Видання розраховане на широке коло читачів, і це вже п’ятнадцята перекладна книжка добре знаного і в Україні, і далеко за її межами письменника й перекладача з давньогрецької та латинської мов Андрія Содомори — лауреата премії ім. Максима Рильського, літературної нагороди Антоновичів, обласної премії ім. Михайла Возняка, літературної премії імені Григорія Кочура, людини енциклопедичних знань і беззаперечного авторитету.

Книжка складається з кількох розділів. Перший — ґрунтовна передмова Андрія Содомори «Коли співав ще камінь», де розповідається про постать самого Вергілія, найвидатнішого поета Давнього Риму, автора епосу «Енеїда», і перекидається місток від античності до нашого часу. А закінчуючи свою передмову, Андрій Олександрович водночас відкриває «дверцята» до вже його, Содомори, Вергілія знаним висловом (так римські консули завершували свою звітну промову) «Що лише міг — зробив, спроможніші хай зроблять краще».

Другий, третій і четвертий розділи книжки — переклад «Буколік», «Георгік» та малих поем «антика». Велика частина видання — блок коментарів, причому не суто академічних, а культурологічних, поетичних та психологічних. Широко представлені у новій книжці афоризми Вергілія, загалом — найвідточеніші вислови поета, які, вважає А. Содомора, «працюють у європейському духовному просторі»: «Навіть один рядок із творів Вергілія має таку біографію у європейській літературі, що, напевно, можна було б написати про його долю окрему книжку — стільком людям він зворушив серце, дав імпульс для творчості!» У блоці афоризмів представлена й «Енеїда», й вислови з цієї поеми — у перекладі Андрія Содомори. Отож, читач матиме змогу зіставити їх із перекладом Михайла Білика. Окремий блок — давніші інтерпретації вміщених у цій книзі Вергілієвих творів: Опанаса Лобисевича, Івана Франка, Осипа Шухевича, Миколи Зерова, Мирона Борецького, Андрія Цісика та ін. Проілюстрував видання «Вергілій «Буколіки. Георгіки. Малі поеми», як, зрештою, й багато інших книжок Андрія Содомори, відомий в Україні фотограф і дизайнер Андрій Кісь.

Варто зазначити, що цього року виповнюється п’ятдесят років від часу виходу в світ першого перекладу Андрія Содомори — «Оди» Горація. А переклав він за ці півстоліття з давньогрецької твори комедіографів Менандра та Арістофана, батька трагедії Есхіла, його «колег»-драматургів Софокла та Евріпіда, з латинської — твори Лукреція, Горація, Тібулла, Проперція, Овідія, Сенеки, Боеція та інших, зокрема, й латиномовних авторів нових часів.

Андрій Олександрович як письменник працює у жанрі новели, есе, літературного портрета та є автором дев’яти оригінальних творів — прозових («Жива античність», «Наодинці зі словом», «Під чужою тінню», «Сивий вітер», «Лініями долі», «Студії одного вірша», «Сльози речей») та поетичних («Наодинці зі Львовом», «Пригорща хвилин»).

Про «мужика із Мантуї» — Вергілія — «поета майбутнього», про золото душі, поезію природи, особливості фаху перекладача, високу повагу до слова, духовний простір — в ексклюзивному інтерв’ю Андрія СОДОМОРИ «Дню».

— Звідки у вас, Андрію Олександровичу, цікавість саме до античної літератури?

— Як завжди, усім керує випадок. Зі шкільної лави я відчував потяг до писання (любив також музику й рисунок). І думав так: матеріал для писання черпатиму, мабуть, з історії. Вступав на історичний факультет Львівського університету, але не вдалося (якось не тримаються пам’яті ні дати, ні послідовність подій). Перевели на класичну філологію — там був недобір. Ось вона — лінія долі. На кафедрі я поринув у цікаву атмосферу й зустрів людей, які творили цю атмосферу; пишу про це у своїй книжці, яку так і назвав: «Лініями долі». Греку й латину нам викладали Михайло Білик, знаний своєю феноменальною пам’яттю Юрій Мушак, грецист із світовим іменем Соломон Лур’є. Всі вони спонукали нас, студентів, до праці, особливо ж заохочували до перекладу, адже українська перекладна література з відомих причин була на той час дуже бідна. До речі, цього року минає 50 років відтоді, як я опублікував свій перший невеличкий переклад — «Оду» Горація в університетському збірнику «Питання класичної філології». А вже наступного, 1962 року, окремою книжечкою вийшов мій переклад щойно знайденої тоді у пісках Єгипту комедії Менандра «Відлюдник» — я виконав його під керівництвом професора Соломона Лур’є. Опублікуванню цього перекладу посприяв тодішній ректор університету, який прекрасно розумів значення гуманітарії, — Євген Костянтинович Лазаренко, а також науковець, відомий перекладач із класичних мов — Йосип Кобів. Потім у публікаціях перекладів відбулася майже 20-річна перерва (сімдесяті роки!); щоправда, попри усі заборони, підтримували тоді «антиків» львівський часопис «Жовтень» (тепер «Дзвін») і київський «Всесвіт». І тільки 1982 року видавництво «Дніпро», опублікувавши повне зібрання творів Горація в моїй інтерпретації, довгий час вело античну лінію видань. Далі цю лінію підхопило видавництво «Основи».

