Ситуація, як бачимо, критична, і час переходити на більш переконливі засоби реалізації сюжетних задумів. Ні, по тому, звісно, протягом оповіді «пивна» тема акумулюється низкою історичних паралелей з позачасовими моральними меридіянами (типу Віри-Надії-Любові), великий князь у паралельній романній реальності мучиться з похмілля, а випити йому пінистої грецької амброзії не дозволяє новоприйняте християнство, і усе це заради того, щоб наприкінці вивести нас на болотяне світло зовсім іншої згубної ідеї. Ясна річ, про жінок. Зрозуміло, що не для дітей. І не лише тому, що, знов-таки, у продовження питної теми «тут ж просто на столах у величезних дубових відрах пінилося пиво, а з глиняних вузькогорлих глеків долинали аромати заморських вин».

Адже, справді, як ви поясните дітям, в яких, як у сусідів, можуть забрати монголів з татарами і Бородинську битву, що геть усі князі-воєводи – всуціль вбивці з п’яницями і ґвалтівниками. Хіба не про це нагадував у далеких 30-х славний Микола Куліш? Мовляв, «бандити ми і отамани. І не прийде після нас нащадок прекрасний, і ляжемо ми трупом безславним і загородимо двері в Європу». Нащадок прийшов, і був це, згадаймо, безславний Бузина з його ревізією історії України-Руси. Тепер ось  Микола Хомич додає ревізійного перцю для ще давнішого, староруського варива. І так  само з нинішніх верховин історичної герменевтики з конспіралогією вкупі. Але якщо у згаданого київського опальника все ґрунтується на бездоказовій нехоті зватися українцем, а значитися промосковським малоросом, то у Хомича маємо чисту компаративістику і жодної спритності партійних рук. Він не прищеплює до коряги «живої» історії бадилля власних «історичних» інсинуацій, як це робить Бузина, він просто кладе поруч літописний і фольклорний матеріял на кшталт скандинавських саг, в яких мешкають родичі наських князів, і тоді вже розводить чистими від зайвої фабульности руками. Ну, і ми, вищезгадані київські вбивці, донецькі п’яниці і львівські ґвалтівники, необтяжені версифікаційними чеснотами в галузі сюжетної вправности, виявляємо у романі чимало гірких родзинок, які навизбирував слідом за Сашею Соколовим з офіційного історіографічного тіста вправний київський лікар і автор роману «Простір Х, або Територія брехні» Микола Хомич.

Справді, знахідок у романі чимало, точніше, нагадувань про те, як насправді все відбувалося – буквально тут, ось за цим ринком, побіля пивниці, неподалік СБУ. Ні, не в довгому плащі з кривавим підбоєм розгулює сторінками наської історії автор роману. Попри казкові часи князя Володимира, а також історичну географію міста-героя Києва, він розповідає мало не сімейну сагу про те, як такий собі турист Олаф, який завітав на футбол, виявився нащадком нормандських конунгів, а його несподіваним київським знайомим, яким він залишив стародавні артефакти,  ще тільки належить дослідити власну родословну. Протягом українсько-шведських досліджень виринають малоприємні деталі історичної мозаїки. Наприклад, мало хто пригадує, як запевняє автор, що «Мудрим» князя Ярослава ніхто ніколи не називав. За життя звався він «Кульгавим», «Скупим» і навіть «Хитрим», але ніколи «Мудрим». І що лише у ХІХ столітті він отримав сей додаток до свого йменнячка, а вже за нашого часу його іменем назвали найвищу нагороду України, присуджуючи орден Ярослава Мудрого її найкращим синам. Призабувши, мабуть, те, що сей кульгавий скупар, кажуть, вбив своїх братів Бориса і Гліба, а провину звалив на Святополка. Таких «одкровень» у романі Хомича чимало, і як на гріх, усі вони перегукуються з нашою сучасністю, викликаючи в пам’яті не один десяток історично недоторканих осіб, на чиїх сумнівних життєписах вільно буває простежити паралелі з депутатсько-варязькою навалою пізніших, не менш временних літ. Але про це, мабуть, буде далі вже у наступних книжках автора «Простору Х».