є найбільш органічними для зображення теми війни.

Тональність цих художніх текстів – епічний журливий спокій – так само є чесним і органічним баченням війни у її глибинному вимірі автором.

Таким чином, Борисові Гуменюкові вдається створити свій, новий, неповторний образ світу [10], котрий є втіленням діалектичного зв’язку між закономірно-загальним та індивідуально-особливим.

Ця книга знайде відгук у душах тих читачів, котрі налаштовані на ту саму хвилю, що й автор. Нині книгу Б. Гуменюка читають переважно патріоти, учасники Майдану, воїни ‒ учасники АТО,  волонтери, окремі письменники, фахові літературознавці, патріотично налаштована українська молодь.

Хто шукає глянцю, ґламуру, пафосу, психологічних мелодрам, романтичних історій із хеппі ендом, легкого гумору та розважально-детективних пригод, ‒ традиційного формату ‒ той шукає інших авторів.

Література

1. Гуменюк, Борис. Блокпост : Вірші. Новели. Публіцистика [Текст] / Борис Гуменюк. ‒ К. : ВЦ «Академія», 2016. – 336 с.
2. Головченко, Н.І. Верлібр як форма сучасного вірша. Про «Вірші з війни» Бориса Гуменюка [Ел. ресурс] / Ніна Головченко. – Буквоїд. ‒ 17.01.2016. ‒ Режим доступу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2016/01/17/122451.html
3. Варикаша, М.М.,Література non-fiction: поміж фактом і фікцією[Ел.ресурс] / М.М. Варикаша // Актуальні проблеми слов’янської філології. Серія: Лінгвістика і літературознавство: Міжвуз. зб. наук. ст. ‒ 2010. ‒ Вип. XXIII, ч. 3. ‒ С. 28-39. Режим доступу:  http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/38201
4. Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р.Т. Гром´яка, Ю.І. Коваліва, В.І. Теремка. [Текст] ‒ К. : ВЦ «Академія», 2007. – 752 с.
5. Толмачев М.В.Где искать XIX век? // Зарубежная литература второго тысячелетия. 1000–2000 : Учеб. пособие / Под ред. Л.Г. Андреева. [Текст] / М.В. Толмачев. – М., Высшая школа, 2001. – С. 154.
6. Пушина Л.А.Лингвостилистические параметры сборника стихотворений в прозе Ш. Бодлера «Le Spleen de Paris»: Автореф. дис… канд. филол. наук. [Текст] / Л.А. Пушина. – М., 2004. – С. 6.
7. Рембо, Артюр. П´яний корабель. Переклад з французької Ю. Покальчука, В. Ткаченка, М. Москаленка [Текст] / Артюр Рембо. ‒ К. : Дніпро, 1995. ‒ С. 165.
8. Arthur Rimbaud. Les Illuminations. Jeunesse. [Ел.ресурс] // Arthur Rimbaud - Mag4.net. 1998‒2016.   Режим доступу:  http://www.mag4.net/Rimbaud/poesies/Jeunesse.html
9. Рембо, Артюр. Стихи. Последние стихотворения. Озарения. Одно лето в аду. «Литературные памятники». Издание подготовили Н.И. Балашов,  М.П. Кудинов, И.С. Поступальский. Перевод M.П. Кудинова [Текст] / М. : «Наука», 1982. – с. 147.
10. Подгаецкая И.Ю. Границы индивидуального стиля / Современные аспекты изучения. Теория литературных стилей. – М. : Наука, 1982. – С. 32–60.