— Можливо, у вас були якісь цікаві поїздки, пов’язані з перекладацькою діяльністю?

— Ні, хіба що в духовному, уявному просторі.

— Що вам особисто дає оцей уявний простір?

— Переклад, ще античні зауважили, — важка праця. Але й приємна: перебуваючи в тому просторі, відчуваємо присутність Гомера, Горація, Овідія... Цікаво спостерігати, як тут спілкуються люди, віддалені між собою тисячоліттями: так, скажімо, Паскаль не погоджується з Архілохом, а Горацій усміхається на Франкове: «А чень утечу я від лютого болю/ Що серце моє розриває», — мовляв, не втекти, «Бо й за вершником сидить чорна журба»... Приємно входити в цей простір, головне ж — доторкнутися до слова, давнього, а водночас — живого, що будить усі наші відчуття, високопоетичного слова... Ступити на стежку до цього слова, йти нею — у цьому й є справжня насолода. А ще ж спробувати відтворити це слово українською так, щоби бодай натякнути на цю вершинність. До речі, якби за п’ятдесят років перекладацької роботи я брав на олівець усе, з чим стикався, усі цікавинки, те, що називають клопотами перекладача (загалом — приємні клопоти), то вийшла б геть ненудна книжка (сміється. — Т.К.). Багато вкраплень щодо цього є в моєму есеїстичному романі «Під чужою тінню» (ця книжка стала лауреатом «Форуму видавців-2001» у номінації «Елітарна книга». — Т.К.), головне ж — у «Студіях одного вірша», де приглядаюсь не лише до Горація (критично оцінюю свій переклад), а й до знаменитих ліричних творів нової європейської літератури, найбільше цікавлюсь проблемою неперекладності.

— Можливо, виникали якісь особливі труднощі при роботі над Вергілієм?

— Труднощі передусім у тому, що антична поезія — це живе, звернене до слухача, слово; саме у його звучанні — великий відсоток емоційності, експресії. Ми ж бачимо те слово, схоплюємо вкладений у ритми «зміст» античного твору, хоча поезія, відомо, це — єдність звуку й сенсу. Знаємо, про що пише Горацій чи Вергілій, але не знаємо, як вони пишуть, а значить — і чому вони — великі поети. За тим «як» — найвище, найвитонченіше мистецтво, магія, таїна поетичного слова, що спроможне мить наділити вічністю. Найбільша трудність, зауважмо ще раз, — у відтворенні, власне, звукового образу латинської поезії, звукової гармонії вірша, отого «дзвону» латини...

— Наскільки актуальною є антична поезія у ХХІ столітті?

— Античні опрацьовували вічні теми, отож, хоч скільки б минуло століть, вічне залишається вічним. Особливо ж актуальними в усі часи, надто у нашу затехнізовану добу мегаполісів, видаються саме ті твори Вергілія (вони, до речі, — його найулюбленіші), якими поет намагається повернути людину до землі, і невипадково — саме в часи глибокого морального занепаду суспільства («хліба й видовищ»). Вергілій розуміє, що мораль, людяність можливі тільки тоді, коли людина, земнородна істота, повернеться душею до землі, відновить живий діалог з природою (символ того спілкування — сопілка: звукописом вірша її голос снує впродовж усіх «Буколік», пастуших пісень). І «Буколіки», й «Георгіки» — твори передусім філософські, звернені у майбутнє: автор вірить у те, що людина, пройшовши випробування війнами, подолавши врешті сліпу жадобу збагачення, «золота кляту жагу», поведе свого плуга у золотому віці та дбатиме про те, чим людина є людиною — про золото душі. А ще ж античні, особливо ж Вергілій, подають нам високий зразок служіння слову. Не слово при людині — людина при слові зростає. Міра причетності людини до слова, акцентували античні, є мірою її цивілізованості. Ось чому в такій повазі було слово, звернене й до розуму, й до серця. Хіба ж не актуальні ті думки в наш багатослівний час, коли головна орієнтація на інформацію та на розваги, коли повторюємо: «Головне — розуміти»? Античні додали б: «... і відчувати». Вони плекали те, чим людина є людиною — розум і серце. Над усе дбали про уяву: незрячий Гомер — задивлений очима душі. У пересичену візуальними ефектами добу зір душі слабне: над видивом гору бере видовище...

