Ліга українських меценатів традиційно присуджує обраним поетам премії на честь двох унікальних в українській літературі імен. «Поет для поетів», «найтонший лірик ХХ століття» Володимир Свідзінський і знаний одеський шістдесятник Борис Нечерда вже 15 років поспіль — символи літературних нагород. Чергова церемонія вручення відбулася цього тижня в бібліотеці Національного музею літератури України.

Господар вечора, літературознавець Михайло Слабошпицький, представив чотирьох лауреатів. Володарями Премії ім. В. Свідзінського стали: поет, боєць добровольчого батальйону «ОУН» Борис ГУМЕНЮК (за збірку «Вірші з війни») і письменник Борис РУДЕНКО (за збірку «Оселі»). Відзнаку ім. Б. Нечерди здобули поетки зі Львівщини Любов ПРОЦЬ (за збірку «Полювання на світло») і Світлана АНТОНИШИН (за збірку «Бар’єр»). Грошовий еквівалент — мабуть, не головна принада цих нагород, але ж і найпрестижніша французька Гонкурівська премія, що становить лише десять євро, за словами М. Слабошпицького, не «шкодить» ані авторам, ані читачам, адже видавці не обходять стороною її лауреатів, а фінансовий дефіцит надолужується тиражами. Мета премій ім. В. Свідзінського та ім. Б. Нечерди — така ж.

Поет, прозаїк і хірург Борис Руденко розповідає, що раніше тривалий час писав російською, останні ж десять років творить поезію українською. За словами колег-письменників, він, на щастя, «повернувся в рідну мову». Але навряд чи літератор має підстави почуватися блудним сином у домі українського слова. На запитання, якою має бути сучасна українська поезія, відповідає коротко: «Поезія вибудовується поза часом і в ім’я Творця нашого Небесного. У творчості не має бути завдання, вона має стихійне начало».

«Я насамперед — учитель середньої школи», — із цих слів починає авторка кількох поетичних збірок, викладачка, депутат першого демократичного скликання Львівської обласної ради Любов Проць. Продовжує свій виступ віршем зі словами Івана Франка: «Вірю в силу духа». Ми поцікавилися в пані Люби, як вона відчуває поезію. Свою поетичну мініатюру «Група крові» письменниця називає посвятою власному вчителеві літератури, лауреату Шевченківської премії Іванові Гнатюку, багатолітньому в’язневі концтаборів. Любов Проць вважає, що аполітичність — погана схованка для поета: «Поет — це та людина, яка є виразником найпотаємніших бажань свого народу, тому не дивуюся, що Борис Гуменюк зараз на передовій. Це — ідеал сучасного поета». Після короткої паузи додає: «Але мені, звісно, страшно за нього — «Гради», «Урагани»... Я вже поховала свого учня, якого привезли із зони АТО. Іванко Луцишин, 23 роки». Трагедія сталася наприкінці літа — 22 серпня, тіла трьох військових на Львівщину доправили літаком.

Враженнями від книжки Бориса Гуменюка «Вірші з війни» ділиться Михайло Слабошпицький: «Мені здається — якщо сьогодні про війну можна писати, то тільки так — якимись чорними обвугленими словами і зі строфікою, зорієнтованою бути не поезією, а прозою». Високий, кремезний чоловік у формі з нашивкою батальйону «ОУН» віджартовується перед літературною публікою про своє невеличке запізнення: «Відвик від київських заторів, звик їздити швидко. Там, де дозволено їхати зі швидкістю 40 км/год, їдемо 140, бо швидкість — це життя». Поет прибув до Києва просто із зони бойових дій, де разом із побратимами «саперною лопаткою» щодня він пише свій «Заповіт». Борис Гуменюк запевняє: війна змінила його, він не відчуває страху, не думає про відступ, не жаліє себе. Його правда про війну — в цих рядках: «Не треба ніде карбувати наших імен. / Просто пам’ятайте: / На цьому полі / У цій землі / Лежать українські солдати / І — все».

