Автор одразу ж пояснює: «Як у райку в цьому домку!» – так зі санскриту перекладається колядка з мого авдіївського дитинства, що свідчить про давність нашої мови. Для назви своєї першої книги «Акурайку» я взяв перше слово колядки, тепер же вирішив продовжити. Колядку і книгу». 

Загалом для автора властива пильна увага до слова, тонке відчуття фрази і вже тому його не тільки хочеться читати, його читати варто, бо це письмо, що збагачує духовно та інтелектуально. А ще ці щоденники добре структуровані, маємо не просто мішанину принагідних записів, нотаток, думок і медитацій, подану без усякої системи, а оригінальну щоденникову проза, в якій простежуються логічна тяглість і наростаючий динамізм. Перший розділ складають публіцистичні статті та есеї, другий – власне щоденникові записи, третій – подорожні візії під назвою «Запасний світ – Америка». 

А всі три частини разом легко лягають під визначення – щоденник. Відчувається, що автор любить мозаїку, вміє писати стисло, ніколи безцільно і безпредметно не розтікаючись «мислю по древу». Йому йдеться про те, щоб сказати головне, посутнє, найважливіше. 

Книга В.Чепурного має виражене ідеологічне забарвлення – це письмо свідомого українського патріота-інтелектуала, що до болю в серці перейнятий долею рідного слова, підневільним становищем України та рабською психологією більшості нашого люду. Якби ми жили у справді незалежній державі й влада була перейнята долею України, то таку книжку можна було б рекомендувати як своєрідний посібник для школярів старших класів чи принаймні цікаву лектуру для позакласного читання. Але за нинішньої ситуації про це можна тільки мріяти. 

Центральна тема більшості роздумів письменника – Росія. Давня і нинішня. Росія великих інтелектуалів і плебсу, невиправних шовіністів і справдешніх демократів. Мабуть, багато хто запам’ятав статтю В.Чепурного в «Українській літературній газеті» під назвою «Орда і Візантія. Російська література очима Валерії Новодворської», але там вона публікувалася в дещо усіченому вигляду, а тут, у книзі, подається в повному обсягу. Ця стаття – своєрідний стержень книги, навколо якого нарощуються інші цікаві спостереження, думки і просто цитати. Справді, зчаста автор тільки цитує, не вдаючись до коментарів. І це виправдовує себе, бо іноді розлогий коментар може приглушити вибухову силу тих чи інших висловлювань. «На екрані його диспетчерського пульта справжня країна. Росія, хоча й без Далекого Сходу і без Кавказу. Приблизно така країна, якою вона є насправді. Дивлячись на цю схему, згадуєш як Далекий Схід усуціль їздить на авто із правим кермом, а Кавказ усуціль озброєний. 

Дивним чином національна ідентичність і справді визначається кордонами газпромівських володінь. Там, де Газпрому немає, – або майбутній Китай, або майбутні ісламські держави». (В.Панюшнік). 

Або таке: 
«Владімір Єрмаков із Орла називає сучасних російських поетів, серед яких так мало російських прізвищ: Белла Ахмадуліна, Євгеній Євтушенко, Андрей Вознесєнський, Александр Кушнєр, Сєргєй Гандлєвський, Олег Чухонцев, Юрій Кублановський, Бахіт кенжеєв… Воістину – « в сем христианнейшем из миров поеты – жиды» (М. Цветаєва). 

В.Чепурний любить зривати імперські маски з російських літературних геніїв. Когось це може насторожувати, когось оборювати. Надто звикли ми до ідеальних, вправно підретушованих ликів Пушкіна, Достоєвського, Лермонтова, Горького та ін. І сьогодні імперська ідеологія працює в усталеному ще за часів сталінізму режимі, пропонуючи нам глянцеві, а не живі образи тих, хто своїм пером підпирав ненаситну імперію. Я уявляю, який хай піднесуть російські шовіністи в Україні, якщо їм потрапить до рук книжка «В осім барку». Але мізерний тираж книжки залишає на це мало надії. Хоча хтось може заперечити: де вони звертатимуть увагу на таку мачину! Що може протипоставити книжка маловідомого автора потужному інформаційному потоку, який щодня виливається на український люд? Ти вмикаєш телевізор і вже у твоїй кімнаті сидить брехливий москаль чи лукавий жид. Не совісний росіянин та єврей-інтелектуал, а нахабна, агресивна імперська рать, неприхована мета якої – виховати безликого манкурта-хохла. Оце наша дійсність! І з цим боротися це все одно, що іти з мотикою проти сонця. 

Книжка В.Чепурного написана з почуття болючого протесту. Автор добре розуміє, що він майже самотній воїн, що виступає проти могутньої, добре озброєної орди.