— Який із ваших перекладів мав найбільшу аудиторію?

— «Моральні листи до Люція» Сенеки. І невипадково. Сьогоднішній читач, пересичений тим галасливим багатослів’ям, відчуває потребу довірливої, щирої розмови про вічне. Таким є, власне, звернений до нас, нинішніх, листовний голос Сенеки (зауважмо: уже й листи виходять з ужитку). Голос, який повертає нас до нас самих («Поспішай до мене, але до себе — насамперед»), до свого кореня: «Хто всюди є — того нема ніде»... Гірше з поезією: тут, щоб озирнути світ «однією душею» з автором, потрібно більше зусиль. Хоча Горація теж читають й, як не дивно, передусім представники точних наук (над цією дивиною міркую в «Студіях одного вірша»). Мені завжди було важливо відтворити настроєвий світ античності, щоби читач дихнув тією атмосферою, побачив живого Горація, живого Вергілія й зрозумів, що давні греки та давні римляни — наші сучасники, що вони є тут і тепер. Бо в духовному просторі ми всі — поряд. Таке завдання я ставив перед собою, пишучи «Живу античність». Про це дбаю і в перекладах, і в передмовах, і в коментарях...

— Скільки часу на добу працюєте?

— Античні стверджували: «Жити — значить мислити». От і я увесь час звик бути при якійсь думці; вона переважно «крутиться» довкола рідного чи іншомовного слова (буває, не знаходжу його — шукаю). А слово — це вікно у світ, це образ, з якого висновується думка. Чимало перекладацьких проблем я вирішив не за робочим столом, а принагідно — чи то йдучи, чи їдучи, а чи займаючись буденними справами. Часом і вночі приходить рішення — записую, щоб не забути. Так само — й з оригінальним писанням... То як тут підрахувати суму робочих годин?.. Знаю лишень одне: якби я не народився й не виріс у селі, якби в мені не жила природа, колоритна сільська говірка, пісня, то мій переклад «сільських» творів Вергілія не був би таким, яким він є, бо ж і я був би іншим. До речі, Опанас Лобисевич, ще до Котляревського, писав Георгієві Кониському, що хоче перекладати «Пастухів» Вергілія, оскільки запах думок, висловлених рідною мовою, «єсть найсладчайший». Слово, закорінене в рідний ѓрунт, справді пахне. Жаль, що того запаху в час урбанізації і глобалізації помітно убуває...

— Чи маєте кумирів у перекладацькій галузі?

— Жоден перекладач не вважає себе досконалим. Все тут вирішує вміння бачити свої помилки, готовність дослухатись до голосу інших. Шаную пам’ять про людей, котрі мене підтримували й провадили. Це — Борис Тен (Микола Васильович Хомичевський. — Т.К.), Григорій Кочур (найщиріший мій порадник), Михайло Білик, Юрій Мушак, чимало інших. Ще за студентських років нас вабила жива античність Миколи Зерова. На перекладацькій ниві мені випало продовжувати римську борозну Миколи Зерова, грецьку — Бориса Тена. А ще мій батько завжди казав мені: «Взявся за чепіги — не випускай із рук».

— Як оцінюєте сучасну перекладацьку школу в Україні?

— Відрадне можу сказати, зокрема, про Львів. Є тут здібні перекладачі, фахівці з тих мов, з яких перекладають. Є кафедра класичної філології, що веде підготовку філологів-класиків, є кафедра перекладознавства та контрастивної лінгвістики ім. Григорія Кочура, є солідна перекладацька спільнота в Українському Католицькому Університеті, де теж вивчають і греку, й латину... Молоде покоління перекладачів, гадаю, гідно продовжуватиме традиції українського перекладу, який має свою давню історію: згадаймо хоча б соковиті інтерпретації Петра Ніщинського (Петра Байди). Хочеться побажати кожному з перекладачів, щоб свою рідну мову вони прагнули знати так, як, скажімо, Горацій знав латинську, Гете — німецьку, Верлен — французьку й т. д. А ще — сміліше братися за поетичні переклади, тут є ще до чого докласти зусиль...

— Невдячна справа — питати про плани, і все ж...

— Якщо йдеться про переклади, то я б хотів вирівняти пропорції між перекладеним із давньогрецької та латинської: хотів би звернутися до деяких грецьких авторів, які віддавна мені подобаються

Тетяна Козирєва