...Хоч як дивно, але збірка з малоросійською назвою "Ніч русалки" Миколи Хомича (Харків, "Фоліо", 2011), в якій минуле розглянуте з "обивательської" точки зору (тобто з позиції "приватної людини"), може стати незайвою протиотрутою для ідеологічного сприймання історії.

І мова навіть не про тривіальну "історія повсякдення", але про спробу "автоетнографії" як сполучення позитивістського аналізу історії та культури з персональними пристрастями, особистим досвідом і переживаннями автора. Здається, такий підхід виглядає цілком сучасним у контексті світового гуманітарного знання, а також супроти дидактичної програми офіційної історичної науки.

Зрозуміло, що образ обивателя, який живе у своїй власний, "іншій" історії не менш ідеологічний, аніж решта моделей, за допомогою яких учені конструюють минуле тієї чи іншої країни або культури.

Утім, цікаво простежити, як саме це прагнення знайти свою власну лакуну в океані гуманітарного досвіду людства стає своєрідною фабулою у строкатому зібранні повістей і оповідань київського автора - "лікаря, мандрівника і невиправного романтика", як значить анотація до його книжки.

Таким чином, історія чоловіка, що злигався з утопленицею і став цапом ("Ніч русалки"), зустріч з ядерним фізиком-волоцюгою ("По той бік"), детективний сюжет про принцесу Діану ("3D"), мандрівні нотатки з Туреччини і Гімалаїв, а також захопливі біографії екзотичних постатей зі світу культури і мистецтва ("Шляхами Реріха і Ван Гога") і яскраві віхи власного приватного життя ("Як я став чоловіком") - усе це створює подобу роману, зітканого з крихких людських доль на тлі невблаганного історичного часу.

Від Батия до Реріха

Наразі так само доречно буде простежити, як формувався механізм створення "альтернативної" реальності в автора збірки, про що сам він охоче розповідає, і то саме на рівні "обивательських" практик виживання в офіційній історії. Наприклад, цікавлячись історичною забудовою "міста-героя" Києва: "Когда я проходил сложным путем из одного двора в другой, а порой и на другую улицу, у меня возникало реальное ощущение, что где-то совсем рядом есть тот самый коридор есть тот самый коридор времени, пройдя сквозь который, можно попасть в начало пришлого столетия, когда только начинали строить эти самые дома".

До речі, навіть відходячи від "давньоруської" теми своїх історичних досліджень в прозі, в яких пом´януті геть усі характерники землі руської - від князя Ігоря і Батия до баби Яги і Кощія Безсмертного - і розповідаючи про наслідки "червоного" терору вже за наших пріснопам´ятних часів, невгамовний автор-мандрівник не забуває тицьнути в руку своїх героїв сакральні артефакти "історичної правди".

В одному випадку це образок-медальйон нареченої з оповіді про Миколу Реріха і його Центрально-Азіатську експедицію у Шамбалу, отриманий з того світу під час спіритичного сеансу, в другому - букет весняних квітів, переданий вже сучасним героєм незнайомій жінці від нібито померлого чоловіка. В обох випадках - це згадка про кохання, що не вмирає ані в часі, ані в просторі звичайного забуття - чи то історії, а чи самого себе.

Так чи інакше, але автор доводить, що іноді час повертається, обручаючись з історією. Ось, розташувавшись на лівому березі Дніпра, племінник Батия Менгу-Тимур милується мальовничим Києвом, який "был окружен каменной стеной, из-за которой были видны золотые купола Десятинной церкви, Святой Софии и Михайловского монастыря, виднелись цветные черепичные крыши княжеских теремов".

І вже через 700 років "сентябрьским утром 1941 года генерал-фельдмаршал Вальтер фон Рейхенау, командующий 6-й армией вермахта, через стекла цейсовской оптики будет любоваться древним городом".

Якщо ж гора часу не йде до Магомета-дослідника, то існує ще один спосіб наблизити минуле. Отже, якщо час зупинити неможливо, то його можна затримати - до краю заповнивши вже не літературними сюжетами, а цілком реальною мандрівкою світом.

"Мы стали путешествовать, - згадує Микола Хомич ейфорію пострадянського часу, - Путешествовать с какой-то повышенной жадностью, от одной экзотической страны к другой. Пространство и время преломляются, и будто попадаешь в коридор времени. Коридор, по которому, зная дорогу, можно прийти к вечности".

Але це за пострадянського часу, а як було раніше, коли вільно було збитися на манівці ідеологічного світосприйняття, ризикуючи ніколи не "прийти до вічності"?

"Страна, в которой мне предстояло провести юность, впала в старческий маразм "развитого социализма", - нагадує про ситуацію автор. - Ложь, фальшь с вечным поиском несуществующей классовой борьбы, грязь и серость пустых магазинов, и "железный занавес", отгораживающий от всего остального мира, загоняли мой разум в тупик".

Тобто "історичний" вибір таки існував: "жить по заведенным правилам или пополнить армию так называемых "инакомыслящих" и пройти горнило очищения и ковки в психбольницах, выдающих "на-гора" новый продукт "советского человека, строителя коммунизма".

Що ж врятувало автора, майбутнього лікаря, знайомого, либонь, із практиками "преступной советской медицины"?

"Это сегодня я такой умный, - значить Микола Хомич у контексті своїх історико-літературних досліджень, - могу провести анализ того времени и оценить характер собственного поведения в нем.

А тогда, совсем юный и наивный, я пытался интуитивно найти то, что поманило когда-то в детстве, а потом вдруг исчезло навсегда".

