«Не бачивши Вас і не знаючи, я покохав Вас усім серцем. Бо не належить простим смертним знати таїнства Божого поєднання рідних душ…».  Минуло тисячу років, відколи норвезький король, могутній і безстрашний Олаф  супроводжував цими словами дорогоцінний перстень своїй нареченій, шведській принцесі Інгігерд, а вони й досі – найкращі серед мільярдів слів у словникових запасах світу, які  може почути людина. «Кохана моя дружинонько Ірина. Я посилав до тебе тричі… Що за зло ти на мене тримаєш? Прошу, не сердься на мене, моя ластівочко. Знай, що до твоїх ніг я готовий всі князівства свої покласти… Навіки твій Ярослав». Це тій же принцесі Інгігерд надсилав вісточки Ярослав. Мудрий… І знову кохання – центр Всесвіту. Споконвіків воно вершить долі цілих народів, руйнує людські життя, ламає  стереотипи, відкриває завіси, манить, мучить і пояснює все. Якщо щиро – історики не зможуть так просто пояснити людські стосунки з часів Київської Русі,  причому всіх народів усього світу, як це робить художня література. Історики оперують історичними фактами, письменники – душами, почуттями. Бо людина тільки цим і живе – як сотні років, так і нині. Прочитайте «Простір «Х» чи Територію брехні» Миколи Хомича – й історія для вас стане набагато зрозумілішою. Бо історія насправді – і не наука зовсім, а саме життя. Яке почалося давно і яке нині триває. І ми лише продовжуємо його, носячи в собі гени, повадки, звичаї і душі наших предків. Знаєте, книжку потрібно читати, бо переповісти її можна – але це нічого не дасть. Книжка насправді звучить. Я  спеціально хочу наголосити на фоніці роману – вищий пілотаж автора зуміти відтворити музику там, де вона присутня апріорі. Це – верховна музика Софії Київської,  висока духовна аура Георгіївського Собору і повсякденні, повсякчасні молитви за вас Марії Оранти. Ви це відчуєте -  у трепетному змалюванні цінностей і таїнства найбільшої святині Київської Русі – Софії Київської, у відданості екскурсоводів і науковців своїй роботі, у щирій, непідробній одержимості стареньких професорів пані наукою, у зацікавленості молодих тим, що було давно-давно до них…

А головне – ви остаточно переконаєтеся, що паперова книжка ніколи не зникне, взявши до рук хочеться сказати фоліант Миколи Хомича – в добротній тканинній обкладинці, з векселем на зворотному її боці, із заглавною висрібленою  старослов’янською літерою на палітурці, з пожовклими і цупкими сторінками   – під  пергамент, які шурхотять,  пахнуть і читаються так, як ми звикли читати книжки з дитинства.          

Роман написано за модним на постмодерному просторі принципом паралелізму – де історія межує із сучасністю.  Але є щось у цьому методі нового, власне авторського, може,  те, що паралельні сюжетні лінії роману, всупереч усім законам класичної геометрії, перетинаються, і вже не зрозуміти, де історія, а де – сучасність. І як тільки ви відчуєте це перетинання, запевняю вас – ви вже не відірветеся від книжки, бо відчуєте себе частиною одного цілого людства, як воно, зрештою, і має бути.  

