Письменниця чесно зізнається, що ранок у неї починається з читання українських електронних ЗМІ за кавою, тому вона орієнтується у тому, що відбувається в країні. Про слово як таке, про письменництво, закордоння, американську поезію, про те, що болить, про замуровану львівську ріку - в інтерв´ю ZAXID.NET з Марією Шунь.

- Що для Вас бути письменником, людиною, яка несе своє слово в маси?

- Мої батьки - вчителі, вони мали колосальну бібліотеку, мій батько сам писав якісь поезії, був закоханий у театр оперу, балет, мама більше любила подорожувати, була спортсменкою. Мені, мабуть, сам Бог велів писати. Я почала писати, напевно, з 9 років. Звичайно, мої перші речі були смішні: про природу, про якогось козака Гаркушу, писала такі лицарські штучки. Серйозним поетом я почала, певне, ставати уже в старших класах, в університеті.

Для мене бути письменником - це, напевно, просто нікому нічого не нав´язувати. Є в тебе стимул - пиши якісь гарні речі, але пиши розумно, не пиши будь-що, що тобі диктує десь там, треба вибірково ставитися до слова.

Слово - як магніт, воно притягує потім те, що ти пишеш. Якщо не хочеш, щоб з тобою траплялося те, про що ти пишеш - то дуже добре думай, що пишеш. Це дуже важливо, але над цим не задумуються.

В іншому всьому якихось особливих табу нема - щодо вибору форми поезії чи тем.

Зараз я сконцентрована на своїй реалістичній американській поезії. За 16 років іміґрантського життя в останні 5 років встигла видати аж 5 назбираних за всі літа книг, останні з них "БІЯС" та "ООН" - це вже майже повністю американська поезія. Навіть жартую, що ми шестеро літераторів, які живуть в Америці - я, Тарас Девдюк (Чикаґо), Василь Махно (Нью-Йорк), три Оксани - Луцишина (Флорида), Максимчук (Чикаґо), Лущевська(Пітсбург), - згодом станемо класиками американської поезії українською мовою, бо все, що до того писалося в Америці, наприклад, твори тієї ж "Нью-йоркської школи", було просто гарною українською поезією. У них не відчувається того Нью-Йорку, від назви якого пішла їхня група, чи й самої Америки мало присутньо. Та це й зрозуміло, в тому часі посиленої русифікації України згадані учасники нью-йоркської групи хотіли зберегти себе, в першу чергу, як питомо українських митців, відкидаючи зовнішні американські впливи.

Ми є українські літератори. Це, як говорять у Нью-Йорку - no diggity (cленґ) - без сумніву. Це апріорі. Але ми хочемо позиціювати себе через призму американських реалій, вкраплень іншомовної лексики, але бути такими піонерами власне американської літератури, поезії через українську мову.

- Ви перетинаєтесь?

- Зустрічаємося дуже рідко. Звичайно, з В.Махном ми можемо зустрітися в Нью-Йорку, бо ми живемо в одному місті, з Давдюком - кілька разів бачилися (у штат Ілінойс треба летіти літаком). З Оксаною Луцишиною більше зустрічаюся в Україні - в Києві, у Львові. З іншими знаюся за допомоги е-мейлів.

Декого знала, декого через Інтернет розшукала: я стараюся читати і пресу, і всякі літературні часописи, наприклад «Захід-Схід» - сайт, який тримають троє дівчат - Оксана Лущевська, Дана Рудик з Варшави та Таня Мельник з Німеччини - цей сайт дав мені багато імен, тому що вони відкривають нові імена і з України, і зі всього світу. Навіть для молодіжного збірника «ЛяЛяК», зокрема, Іри Дементьєвої чи Лариси Радченко. І вони стали окрасою всього збірника. Також 5 літераторів завдяки "Заходу-Сходу" потрапили до нашого антологічного "АЗу..."(Авторське Зарубіжжя).

- Слово, як я зрозуміла, для Вас є магічним...

- Та для всіх є магічним, хто зважився писати. Ми всі почалися з епосу. А що є епос у

всьому світі, як не поезія? Все почалося з поезії. Та й українська література набагато сильніша в поезії, аніж у прозі. Багато гарних поетів стали гарними прозаїками. Я завжди поезію ставлю набагато вище, ніж прозу. Поети, вони власне є найкращі читачі. Поет не тільки поезію сприймає, а й прозу. Прозаїк дуже рідко поезію купує, а поет - прозу купує.

Хоч у мене є й проза. В антології «Аз, два, три... дванадцять - Лист у пляшці» я вперше в житті на замовлення Василя Габора написала есей про Нью-Йорк "Davenport". Написала його дуже щиро.

Я могла би писати прозу, не кажу, що я не надаюся до цього. Для цього у мене  обмаль часу, а по друге - мені лінь. Чому? Тому що те, що трапилося з тобою, воно вже й так відбулося, зависло над тобою, як голограма, і ще раз до того вертатися, те саме описувати, - це вже бути фотографом. Проза - це скоріше всього якась фотографія в дійсності.