Але він пише, бо не може не писати і вірить в диво, бо не може не вірити. Він знає, що малесенька залізна гайка може потрапити в триби потужного механізму і машина зупиниться. Тому й ми маємо вірити в силу чесного слова і значення таких книжок в українському літературному просторі і роль їх не годиться применшувати. Україна століттями вистоювала завдяки муравлиній роботі одинаків. Вистоїть і сьогодні. А вистоявши, переможе. 

У щоденнику Чепурного багато літературних ремінісценцій. Відчувається, що він передусім живе в стихії літератури. Тут зринають імена Л.Костенко і Р.Іваничука, А.Дімарова і П.Мовчана, П.Вольвача і С.Ів.Ткаченка, Є.Барана і О.Хоменка, С.Стусенка і Л.Голоти В.Леуса і С.Репяха.… 

Окремі відгуки автора на прочитані книги – це не відчепні куці анотаційки, а місткі і цікаві аналітичні спостереження, що часто переважать і розлогі рецензії. Він уміє побачити найпосутніше і стисло сказати про домінуюче. І головне – В.Чепурного неймовірно цікаво читати. Хто ввійде в озонну стихію його письма, уже не захоче виходити. Принаймні так трапилося зі мною: перегорнувши першу сторінку, я захопився і дочитав книжку до кінця, як мовиться, на одному подиху. 

У В.Чепурного свій упізнаваний стиль: легкий, простий, динамічний, якому не вадить виражена публіцистичність, а наповнює його актуальним звучанням і національним духом. 

Письменник уміє розставити цікаві акценти, вміє підібрати і вишикувати у градаційний ряд окремі вражаючі факти і цифри. 
«В Японії випускник вишу повинен знати не менше 600 народних пісень (від початку і до кінця) А в США досі найпопулярнішою музикою є кантрі – тобто теж народна музика. Так що соромитися і нам нема чого грай, кобзарю, грай!» 
« В Тюмені приблизно 60 відсотків працюючих є приїжджими, до того ж 70 відсотків вахтовиків – іноземці. У Москві кожен сьомий – мігрант…» 
«Враження від візиту московського патріарха: це не патріарх, це – державний чиновник. Імперіаліст у рясі». 
«Валентин Ральченко, що приїхав з Ізраїлю побути дома, розказує: «Там, хто не буде бити себе в груди і клястися, що є сіоністом, нікуди в політиці не пройде. А сіонізм – це ж крайня межа єврейського націоналізму. Чому ж в Україні бояться бути українськими націоналістами?!» 

Цікаві спостереження у письменника й окремі короткі фрази, які однак не порушують плинного ритму оповіді й не випадають з нього, а навпаки додають глибини і сили. 
«Люди, як і дерева – сивіють не однаково. Хоча однієї породи: дві тополі біля театру – один уже світить жовтим теплом осені, другий відбивається від осені зеленою стійкістю літа». 
«Справжня українська зима. Чому українська? Бо мяка.» 
«Крим – всеукраїнська черінь». 
«Вітрюган – хмари морщать лоби». 

А ось численні поетичні епітети до слова «дощ»: «дрібний, циганський, грозовий, літній, осінній, затяжний, короткий, градовий, стіною, як з відра, шпаркий, теплий, холодний, косий…». Назагал «Щоденникові окрушини» винятково ліричні і чимало сторінок в них прочитуються як поезія в прозі. Найбільш показовим, як на мене, є запис від 14 червня про те, що автор полюбив у цьому світі, що хвилює його і змушує серце битися швидше й бентежніше. 

Як і після виходу «Акурайку» В.Чепурний може почуватися вдоволеним, що між люди пустив таку потрібну, глибоку і цікаву книжку. «Благословенна втома хлібороба, що кинув зерно в землю, полив і тепер дивиться на дрібні огріхи, загалом тихо радіючи сходам», – повторюю вслід за автором. 

Якось я оптимістично вигукнув, що передбачаю в Україні своєрідний бум щоденникової прози. Василь Чепурний з цим не згідний, вважає, що це моя письменницька ілюзія, бо «українські літератори не мають що розповісти в сповідальних зізнаннях, нема в них інтенсивного духовного життя». Це не так. І щоденник самого В.Чепурного яскраве свідчення цього. Він гідно продовжує той примітно-знаковий ряд, що означений іменами справді невтомних щоденникарів – Р.Іваничука і В.Захарченка, І.Жиленко і Л.Костенко, А.Дністрового і М.Горбаля, Г.Цимбалюка і В.Кикотя, ю.Царика і Л.Литвинчук, В.Бойчука і М.Дяченка, О.Яворської і В.Мирного, В.Брюггена і Н.Вірченко, С.Смоли і С.Поповича, Н. Мориквас і В.Яра… А ще ж зовсім недавно стали на Божу дорогу такі завзяті й великі щоденникрі як Дмитро Нитченко-Чуб і Олесь Гончар, Іван Чендей і Микита Шумило, Михало Медуниця і Володимир Малик... Зупиняюся, бо назвати всіх – годі.