У книзі "В осім барку" Василь Чепурний продовжує аналізувати розпад Росії, українські суспільні процеси, великий розділ спостережень за життям в Америці зветься "Запасна земля". Вашій увазі -- стаття з книги "В осім барку" про чернігівську літературу.

„Картопляна" література з європейськими вусиками Коцюбинського

Винниченко про чернігівців:

„Там живуть чернігівці, звичайні бідні дядюшки. Вони вперто борються з голодом, риються в землі і вимовляють не „кінь", а „куень" Але чому ж так тягне туди до них, за них? Чому здається, що там, за тими лісами, є те, чого так туманно прагне серце?" („Історія Якимового будинку").

    Читав повість Івана Євсєєнка  «Отшельник» - російського письменника, що вийшов з нашого прикордонного Займища і став редактором воронезького „Подьема" (до речі, саме з цього села вийшов і відомий український фольклорист Василь Полевик - така доля прикордоння: один йде гарувати в українську культуру, другий - заглядається і закладається у могутнішу російську). Його річ начебто про післячорнобилля - герой - колишній офіцер, що став зайвим сім´ї і державі, повертається у виморене Чорнобилем батьківське село. Насправді ж його повість СМАШНО змальовує селянський побут минулого століття. Для мене показник - якщо твір пахне, то і талант справжній. Так і тут.

• n Але чому чернігівські письменники, для яких навіть територіально чорнобильська тема ближча, не написали чогось подібного? - запитав я поета Олександра Олійника.

• n Так вони ж нічого не знають і нічого не читають! - з безкомпромісністю не члена СПУ відказав Олександр Григорович.

Тому й бавлять самі себе та нечисленного читача чернігівські письменники росяними ранками дитинства та тяжким колгоспним післявоєнням.

Той же Олійник колись на літературному зібранні назвав Дмитра Куровського найкращим чернігівським поетом минулого століття, а Петра Дідовича - найкращим прозаїком. Тиша була йому відповіддю: присутні тут поети і прозаїки, як не дивно, змовчали на таке прилюдне пониження їх власної геніальності. Невже погодилися? Зустрічаю письменника Ш. - чи читав нову книгу Петра Дідовича? Відповідь характерна:" Ні, він мені ще не дарував"...

Дмитро Куровський не дожив до незалежності України, але всю дорогу був відомим націоналістом - його вірш, присвячений білорусу Пімену Панченку, просто таки сильний:

«Як мій народ од мови одречеться,

То й я тоді од нього одречусь...»

Його ж пронизливий твір „Соловейко співає на цвинтарі", покладений на музику, у розвиненій літературно державі давно би став хітом - там пташка поєднує співом два світи і ладить той, де „живуть і не миряться посирочені дочки й сини". Та ба...

Зникомий світ ловить Петро Дідович своїм романом „Буття зелене" і, як не дивно, це йому таки вдається. Японці та українець Євген Плужник, що увиразнюють епіграфами кожен розділ, добре надаються для закріплення не просто подій, а - думок, почувань, навіть настрою. Хіба сила письменника не в цьому?

Валентина Мастєрова змушує нагадати слова одного класика про іншого - „Як коротко, сильно і страшно пише сей чоловік". „Так плакало дерево" - одна з найсильніших її новел. Трагічних і сильних. Може, це тому, що авторка походить з села, в якому вже давно ніхто не живе і нікому до нього не можна поїхати - дніпровські  її Сивки затоплені при створенні Київського водосховища. І колишні його жителі, розкидані по різних місцях, жадібно ловлять звістки одне про одного - коли Валентина Мастєрова надрукувала в ряді районних газет свою повість „Суча дочка" (як ото в старі часи - на дві колонки, з  номера в номер), то її стали розшукувати з усієї області. Прізвище бо змінила після одруження, а по матеріалу пізнали свою, сивківську...

... Телефонує Дмитро Іванов:" Я вже вийшов з Мавзолею!". Виявляється, колись давно я писав про нього („не без жовчі" - зауважив Дмитро Іванов) - мовляв, пора вже виходити з ленінського Мавзолею, де знайшовся (за віршем) загублений у Москві маленький його ліричний герой. Іванов довго сповідував ліві, рожеві погляди - ось і в обласну раду пройшов був за списком соціалістичної партії, так же редагував і газету „Гарт". Певно, не без цих міркувань і видає російськомовний варіант своєї газети на всю Україну... „Вихід з Мавзолею" ознаймив поемкою „Монолог з 33-го". Щемлива річ.

До речі, Дмитро Іванов та Валентина Мастєрова - єдині з чернігівських літераторів, що висувалися на здобуття Національної Шевченківської премії. Мастєрова з повістю „Суча  дочка", Іванов - зі збіркою „Здрастуйте, я повернувся!". Отримав Іванов з другого заходу  за тему Голодомору - ще встиг скористатися вітром часу, хоча нагороду уже вручав інший Президент, якому ця тема не до шмиги.