Для мене в прозі цікава есеїстка, якісь мандрівні нотатки. Мені приємно читати звичайні історичні романи, хоч історичних прозаїків дуже мало. Історичні романи найменше стоять біля фотографії. В українській дорадянській, а згодом вже і в радянській літературі, треба зазначити  чесно-об´єктивно, була чималенька плеяда добрих митців цього жанру. Всі втікали в далеку історію, бо в ній не було отого  солодкого соцреалу... Ще й тепер, я думаю, - з новіших романістів далі нашого Старицького,  Чайковського, Хоткевича, Коцюбинського, Малика, Іваничука, Валерія Шевчука, Скляренка, Щербака, Дрозда чи раннього Загребельного ніхто не піде. А попередники їхні? Всіх без винятку старих добрих класиків укрлітератури дуже поважаю. Бо всі вони до одного - трудоголіки. З нічого створили якісну літературу. Є, звичайно, кілька нових сміливців, і вправних, на диво, але їм потрібна не одна декада, аби всі їхні твори відстоялися "у склянці води" і вистоялися по заслужену славу. Бо критика як жанр працює дуже інфантильно. Як у тій приказці - "трошки сіна, трошки проса, трошки взута, трошки боса"... Ще Юркові Андруховичу пощастило, він встиг наприкінці 80-х (в часи збирання великих аудиторій)  в потрібний час і в потрібному місці, із потрібними критиками і зв´язками і передовсім із карколомною працездатністю вскочити на свій потяг до визнання. Ще й  весь клан свій станіславо-франківський вивів на західну орбіту. Він не залишився незауваженим. Не всім так випало.

- Мені здається, що зараз поезія відфільтровує: якщо раніше поезію читали більше людей, то зараз її читають ті, хто справді цікавиться. Це час такий?

- Я думаю, що це скоріше час впливає. Коли була на зустрічі в «Кабінеті», де Віктор Неборак, Ігор Котик обговорювали ці питання, то Неборак дуже гарно це сформулював. Він зазначив, що наприкінці  1980-х, коли була так звана ера Римарука, Герасимюка, Бу-Ба-Бу - це був час аудиторій, це було національне відродження ще напередодні здобуття незалежності. Масово люди ходили на всілякі такі зібрання - літературні, музичні, їх слухали, це була така романтика, романтика державотворення через поезію. Тоді порожніх місць в залах не було.

Зараз дуже рідко коли можна зібрати аудиторію, де не будуть порожні зали, тому що відбулися певні зміни в суспільстві, з´явилося нове покоління людей. Поезії доброї і поганої значно більше і в книгарнях, і в мережі. Зараз складно визначитися, хто є дуже добрий, а хто - поганий. Є дуже багато якісної літератури - так є у всьому світі. І масовий читач трошки розгублений, він не знає, куди краще піти. Це нормальний процес - у цьому нічого трагічного немає. Так є у всьому світі. Думаю, що все кристалізується.

- До Нью-Йорку страшно було їхати?

- Мені особисто було страшно... У мене тоді відбулася якась накладка всього, що могло статися - найгірше і найкраще. За рік перед виїздом не стало всієї моєї сім´ї - брата і батьків за ним. І тоді ж я виграю ґрін-карту в лотерею. Я вирішила, що це знак - у житті потрібно щось змінювати. У мене тоді був штиль - все завмерло на одному місці - книгу не змогла свою видрукувати: тоді був страшенно перехідний період - інфляція, зарплати ми отримували двічі на рік. Бензинна криза, політична криза... Ну і як тут не поїхати в Америку? Але я - не великий фаталіст. Ілюзій з Америки не робила, бо у Нью-Йорку, Коннектикуті та Каліфорнії встигла побувати ще рік до того, на кілька місяців. І героїчно повернутися.

Інша справа, що в Америці могла зупинитися в штатах, де було більше друзів і реальної допомоги. Але я над собою вирішила зробити експеримент: чи здатна я, як людина, як літератор, як біологічна особа, вижити в 10-мільйонному місті, сама, без нікого. Зробила експеримент, звичайно, я вижила. Це зайняло років 2-3. І було не дуже контраверсійно, вдруге я, можливо, такого в житті не повторила б. Допомогло сприймати все, що навколо мене діється, через призму львів´янина, а львів´яни мають дуже велику дозу гумору.

- Як це у вас виходить писати українську американську поезію?

- Майже у всіх моїх творах йде якась така паралель: абсолютно американська поезія з американським менталітетом, реаліями, і абсолютно львівська українська стара-стара архіпоезія. Я не знаю, чому в мене є такий поділ на одне і друге. Я хочу зробити одне-єдине ціле, але так ще не виходить.

- Минулого року на Форумі видавців підняли питання, чи може поет/прозаїк впливати на соціальне і політичне життя в країні.

- Це питання не скоро відживе себе, воно було актуальним в Україні ще століття-два тому - задовго до минулорічного Форуму. Інша річ - в Америці... Тут поети ніколи  не мали й не могли мати аж такого впливу. Хоча у свій час був певний сплеск-ажіотаж довкола  Волта Вітмена, поета, котрий свого роду культурно об´єднав країну, будучи таким собі екологічним барометром душі тодішнього американського суспільства, відкритим до всього живого, для всякої новизни та експериментів. Вся творчість Вітмена, надзвичайно чуттєвого і вітального, - це як один-єдиний вірш нашого неповторного галицького модерніста Богдана-Ігоря Антонича.

