Ми любимо говорити про вікові кризи. Про підлітковий період, про кризу середнього віку, про «сивину в бороду» старших.  Окутуємо ці переломні життєві моменти таємницями і забобонами, виправдовуємо свої вчинки цими етапами. Але завжди при цьому пам´ятаємо чиїсь цитати чи приказки про те, що все ще попереду, що все тільки починається. І скрушно хитаємо головою, коли хтось, доживши до того періоду, коли одкровення вже приходять самі собою, каже: «Найбільша помилка мого життя - та, що я постійно вважав, що в мене ще все попереду».

Роман «Время», нова книжка Миколи Хомича - київського письменника, автора книжки «Ніч Русалки», яка побачила світ у 2011 році, але вже добре знайома читачам, - саме про це, про ЧАС. «Вспомнил о делах, отложенных на «потом», эпизодах, в которых шел на компромисс с совестью, надеясь позже все исправить, и вдруг неожиданно понял, что ничего уже не произойдет - я просто не успеваю этого сделать, и то, что всегда воспринималось, как черновик, оказалось, и было моей набело прожитой жизнью». А відтак уся книжка - заперечення найбільшої помилки людини, яка волею-неволею сприймає все своє життя за чернетку.

Головний герой роману - успішний лікар-пластик, людина, яка повертає час назад на зовнішності своїх клієнток, робить їх знову молодими і привабливими. «Зрелые  женщины, медленно увядающие, с блекнущей от времени красотой - благодатный материал для пластического хирурга. Ради возврата прежней молодости они готовы на все - безропотно переносить боль и мучения. Как правило, они хорошо обеспечены и для многих клиник стали основным источником дохода».

І от, зустрівши свій 50-річний ювілей, він волею долі був змушений зробити ревізію всього свого, здавалося, давно укладеного, затишного і щасливого життя. Достатньо забезпечений, і досі кохаючи свої дружину, тішачись двома розумними і міцними синами, він несподівано відчув у своїй душі приплив нових сил, тих, які, як ударна хвиля, поглинають людину у вирі нового кохання. Головне, що він навіть не припускав для себе такого сценарію подій. «Все было предельно ясно: ничего никогда уже не произойдет - все уже было. Называлась картина «Предел желаний», - так сприймав він своє життя донедавна.

І ось - вона сміливо увірвалася в його життя: молода, красива, впевнена в собі, інтелектуальна, елегантна  і успішна. І всі теорії, які досі служили для нього мало не аксіомою, полетіли шкереберть, поступившись лиш прагненню довести собі те, в чому він, не моргаючи оком, переконував своїх клієнток, хоч абсолютно не вірив цьому раніше: час можна повернути. Ідея не нова, вирвана, можна сказати, із життя. Поставивши собі за мету зазирнути за межі ірреального, відкрити завісу вічного і того, що абсолютно не залежить від нас - плину часу і скороминущості життя, автор методично тримається в рамках реалістичного зображення дійсності. Проте своєрідна трактовка подієвих картин новітньої історії, глибокий психологізм, за яким відчувається і лікарська практика самого автора, і його справжнє покликання - лікування душ і тіл людини, а головне, глибоке занурення в самого себе і безжальне, можна навіть сказати  «хірургічне», аналізування самого себе, розтинання, наче скальпелем, власних ран, а при цьому - невпевненість у висновках, надмірна данина емоціям, не завше доречна експресивність створюють враження роману в багатьох місцях імпресіоністичного. Не знаю, як хто, але власне я не думаю, що це може слугувати великим мінусом твору. Мета зазвичай диктує засоби. Говорити про час і не згадувати про його плинність, миттєвість, відсторонюючись від всього і вся, акцентування на враженнях - особливо на перших враженнях, прислуховування до власної інтуїції і суцільний потік розбурханої свідомості (що є характерними рисами імпресіонізму), оминаючи всі проблеми, бо час - вище всього цього - без такої філософії було би невиправдано і схематично. Не хочеться забігати наперед, але навіть приємно відзначити появу в сучасній літературі романів у стилі «психологічного імпресіонізму». І нехай їх поки що рано порівнювати з психологічно-імпресіоністичними романами Хвильового, Плужника чи Коцюбинського, але коли вже є передумови, мусять бути і результати. Принаймні Миколі Хомичу такі спроби вдалися.

Отож, про повернення часу назад. Героєві роману це давалося ой як нелегко! Час чіплявся до героя кожною пережитою секундою, нагадував про себе тоді, коли Сергієві Іллічу цього хотілося найменше, і так, як йому хотілося найменше. Приємні і неприємні спогади настільки міцно переплелися в героєві , що авторові нічого не залишилося, як визнати: «Время - не что иное, как череда событий».

Роман побудований на антитезі. Спогади з дитинства і молодості і порівняння з теперішнім головного героя настільки протилежні і цим самим так підсилюють враження аналізованого, що наче блискавкою розрізають життя на частини, з яких та, що з молодості - помітно виграє, вона сповнена надій, пошуків, адреналіну, а та, яка відтворює його зрілий вік , акцентована на безнадії, сумна. Тому поява молодої дівчини викликала цілу низку змін у житті Сергія Ілліча. «Рядом с ней хотелось быть лучше и оставатися самим собой...». Інна - заступник головного редактора глянцевого журналу для жінок - запросила провідного пластичного хірурга, до якого прийшла на ювілейне інтерв´ю, на святкування дня народження їх видання. Навіть ті дитячі і юнацькі кохання, про які з трепетом згадує Сергій Ілліч, не залишили в його серці такого щему, як  це, яке зародилося буквально миттєво і було неначе розписано наперед невидимим диригентом: перша зустріч - двояке враження і незрозумілість, друга зустріч (несподівана, в супермаркеті) - трепет і солодка надія, третя зустріч - на святкуванні журналу - кохання і всі дороги - до раю, і четверта - те, про що він навіть здогадатися не міг. Непросто, надзвичайно складно, переживши при цьому багато потрясінь і розчарувань, від підозр у зраді дружини з найкращим другом і аж до взаємодії людини з природою, головний герой прийшов до тієї точки у своєму житті, яка робить людину мудрішою, зваженою і нарешті спокійною.

