Маємо нову книгу журналіста і публіциста із Чернігова Василя Чепурного. Його книга «Акурайку» безперечно залишається однією із найяскравіших книг української публіцистики 2009 року. Те, що про книгу не говорилося на телевізії чи українському радіо, - є вічним українським парадоксом, коли українство бореться з неукраїнською владою всередині власної території. Це така українська форма перманентної громадянської війни.

         Що тичеться нової книги, яка має дещо іншу структуру, то враження мої про неї суперечливі.  Насамперед, скажу про структурування книги. Вона має декілька розділів: Колонка редактора; Українці на службі імперії; Літературні ремінісценції; Щоденникові окрушини; Запасний світ - Америка.

         Мої суперечливі враження викликані кількома чинниками: дріб´язковістю окремих тем у першому розділі. Мені видається, що Чепурний наступив на ті самі граблі, від яких застерігав у „Щоденникових окрушинах": «Петро Сорока вважає, що в Україні гряде бум щоденникової прози - не буде! Бо українські письменники не мають що розповідати в щоденниках! Нема в них інтенсивного духовного життя (...)» (запис від 13 лютого 2010 року). Я можу назвати ті матеріяли, які вважаю необов´язковими у книзі (проти газетного їхньої існування не маю нічого проти): «Біфілайф=сирокваша», «Самонович», «Пес Мирослава» ...

Друга причина викликана упередженістю до окремих постатей літератури, насамперед до Володимира Базилевського. Я не адвокат останнього. Але якесь мілке все це протистояння (дивись матеріял «Епітафії Базилевського замість епіграфів Шевченка»; щоденникові записи від  24 серпня 2009 року; 29 серпня 2009 року; 3 липня 2010 року; 12 березня 2011 року). Хоча розумію Чепурного, коли він пише, що протистояння з Базилевським його загартувало: «Так ось: якщо раптом і я буду в літературі, то зможу сказати - я не ввійшов у неї, а вляпався. Мені допоміг від противного Володимир Базилевський: саме його істерична реакція в «Літературній Україні» на мої записки («Читацький щоденник провінціала») змусила тримати удар і видати книгу. Так зʼявилося „Акурайку"». Окремим людям потрібний опонент (колись він був потрібний мені), але цей першопоштовх, не найкращий в своїй основі, повинен перерости бодай в толєрування іншої позиції, якщо не розуміння. Інакше він залишається дріб´язковим і не вартим уваги.

Особливо це упередження видно на тлі захоплення Левком Лукʼяненком: щоденникові записи від 20 вересня 2009 року; 24 липня 2010 року (тут я маю свої спостереження і окремі факти, а ще наприкінці минулого року  в Івано-Франківську вийшла суперечлива книга спогадів дисидента і депутата Верховної Ради І скликання Богдана Ребрика «Апостоли правди», де є малопривабливі сторінки, присвячені цьому партійному діячеві сучасної України; я не помилився, називаючи Лукʼяненка «партійним діячем»).

Так само тенденційно підійшов Василь Чепурний до оцінювання постаті Олеся Ульяненка (дивись щоденниковий запис від 20 лютого 2010 року). Знову ж таки це помітно на контрасті оцінювання Петра Сороки (щоденникові записи від 17 вересня 2009 року; 3 лютого 2011 року; 9 лютого 2011 року). Навіть якщо і крикує останнього, то делікатно і з намаганням зрозуміти.

Чудовий запис у Щоденнику про те, що любить Василь Чепурний (від 14 червня 2011 року), таке своєрідне естетичне кредо письменника. Все таки Чепурний є емоційним публіцистом. А його публіцистика є художньою, літературною. Десь би міг Чепурний, а можливо й має у своєму архіві, писати чудову прозу. Все для цього у Чепурного є: досвід, вміння бачити деталі, вміння давати художню оцінку, творити колоритні художні замальовки, портрети, характери...

Останній розділ - це  подорожні записи з епістолярієм (дружиною і сином). В цілому це дуже цікаві, яскраві картинки короткового побутування Чепурного в Америці. Взагалі у книзі є оцінка двох держав Росії та Америки, подана на контрасті (про Росію автор пише у попередніх розділах; наводить фрагменти різних статей про Росію, насамперед російських журналістів, політиків). На цьому тлі Америка виглядає інакше. Звичайно, десь і краще. Але немає сліпого замилування. Є об´єктивним тверезий погляд українського журналіста, інколи з легкою іронією, але з чітким україноцентричним світоглядом: «Америка - плавильний котел націй, але садок мені любий таки з вишнями, а не з сакурами. А сир - наш, домашній, свіжо витиснутий, без французької плісняви. І сало люблю. З чорним хлібом і молодим часником. І борщ, коли упріє. Якщо це - антиглобалізм, то я таки антиглобаліст» (с.223).   Ось в такому погляді ми з Василем Чепурним близькі, як ніде.

Загальний мій висновок про книгу буде позитивний. Попри ті зауваги, які я навів, це книга розумна, аналітична, серйозна. Українська, без самозакохування і хохляцького мелодраматизму. А ще у цій книзі Василя Чепурний розкриває себе як люблячий чоловік і батько (чого вартують електронні листи батька і сина; се той рідкісний момент користі від інтернету). Це дещо незвична і несподівана відкритість (останній розділ, який присвячений дружині). Але ця відкритість лише підкреслює всю чоловічу серйозність письменницької ходи Василя Чепурного. Ось ті риси, які безперечно залишають за Чепурним право називатися українським письменником-публіцистом.