Якщо кинути оком углиб літературної історії, побачимо, що «зрадники» Ескулапа посіли чимало канонічних місць — від Конан Дойла починаючи. Чи є тут якась закономірність? І чи лікар Микола Хомич, який щойно випустив уже другу книжку — роман «Время» (Х.: Фоліо), — демонструє потенції стати успішним професійним письменником?

Лікарська практика — це щоденне сповідування найрізноманітніших осіб та особистостей (можна навіть припустити, що відвертість «медичних» сповідей під тиском конкретного болю вища за церковну). Безперервно акумульований лікарем калейдоскоп життєвих колізій тримати при собі, очевидно, тяжко. Клапанів для випускання надмірних вражень відомо принаймні три. Перетворити їх на нескінченний сценарій для театру одного актора — шлях тамади. Другий — ретельно сепарувати долі–приклади за якоюсь психічною парадигмою з можливістю вийти на рівень концептуальних узагальнень; шлях Фройда. Й нарешті — стати письменником.

Останній варіант, окрім достатнього рівня загальної культури, вимагає високого індексу амбіцій. У Миколи Хомича є, схоже, те й інше. Головна його амбіція полягає у виборі норовливого жанру, який, з одного боку, обіцяє швидкий літературний успіх, а з іншого — важко надається на його тривале утримання. Це — мелодрама. Нині більшість критиків ставляться до неї зверхньо, охоче мусуючи її новітнє прізвисько — «мило». Але так було не завжди. Остання літературознавча енциклопедія (К.: Академія, 2007) звістує, що цьо­му жанрові свого часу віддали належне Гете, Гюго й Дюма, та й уся класична українська література, з повістями Гоголя й Шевченка включно.

Це ж видання подає жанрові ознаки мелодрами: «Гостра інтрига, напружений конфлікт із багатьма ускладненими сюжетними вузлами (вбивства, отруєння, пожежі тощо), гіперболізоване зображення пристрастей, закоханий герой та цнотлива героїня з ледь окресленими психологічними характеристиками, різке протиставлення на добрих і лихих персонажів, позірне моралізаторство». Такий універсальний набір робить несуттєвою фабулу кожного конкретного твору, тож її зазвичай можна переказати кількома реченнями. У Хомича це виглядає так: талановитий пластичний хірург, що має все — професійне визнання, гроші, любиму дружину і двійко гарних дітей, — раптом закохується в журналістку, що прийшла по інтерв’ю з приводу його п’ятдесятирічного ювілею. У цій мізансцені й розігруються усі вищенаведені складові мелодрами, із замахом на вбивство включно. Фабульний перебіг подій та авторсько–персонажні рефлексії точно лягають на матрицю жанру: процес реалізації мрії, де в ролі чарівної палички — кохання. Останній «термін» — вічна таємниця людської свідомості; кожен, хто намагається її розшифрувати, наражається на дилему — або користати з наявних фахово–спеціальних та літературних кліше (що заходить у непримиренне протиріччя з ексклюзивністю феномену), або, даруйте за банальність, творити. Пауло Коельо радить: «Як не можеш сказати, що таке кохання — спробуй написати книжку» (Заїр. — К.: Софія, 2005).

Саме так Микола Хомич і вчинив. Й ім’я бразильського письменника виникає тут невипадково. У мелодраматичній царині в різні часи панували різні королеви й королі. Нині на троні — саме Коельо. Аж так міцно, що власноруч окреслює параметри власної «держави» (себто, потенції мелодрами): «Избавлять от душевного томления не менее или даже более доходно, чем утолять плотский голод… Умение затронуть нужные места тела и души… Мастерство в том и заключается, чтобы подать под аппетитным соусом то, что трудно переварить» (Одиннадцать минут. — К.: София, 2004). Автор роману «Время» ступив на ці терени.