То що ж саме, спитаймося, манило? У когось це були тайга, космос і нові відкриття, а в когось - Реріх і Булгаков, а чи напівофіційний "Зоряний корсар" Олеся Бердника і невинна збірка "Збройні сили України", яка була дисидентським раритетом.

Утім, у юного героя "Ночі русалки" усе трохи інакше.

"Главными героями моего детства были геологи, космонавты, физики и покорители Антарктиды, - каже він. - Черно-белые фильмы, музыка и мода шестидесятых были сплошь пропитаны легкостью и свежестью весеннего воздуха".

Мабуть, десь там існували Сергій Параджанов і Віктор Некрасов, Клуб творчої молоді "Сучасник" і поезія та мистецтво радянських шістдесятників, але також - джаз і "Бітлз", кубинські барбудос, транзистор "Спідола" з "ворожими голосами" і підпільні виставки заборонених авангардистів.

"Видимо, чистый воздух свободы и романтики шестидесятых, который я вдохнул в детстве, изменил мое мироощущение настолько, что я не находил себя в удушливой атмосфере "застойного", как потом его назовут, времени", - уточнює автор координати власної ідентифікації.

Назад у минуле?

Отже, як рятувалися у такій "історії", про що значить також Микола Хомич?

Дуже просто, не винаходячи машину часу, а ідучи у "внутрішню еміграцію", в якій на тебе чекали Данте і Сервантес, Шевченко і Франко, а також решта незачепленої офіціозом класики світової літератури.

Вихолощену класику ідеологічне начальство взагалі не чіпало - вона була на безпечній історичній віддалі, натомість сучасна література і мистецтво цікавили владу набагато більше. І тому автор-герой тікав у світ Толстого, Чехова і Буніна в якому "не было фальши, в отличие от ходульних героев, созданных под партийный заказ, отсутствовал надуманный схематизм и примитивность сюжета в духе "социалистического реализма".

"Физически находился в ХХ, а душой, с ее невостребованными юными порывами, - в ХIХ, среди героев литературных произведений, - значить герой цієї метаісторичної збірки. - Их мысли, мораль, поведенческие реакции я проецировал на себя, мысленно моделировал ту или иную свою реакцию на то или иное событие, учась у них жить и мыслить. Мир и окружение того времени, в отличие от блеклого и тусклого "сегодня", был ярок, наполнен жизнью и страстями. А главное - в нем не было той бездны лжи и фарисейства, той раздвоенной реальности, приводящей к раздвоению личности. Сюрреальный мир прошлого стал для меня реальным".

Тож не не дивно, що в юності автор книги захоплювався не передовими доярками, швачками чи жінками-космонавтами, а, скажімо, княгинею Юсуповою.

І нехай далі вийшло так, що він "заблудился во времени", але культурні дороговкази історичного минулого - культура і мистецтво, спожиті у "паралельному" житті під радянським офіціозом - допомогли йому не збитися на манівці. Ба більше того - віднайти стежки до вищезгаданої ідентифікації з "дитинним" архетипом історії.

"Через много лет, посещая Эрмитаж, Лувр, Лондонскую картинную галерею, флорентийскую Уффици, мадридский Прадо, мюнхенскую Пинакотеку и другие галереи мира, увидев знакомые полотна, я воспринимал их как частички детства", - свідчить автор "Ночі русалки".

Загалом коли говорять про радянську ідеологію, то зазвичай її шукають там, де їй належить бути - у головах людей, тоді як шукати її треба в сфері "відображеного", у мистецтві фантазування, у "потойбічному" світі офіційної епохи, що повстає з особистого життя радянського обивателя. Такого, як, наприклад автор-герой "Ночі русалки".

І це зовсім не вигадки, адже радянська ідеологія була річчю цілком конкретною, і жити за радянської влади означало перебувати у світі написаного, намальованого, відзнятого - словом "відображеного" життя. Або вигадувати своє власне, "потойбічне" життя у "внутрішній еміграції" до світової культури, історії України, Персії, Монголії, чи Марсу з Венерою.

"Сейчас   это  кажется  невозможным, но тогда вся огромная страна, все ее 50 миллионов граждан, оторвавшись от реальности, жили в мире грез и фантазий давно покойных к тому времени классиков марксизма", - значить автор.

Справді, для будь-якого офіціозу, заклопотаного теперішнім своїм виживанням питання про різницю між "історією" та "живим життя" щоразу завжди перебувають у далекому минулому, що виносився за дужки реальності.

Після заколоту більшовиків стосунки життя і мистецтва взагалі кардинально змінилися, адже, як вважав теоретик формалізму Віктор Шкловський, "життя саме стало мистецтвом". Звичне й незвичне помінялися місцями, передреволюційний «буржуйський» побут здавався екзотикою, а історичні катаклізми стали за буденне явище.

"Історія - це тіло із своїми конкретними проявами, моментами напруги, відхиленнями, тривалими періодами збуджень, напівнепритомними станами, - роз´яснював згодом Мішель Фуко. - Історія не є спробою визначити дійсний поріг нашого походження, певну батьківщину, повернення до якої нам обіцяють метафізики; історія лише прагне зробити видимими ті розриви, на перехресті яких ми існуємо".

Натомість, запрошуючи у подорож власною Внутрішньою Монголією, автор "Ночі русалки" вкотре намагається засипати постмодерністські рови і поєднати ці "розриви" у єдину "тілесну" тканину оповіді, цікавої насамперед для уважливого мандрівника в часі та просторі нашої історії стосунків з минулим.

Ігор Бондар-Терещенко