В Америці поети давно не мають такого впливу. По-перше, Америка - надто велика країна, це конгломерат із 50-ти  штатів, різномовних культур.  Така собі клаптикова ковдра, що не перетягається на когось одного. Тут навіть досі немає Закону про державну мову.

Тут немає чого порівнювати. Україна не така велика, і цей поділ на україномовних і ні не має великого значення. Україна - більш-менш унітарна держава. Наших літературних героїв знають - це Забужко, Андрухович, Жадан, Прохасько, Андрій Бондар та інші. Я думаю, такий вплив, як вони мають на наше суспільство, в Америці не мають письменники. Звичайно, вони впливають. Ціла країна обговорювала чи Андрухович «за» відділення Криму-Донбасу чи ні. І це Юрко, зі своїм степовим розламом брів! А після Юрка і Василь Шкляр про відділення "пухлинних донбасів та кримів"... Ну хто би в Америці про такі речі говорив? Та тут би вони ще й Пуерто-Ріко проковтнули в загальноштатівський обіг, не дивлячись, що то повністю іспаномовна країна!

- Як виникла ідея про ревіталізацію Полтви у Львові?

- Ця ідея завжди була жива, вона десь витала у повітрі. У мене вона визріла десь 3,5 роки тому. Це ж стидоба на увесь світ: мати в центрі міста річку, яка уже 110 років служить вбиральнею.

Про Полтву я знала змалку, оскільки мій батько був фанатом опери та балету і драмтеатру. Тобто періодично він висиджувався у партерах над Полтвою... Три роки тому задум про відновлення річки Полтви підтримав Олесь Дзиндра, директор Музею ідей, от ми й  створили проект «ЛеоПолтвіс».

З березня 2010 року Музей Ідей стає співзасновником європейської неурядової організації Platform River//Cities- міжнародної ініціативи, метою якої є створення партнерства між європейськими міськими організаціями, що взаємодіють і розвивають свої річки та набережні як громадський культурний простір. На сьогодні Platform River//Cities нараховує 32 організації з 20 країн Європи. Ось і Полтва готується до боротьби за надання їй нового статусу.

Міська акваторія ріки має стати громадським простором, її первинна натура - частиною міського ландшафту, зоною комфорту, рекреації та містком між урбанізованим  полісом та дикою природою, а її фізичний стан - критерієм моралі та відповідальності місцевих мешканців. Для цього продовжено конкурс плакатів "Врятуймо Полтву!". Створено документальний фільм про Полтву(режисер Каміла Хомич, фінансова підтримка Eurocult, за сприяння River//cities Platform).

Восени відбулася міжнародна конференція та семінар «Стан та перспективи Полтви у Львові», який мав широкий резонанс. Науковців представили різне бачення розв´язання проблеми Полтви. А перед тим скорботну маніфестацію на підтримку проекту "LeoПолтвіс" у  110 річницю з дня  відкриття львівської Опери на "похованій" у каналізації Полтві. Влітку цього року у львівському видавництві "Піраміда" вийде друком книга-розвідка про Полтву "ЛеоПолтвіс", яку я впорядкувала з допомогою  Музею Ідей.

Проект очищення Полтви буде страшенно дороговартісним. Треба вибрати краще розв´язання цієї проблеми. А проектів може бути дуже багато. Варто зберегти річку в центрі Львова. Звичайно, вона буде під землею, ніхто не говорить про те, що будуть знищувати будинки, чи Оперний, для її очищення. Але нехай вона буде чиста, без каналізації, нехай вона навіть в якісь скляній трубі тече, нехай в деяких місцях, де це є можливо, будуть якісь місточки, щоб нічого не руйнувати, а деяких місцях, де не можна, хай навіть буде замість бруківки тяжке товсте непробивне скло, люди будуть ходити і бачити, як та ріка тече. Я взагалі не розумію, як так могло трапитися, що всю живу воду в межах Львова та околиць закопали?..

 Думаю, що рано чи пізно влада міста переосмислить тяжку львівську екологію та підтримає і вибере реалістичний проект щодо відновлення Полтви. Якщо наша міська влада підключиться,  то знайдуться і спонсори: з Австрії, Німеччини, Італії, Скандинавії,  Франції, Англії, та ж таки діаспора підключиться з Америки, Канади, Австралії. Я абсолютно так само, як Олесь Дзиндра, вірю в цей проект, вірю, що він рано чи пізно збудеться. Це закономірно, якщо ми є частинкою Європи.

Бо якщо знайшлися гроші у Львові на будівництво Євростадіону для футболістів, а для річки нема, то щось тут не так...Як сказав Антон Соломуха (друг Леся Подерев´янського): "Зараз одна нога футболіста коштує в десять разів дорожче, ніж усе українське мистецтво" . Хочу додати: "Чи все Міністерство екології, разом взяте ".

Альбіна Небельмес