 «Время» - роман-ретроспектива. Події кількох днів, які відбуваються в житті головного героя, - це логічний ланцюжок подій і очікуване продовження того, що з ним було раніше. Втім, навіть у цьому нема нічого нового: з кожним відбувається те, що бере початки давно. Проте   ретроспективи, які формуються у   повноцінні сюжетні лінії, у романі набувають ще точнішого визначення: флешбеки  (дослівно -  спалахи в минулому), бо будь-яка подія,згадувана в минулому,  - в романі справді як спалах. Будь то спогад про перше юнацьке кохання, про робочі моменти, про подорожі чи зустрічі.  І хоч термін «флешбек», швидше, вживається в кіноіндустрії для створення ефекту зворотного кадру, для роману, який ми розглядаємо, цей термін набуває буквального значення. Так, раз по раз вмикаючи в своїй пам´яті спогади про перетинання з кримінальним авторитетом Абсолютом, Сергій Ілліч підсилював їх враженнями поглядом цієї людини: то хижим, коли той був на чолі рекетирської банди в Польщі, куди нашу наукову делегацію, а з нею - й головного героя, закинула доля і де вони були змушені,  як це тоді траплялося часто, підторгувати чимось, щоб хоча б  оплатити собі поїздку, то - вдячності, коли лікар врятував йому життя, зробивши складну операцію бандиту після чергових розборок, причому поза лікарнею, давши для цього  свою кров, то - зверхнього - на святкуванні глянцевого журналу, де він був - беззаперечно - королем, то доленосного, бо зрештою Інна вибрала Абсолюта... Причому його погляди автор неначе вмикає, вони - миттєві, яскраві і дуже характерні для кожної ситуації, миттєво спалахують і викликають миттєву реакцію в читача. Той же ефект   флешбека  викликають спогади про нещодавню революцію: тільки найяскравіше, те, що вразило найбільше, фрагментарно, майже без коментарів. Або Середземноморська подорож героя - читач наче листає альбом з найкращими місцинами на землі: лиш милується мальовничими краєвидами, в які органічно вписується історія кохання молодого лікаря і тендітного, миловидого гіда Олени, яка згодом стане його дружиною.  Такий простір у книжках - територія, де читач паралельно відчуває себе героєм роману.

 Сюжет роману хоч і розгалужений, але назагал чіткий, кульмінація навіть передбачувана. Покладаючи великі надії на зустріч з Інною після торжества, вклавши в цю зустріч всю душу, думки, мрії і велику суму готівки, герой отримав абсолютно не те, на що сподівався. За півгодини наступного життя поламалися стереотипи, все, чим він жив донині. Здається, що таке півгодини в порівнянні з вічністю? Але Всесвіт створився за секунду, навіть менш ніж за секунду. «Время - единственная ценность, дарованная человеку» - такий висновок зробить людина, яка встигне за наступні півгодини повністю «перезавантажитися».

Художнє втілення кульмінації і розв´язки ненові: від сильного враження від пережитого герой потрапляє в кювет, свідомість вимикається, вмикається все те, що жило у нас підсвідомо і просилося на світ. Те, що попросилося на світ у героя, буде цікаво кожному читачу. Знову буде бурлити адреналін від того, що переживе герой у лісі, де він опиниться, як пізнаватиме себе як людину і як особистість. І тільки у місці, де він відчує силу природи більшу, ніж сила людини, бо людина туди вже не сягає, він зрозуміє головне: «Время вечно и сиюминутно! Настоящего в нем нет - оно неуловимо. Приходя из будущого, оно тут же становится прошлым! И в этом стремительном потоке нам ничего не остается, как делать правильный выбор. Время, как и выбор, необратимо! И изменить ничего нельзя! Жизнь - это и есть выбор, ведь живя, мы только то и делаем, что постоянно что-то выбираем и из собственных желаний незаметно прядем свою жизнь».

І таким рідним видалося йому все своє життя. Кожна мить,що була перед тим. Кожна зморщечка на обличчі дружини. І рішення бути просто хірургом - не пластичним, не обманювати час, а людиною, яка рятує життя - стало виваженим рішенням людини, яка один раз уже повернула час назад. І яка знала, що такий шанс буває лише раз. Хочете знати, як силою своєї думки, силою бажання можна повернути час - раджу читати книжку. Все в житті можливо...

 Час у романі персоніфіковано, і зроблено це дуже майстерно. Мені подобається  порівняння часу зі сніжинкою:  витонченою, ніжною, красивою, але скороминущою... Час має запах - пахне парфумами близьких героєві людей -  Олени, Інни. І знову ж тане, як сніжинка. А ще читачів здивує свіже порівняння часу з поїздом, з піском. В ряду цих художніх засобів важливу роль виконують і вищезгадані антитези (танці молодих і старшого покоління, дитяче сприйняття світу і доросле, сприйняття найвищих почуттів молодими людьми - хоча би на прикладі Інни і Сергія Ілліча, там є над чим подумати).

Роман спонукає аналізувати. Далеко не завжди в одній книжці знайдеш квінтесенцію справді важливого в житті, що дарується нам з народження і що лікує, забезпечує нас і тримає на цьому світі - про час під скальпелем лікаря за покликанням, який все про час знає з досвіду. І про істинний смисл філософського, душецілительного і лікарського вислову «Отсеки ненужное».