Борис Гуменюк не тільки поет і воїн, а й батько, щасливий батько: «Мені все життя хотілося, щоб мої доньки пишалися мною. От зараз вони насправді мною пишаються». Ми запитали пана Бориса про його давніший проект «Інша література». «На жаль, змінилися обставини, й ідея тимчасово «повисла в повітрі», — розповідає Гуменюк. — Але вона не зникне, поки в літературі лишатимуться гурмани». Мету проекту резюмує так: «Ідея була в тому, щоб повстати проти засилля попси. Попса — це взагалі не культура. Бо культура — це шлях, пошук відповідей на найбільш глибинні питання життя, світобудови. Це — пошуки Бога, пошуки Диявола... А коли з пункту А в пункт Б їдуть собі Маруся з Іваном... це що завгодно, але не література, не мистецтво. Це — попса, «розважайлівка». А в нас є цілий пласт іншої літератури. Є серйозні письменники, музиканти, режисери. Суспільство принаймні має знати, що вони є». А на завершення додає про своє інтимне враження від поета, лауреатом премії імені якого став: «Я можу назвати в українській літературі з півсотні поетів. А хто читав Свідзінського? Поет-»гладіолус», поет-»квітка»! Щось фантастичне. Камерний, він шепоче на вухо... Країна повинна знати своїх поетів. Усе-таки їх у нас — сотні. Футболістів же — тисячі, державних службовців — сотні тисяч».

Тривожними передчуттями поділився поет-критик, лауреат Премії Б. Нечерди 2013 року Олег Соловей. Його збірка «Час убивць» не одразу була зрозуміла й сприйнята читачами. Тепер очевидно — назву вона запозичила з майбутнього часу. Дещо збентежено автор зізнається: «Чесно кажучи, я вже роки зо три не пишу». Але це не прощання, можливо, — перехід на новий рівень. Свої переживання останніх місяців він вклав у новий вірш, який вперше прочитав саме цього вечора.

Попередники цьогорічних лауреатів, які прийшли на вручення, в рядках відзначених поезій прочитали справжній дух часу. Валерій Гужва, нагороджений Премією ім. В. Свідзінського 2007 року, підкреслив, як вдало «у незвичайному контрапункті зійшлися Свідзінський і Гуменюк»: «тиха і досконала лірика», помножена на «вибух почуттів». Ще один лауреат Премії ім. В. Свідзінського — Теодозія Зарівна — зауважила, що в книжці Б. Гуменюка «болю — на багато томів».

«Сьогоднішні лауреати — тріумф нашої літератури», — резюмував Василь Герасим’юк. Свого часу він теж здобув премію ім. «цього загадкового поета» Свідзінського. Валентина Давиденко, лауреат обох премій, назвала три домінанти, що визначають, на її думку, поезію принаймні з часів Франциска Асизького: «Війна, Кохання, Бог». Поетичне слово — той «оркестр», який, переконана В. Давиденко, «реагує, фонить на нашу історію». «Українська ж поезія, — запевняє пані Валентина, — така сама сильна і яскрава, як і наша історія, яка твориться зараз на сході». Поезію вона називає «зерном нашого оптимізму, яке вперше виявилося 18 лютого, коли на полі, де, здавалося, знищенні всі, виявився незнищенним тільки дух — і він зрештою переміг». «Я молюся, — каже вона, — щоб усі ми написали свої найкращі твори після війни».

Водночас Павло Щириця, лауреат Премії ім. Б. Нечерди, підкреслив «магматичність» віршів усіх лауреатів. А ще один з володарів цієї премії — Станіслав Бондаренко — побажав своїм колегам чи не найголовнішого — долі для їхніх творів, тобто «тисяч нових щасливих читачів — «фелічитачів».

Надія ПЕТРУНЬОК