Аж ніяк не порівнюю Пауло Коельо з Миколою Хомичем. Та останній, виглядає, ладний змагатися з королем — амбіцій у нього не менше. Здавалося б, кульмінація твору настає, коли головний герой фіксує, як його закоханість, мов «Титанік», наражається на айсберг класичного трикутника в інверсійному потрактуванні: «Все кончено! Ни жены. Ни друга. Ни запоздало вспыхнувшей любви! Ничего!». Але справжня кульмінація настає, коли стороння людина каже героєві: «Вы никогда и никого, кроме себя, не любили… Вы обычный — ничем не хуже и не лучше других человек». Прожити життя пересічної людини — найбільший екзистенційний гріх і для персонажа, і для автора. Така амбіція — взагалі найвища. І щоби закінчити з переліком амбіційних претензій Хомича, згадаймо, як зацікавлено–детально він змальовує VIP–вечірку й позиціонує на ній свого персонажа — цей світ гламуру вабить обох.

Що ж до трактувань Часу, на що однозначно вказує назва роману, зацікавленим краще звернутися до фахівців (але ж тут — головна претензія «критиків» до Коельо: спрощення філософії). «Дни замелькали быстрее, стали похожи один на другой и в конце концов превратились в один серый, вязкий и безликий то ли день, то ли месяц, то ли год», — ця диспозиція добре відома усім, хто сягнув певного рівня внутрішнього успіху й розмірковує, що (і чи варто) робити далі. «Чувство отчаяния, безысходности и обреченности навсегда остаться в этом крошечном мирке давно опостылевших вещей», — рефлексує герой Миколи Хомича, а Пауло Коельо ніби йому відповідає: «Коли дні однакові, це означає, що люди перестають помічати всі ті чудесні речі, які відбуваються з ними щодня, від сходу до заходу сонця» (Алхімік. — Л.: Класика, 2000). Отже, тема обох письменників — Час як резонанс, буття тут і зараз. Як свідчить філософ Мераб Мамардашвілі, «весь Бог у теперішньому. Поза нашими часовими категоріями» (Картезіанські роздуми. — К.: Стилос, 2000). Герой Хомича зупиняється саме на цьому майданчику.

Але автор іде далі; розгортає події на суміжних теренах. Експлуатує модну тему вуайєризму: «Что–то продолжало в ней раздражать и в то же время вызывало любопытство. Эти чувства были сродни тем, какие обычно испытываешь ко всему отрицательному». Далі торкається ще біблійного застереження супроти бажань: «Возникшее давно, но так и не исполнившееся, глупое, по своей сути, детское желание может пройти сквозь время и сбыться, совсем некстати, когда уже не ждешь, и буквально убить». Це теж відсилає нас до Пауло Коельо: «Мусиш завжди знати, чого ти хочеш». І нарешті, виходить на поле сучасних американських кінопродюсерів з іграми розуму. Але тут автор хіба «застовпив» свою присутність, бо, йменуючи свого героя (й, очевидно, себе самого) «матеріалістом», демонструє шокову травму від зіткнення із шизофренічними видіннями, що більше піддаються на аналіз «ідеалістів».

Коли попередньо йшлося про загальну культуру автора/персонажа — малося на увазі те, як він розуміється на класиці й узагалі на складних мистецтвах, як–от малярство чи музика. Микола Хомич репрезентує себе тут з найкращого боку — мало хто із сучасних українських літераторів сягає такого рівня розуміння. Ще один плюс до переходу в письменство — здатність побачити у деталі щось цілісне, як–от: «В ее взгляде отсутствовало то, что я привык видеть — просьба». Ця фраза — репрезентація також і волі, котра потрібна, аби змагатися із самим Коельо.

Медики–«зрадники» ходили різними шляхами. Доктор Чехов своїми оповіданнями у гумористичних журналах тішився лише ефектом анекдоту; доктор Булгаков у ранній прозі намагався наслідувати фройдівську систему доведень. Що обере собі доктор Хомич — побачимо з його наступної книжки. І зауважимо читацьке побажання словами вже згадуваного Мамардашвілі: «На рівні творіння взагалі немає законів, закон завжди на другому кроці».

Костянтин Родик