            А почнеться все просто: сидить собі чоловік у кав’ярні, спостерігає, як пінка його пива повільно осідає по стінках келиха, чекає на футбольний матч і мріє про щось своє. І, як часто це буває, таку банальну ситуації змінює один лише ефект метелика. У нашому випадку – зустріч нашого героя Олега, його дружини Ольги і ще однієї молодої сімейної пари  - Ірини з Ігорем, з якою дружили сім’ями,   зі шведським болільником Олафом, який, як потім з’ясується, був нащадком знаменитих конунгів (королів), уродженець Норвегії, а за матір’ю – Швеції. Та й не уболівати він приїхав за свою збірну, а, швидше, привідкрити завісу своєї сімейної таємниці, і ось збіг термін його перебування в Україні, потрібно терміново повертатися додому, а таємниця набула ще більших обрисів. І на стіл ліг прадавній манускрипт з уривками напису і діркою від списа з плямами запеченої крові. І монета, яка, як потім з’ясується, майже безцінна, бо викарбувана рукою Ярослава Мудрого. Наші герої шляхом довгих перемовин- суперечок між собою погоджуються допомогти чужинцеві. Таємниця – вона ж манить, вабить, вона магічна. Здається – такі далекі світи: Норвегія і Україна, стільки часу минуло від Ярослава Мудрого, а скільки спільного віднайдеться  у процесі розкриття цієї таємниці, що дивуєшся . Автор дозволив собі бути нечувано сміливим – поставити князів і королів у один ряд із звичайними людьми, і від того дуже багато подій, про які ми чули і знали з історії, набули чіткості, прозорості  й простоти, а головне – інакшості. Ламання стереотипів – досить болюча процедура, але яке відчуття «перезавантаження» вона дає потім! Як дві сучасні сім’ї , про які йдеться у книжці, з їхніми звичками, звичаями і сімейними таємницями, так і найповажніші князі Київської Русі, а також королі Норвегії та Швеції постануть перед нами просто людьми. Треба віддати належне автору –зумів-таки він приборкати непокірну  історію, утаємничену і так і не розгадану до кінця. Отож-бо і воно: ії потрібно тестувати любов’ю.  І київський князь Володимир Красне Сонечко – хреститель Русі –  також звичайна людина, який  зранку після пишної трапези напередодні прагне прохолодного пива, який  15 років поспіль бачить уві сні дружину свою Рогнеду, яку ж сам і катувати хотів, а потім у Полоцьк відправив – не піднялася рука на красу і кохання, ось так… А всі дні, вільні від видінь, були присвячені великому княжому правлінню, прийняттю Християнства на Русі й осмисленню необхідності цього дійства. Бо «не повинні юні діви раніше призначеного часу наш світ грішний покидати. Не правлять тепер тризни на Русі. Не приносять жертв! І все це – моя заслуга!». І кров його – змішана: по батьку Святославу – кров вікінгів, а мати – Малуша, ключниця, хоч і дочка древлянського князя. А бабуся – сама княгиня Ольга! І піди розберися, яке в нього насправді походження! Ярослав – один із синів Володимира – якого вже потім, по його смерті, назвали Мудрим, «хоч і кривим від народження був, але  хитрістю і розумом Бог його не обділив. На коня і то толком вилізти не міг, але які інтриги плів!». І як тільки не називали його за життя – «Кульгавим», «Скупим», але Мудрим – чомусь ні. Хоч і розумом він, звісно, не був обділений. Мудрі книжки в золочених палітурках були його гордістю і пишнотою, але в захват приводили шахи. «Лиш вільна хвилинка з’явиться, він уже за шахами сидить. Бувало, про якісь державні справи замислиться – а відповідь несподівано сама по собі із шах з’являється». І хто тепер напевне скаже, хто вбив братів його – Бориска і Гліба – Святополк чи все ж Ярослав Мудрий… Мовчазна згода Ярослава і лукаві його думки-плани заволодіти зрештою Києвом, що він невдовзі й зробив, не додають йому плюсів у цій історії. Як і ламають романтичну складову роману – про непокірну шведську принцесу Інгігерд – внучку славнозвісної Гордої Сінгрід, красуню, волелюбку. Ось вона мчиться назустріч своєму щастю: сам Олаф Харальдсон – конунг Норвегії, праправнук Харальда Прекрасноволосого, красень і безстрашний король – попросив її руки і надіслав перстень: дві переплетені змії, що повзли між конюшиною і хвощем – дві голови біля великого криваво-темного рубіна, що зливаються в поцілунку. Та не так сталося, як гадалося: батько віддав її за старого кульгавого Ярослава. В її покірності, відданості й чоловіку, і землі, волею долі на якій вона стала правити, її волі, яка часто керувала діями Ярослава Мудрого, в її безмежній вірі знайде багато пояснень на свої запитання кожен читач, а особливо читачка. І коли знову пощастить переступити священні пороги Софії Київської, стане багато зрозуміло: і чому на фресці  - суто жіночому порталі – над Ісусом Христом  і величною Орантою розміщені Марія Магдалина, Віра, Надія, Любов, Софія і Свята Ірина (Інгігерд  при  хрещенні  названа Іриною). І погляд Ірини на Марію Магдалину через Святу Оранту – це неначе вимолювання прощення за все, що відбулося з нею волею чи неволею… Автор, який, до слова, довго займав позицію стороннього спостерігача за пошуками і висновками своїх героїв, лиш делікатно підсумовує, але який це висновок! «І коли все відбулося, з дитиною на руках, як Богородиця з Ісусом, вона (ідеться про жінку за своєю суттю) нарешті зрозуміє, що гріха-то і не було, що його і не існувало зовсім – його вигадали люди, які заплуталися самі в собі й у своїй природі».

