Збірка повістей і оповідань «Ночь русалки» Миколи Хомича, крім суто гоголівського флеру у назві, наскрізь літературоцентрична. Утім, це не банальна літературщина, коли у хрестоматійний сюжет вживлюється фабула про себе коханого, а чесне проживання класики - чи то в літературі, а чи в історії - на прикладі власного досвіду. Цікаво, що у житті автора - лікаря і мандрівника - траплялося чимало пригод, які стали сюжетами збірки, але користується він цим дорогоцінним матеріалом доволі обережно. Якщо конкретніше, то реальність тут легко сплутати з вигадкою, а вигадку чомусь завжди хочеться перевірити, бо надто вже реально вона виглядає з легкої руки автора.

Говорячи про «літературність» авторової поетики, вільно буде зазначити, що у цій самій манері - думками та ідеями сповнене постмодерне повітря? - працюють сьогодні такі різні за своїм світосприйняттям письмаки, як Олександр Ілічевський і Віктор Єрофєєв. Щодо подібності до другого коротко зауважимо спільність у поєднанні реальності та вигадки як у буденних сюжетах сюрреалістичного характеру, так і в цілком фантастичних сюжетах. Наприклад, в історії про те, як чоловік став цапом, або у несподівано детективній оповідці про загибель принцеси Діани, свідком містифікації якої став чи то автор, а чи його герой. Натомість із тим самим «Персом» Ілічевського цікаву історико-літературну розвідку Миколи Хомича про Миколу Реріха в тілі збірки «Ночь русалки» єднає безперечний автобіографізм. Насамперед обидві історії - попри різницю в обсязі - належать до відомства інтелектуального роману з розряду орнаментальної прози - автобіографічної, захопливої, глибокої. У «Персі» це історія про Хлєбнікова і містичного барона Унгерна, у Хомича - «история о том, как неожиданно Николай Рерих становится ботаником, оставаясь при этом художником, ученым и философом, а еще - об этом никто не знал - лидером Белого освободительного движения, Западным Далай-ламой, руководителем «Белого Братства» и посланником Махатм на Земле».

Так само головна особливість збірки Хомича - в органічному поєднанні в одну авторську міфологію ніби як тематично розрізнених частин. Розрізнених, і, додамо, парадоксальних, наче історія бомжа у кафе, який за чашку чаю розповість вам про своє минуле фізика-ядерника, повідомивши заодно, що «появление в живописи Сальвадора Дали, как и Маркеса в литературе, связано с теорией относительности, именно она дала почву для появления сюрреализма». Або транслювання гіпотез, досі не вимовлених офіційною історією, як-от про того самого Реріха: «Ко всем своим титулам он добавил еще один - «несостоявшийся диктатор». История узнает и запомнит других - журналиста Тито Муссолини, начинающего художника Адольфа Гитлера, семинариста Иосифа Джугашвили, а он уйдет в тень». Або зовсім вже радикально, і то не про окрему постать, а щодо цілого дискурсу проблеми: «Изучая историю, я ловил себя на мысли - в ней очень много «психиатрии». Возникал тут же вопрос: почему диагноз психического заболевания ставят лишь индивидууму, а не группе людей или обществу в целом?» У такий самий парадоксальний спосіб історико-культурні сюжети Миколи Хомича - історія чоловіка, що злигався з утопленицею і став цапом («Ніч русалки»), зустріч з ядерним фізиком-волоцюгою («По той бік»), детективний сюжет про принцесу Діану («3D»), мандрівні нотатки з Туреччини і Гімалаїв, а також захопливі біографії екзотичних постатей зі світу культури і мистецтва («Шляхами Реріха і Ван Гога») і яскраві віхи власного приватного життя («Як я став чоловіком») - обов´язково зійдуться в одне ціле роману-пошуку автором себе самого у загубленому світі колишньої радянської імперії.

Отже, основа вищезгаданої естетики - це любов до географії та спогади дитинства і юності. «Страна, в которой мне предстояло провести юность, впала в старческий маразм «развитого социализма», - згадує автор історію свого «інакомислення». - Ложь, фальшь с вечным поиском несуществующей классовой борьбы, грязь и серость пустых магазинов и «железный занавес», отгораживающий от всего остального мира, загоняли мой разум в тупик». Як бачимо, час і місце дії - цілком повноправні герої прози Миколи Хомича. Як перше поєднується з другим? Дуже просто, адже головне у цьому житті - не класти лікті на стіл, а решта з пубертатного, пардон, періоду обов´язково придасться. 

Не дивно, що сьогодні автор «Ночи русалки», відвідуючи міста-герої своїх дитячих марень, звіряється з мапою радянського минулого. Те саме, згадаймо, в Ілічевського, який значить про свого героя: «Он должен был вернуться туда во взрослом состоянии, чтобы понять, почему это место так влечет его, и осознать, что его детство прошло на золотом руднике».

У поєднанні нібито чужорідних поетик іноді вільно вирізнити спільну думку про те, «кто мы, откуда пришли и куда уйдем?», яку розбудовує у своїй збірці невиправний романтик і безперечний містик Микола Хомич.