У романі постійно спостерігається порушення хронотопу, але це відбувається напрочуд органічно і неначе навмисне.  Зі всього, - ще одна фішка автора: як лікарю за освітою йому зрозуміліше, наскільки люди близькі за своєю фізичною природою. Здається, між двома пластами, зображуваними в романі, - тисяча років, але збігається навіть ДНК з крові з манускрипту  і далекого нащадка скандинавських монархів, нашого сучасника. «Просто людина ніяк не міняється» - скаже він вустами мудрого професора, і ми просто погодимося, бо майже кожен знає стареньку людину, яка перелопатила за життя гори книг, віддала науці все своє життя і нині виглядає диваком, але знає стільки, скільки вміщають великі бібліотеки. Людина не міняється! Як і тисячу років тому, вона варить пиво, закохується і помиляється. У людях, у собі, в історії. І не тому, що не вистачає знань чи умінь. Просто багато людей – як айсберги! «У них є видима і потаємна частини. І найжахливіше, що  їх видима частина насправді фальшива! Вона не відповідає дійсності! …Спілкуючись з такою людиною, ти ніколи не дізнаєшся істини».  

Книжка - суцільне спонукання думати і аналізувати.

« - У вас є друг чи подруга. Наскільки ви впевнені, що знаєте їх?

- До кінця знати неможливо, - пожвавішала Іра, - у кожного є щось особисте, інтимне.

- Згоден! Але у вас, проте, все одно складається певна думка про них? Так?

- Звичайно!

- Але якщо це так, то ваші уявлення чи знання про цих людей взагалі нічого спільного не матимуть з їх реальними образами!

- Напевне!

- Якщо це так, то весь світ навколо вас ілюзорний!».

Роман жанрово відкритий, не вписується в канони якогось одного жанру, тому налаштовуватися на спокійне прочитання не потрібно відразу. Він вимагає і певних знань з історії, і психології, і філософії, але при цьому не створюється враження труднощів прочитання, як-то буває  при  читанні, приміром, науково-фантастичного роману. Я читала «Час» Миколи Хомича  (чому, власне, і зацікавилася його новим романом) – точно таке ж враження простоти складного зображення. І акцент на важливості саме того, чим живе людина, а не ілюзорного, вигаданого чи чужого. Акценти розставлені напрочуд влучно, порушення хронологічної послідовності,  як і   просторової, лише підсилюють бажання дізнатися істину. Хоча автор і намагається наголосити на тому, що її і нема зовсім. Таємниці бувають досить несподівані і досить болісні, перехворієте в романі й цим. Може, і не потрібно ворушити таємниць, запитає неначе вас старенький професор. І ви нарешті зрозумієте, що таємниці тому і належать до семантичного гнізда «тайна», щоб їх не ворушити… Бо «істина, чи правда, - знаходиться в іншому просторі, прихованому від очей, але безумовно значно вагомішому, ніж весь оточуючий світ! Парадокс у тому, що видиме насправді – неправда, а невидиме – істина. І щоб дізнатися правду, потрібно зануритися у простір цього невидимого, або Х-простір!». «Зряче лише одне серце. Найголовнішого очима не побачиш» - пригадуєте подібну думку Лиса в «Маленькому Принці»? Головне в таких книжках – учитися бачити серцем.  Насправді неоціненна наука. Дуже складна і водночас проста, коли знаходиш вдалу книжку. «Простір «Х» - також один з  посібників для тих, хто хоче вчитися бачити серцем.