Привид Коцюбинського

    Літературний Чернігів неможливий без Коцюбинського і його музею. Добрі традиції покійного директора Юлія Романовича Коцюбинського продовжує його син - Ігор: тут постійно проводяться зустрічі, виставки, представлення нових книг та авторів. Михайло Слабошпицький з Києва, певно, знає сюди дорогу чи не краще, ніж на свою Черкащину. І що приємно дивує  - уже на кожній такій зустрічі зо п´ять - шість письменників є (раніше майже не ходили, а зал заповнювали школярі та просвітяни). Музей зробив велике діло, видавши кілька томів листування Коцюбинського. Мають перспективу і регулярні „Наукові записки", до відродження випуску яких мав причетність і автор цих рядків.

Сама ж постать Михайла Коцюбинського досі залишається для наших письменників страшно недоступною - що в художньому осмисленні, що в документальному. Та він і за життя різко виділявся на тлі провінційного життя: ошатно вдягнений, з тростиною, закручені на польський манір вусики, він неспішно простував своєю Сіверянською вулицею до статистичного бюро, випромінюючи навіть зримо європейськість... А його відома дискусія з Панасом Мирним про психологічність літератури, схоже, не просто забута чернігівськими літераторами, а  перевагу вони продовжують надавати зрозумілішому Нечую з Кайдашами, ніж  загадковому «Цвіту яблуні» чи «Intermezzo».

Хоча нема чого їм хвалитися знанням народного звичаю - скажімо, сюжет оповідання Коцюбинського „Що записано в книгу життя"  записала у Хлоп´яниках Сосницького повіту Ганна Барвінок. А японці уже в наші часи, десь у кінці існування есесеру, зняли і в нас показали фільм, де подано точно цей сюжет. Так що це просто риторичне питання - хто краще знав народні  звичаї: модерніст Коцюбинський чи традиціоналісти „картопляної літератури"? І тут хочу зауважити одне міркування в сторону - японці створили такий фільм, бо за ними стоїть держава, а українці, маючи незмірні культурні багатства, виглядять бідними родичами. Бо держава неприсутня.  Та це тема іншої розмови...       

Журнал „ЛЧ" як явище „картопляної літератури".

    Михась Ткач - подиву гідний чоловік: його довго не приймали у Спілку, ганяли за націоналізм - тож він взяв та й заснував літературний журнал. Починав із альманаху

„Просвіта - 92" і від того часу щоквартально видає журнал, зсуканий на його нервах. Щоправда, обласна влада допомагає його передплаті школами та бібліотеками (як і ще одному чернігівському журналу, заснованому „Просвітою" - історико-краєзнавчому „Сіверянський літопис"), але тираж вище позначки в тисячу примірників не піднімається.

Критикувати „Літературний Чернігів" можна і треба - там забагато тих же зітхань за тяжким колгоспним минулим, але це не применшує подвигу Михайла Ткача. Зрештою, думається: чому офіційна письменницька спілка, керівник якої був у фаворі в обкому компартії, не заснувала в ті часи хоча б альманаху? Причина, певно, проста: її керівнику й так вистачало де друкуватися. А Михайло Ткач, за спогадами його брата, київського письменника Миколи Ткача, все нарікав на відсутність доступу до офіційних журналів. От і зробив свій, у якому тепер друкується щономера...

Журнал важливий як місце зустрічі чернігівських літераторів, але він не став північним конкурентом „Кур´єра Кривбасу", бо, певно, й мети такої не ставив. А шкода - при певній інтелектуальній підтримці столичних діячів міг би стати противагою псевдомодерністським вивихам сучасної „генітальної літератури" (вислів Володимира Панченка). Зрештою, куди теперішнім модерністам до справжнього модерніста Коцюбинського!  Наразі  -- сучиться нитка літературного ткача і час від часу вимальовуються справжні мистецькі оздоби. 

   До речі, ще один згаданий журнал - „Сіверянський літопис" - постійно публікує критичні (тобто хвалебні) рецензії на художні твори. Як правило, слабенькі, бо в Чернігові писати їх нема кому.

Монументальний Реп´ях

    Він у Чернігові точно є місцевою знаменитістю - твори мало хто читав, але всі його знають. Цьому сприяла не тільки його широка статура, але й багаторічне керівництво відділенням Спілки письменників та тисячі його зустрічей з читачами. Між тим, Станіслав Реп´ях видав завдяки земляку-меценату спогади, які б мали привернути більшу увагу читаючої публіки. Та нікому рекламувати. А С.Реп´ях більше підносить то ювілярів, то гостей - але не себе.

Зрештою, він сьогодні в Чернігові є живою літературною енциклопедією: звернешся чи то по Шевченку, чи то по Стельмаху і відповідь буде на ходу. Зараз він відходить - і фізично також: тяжка недуга тримає по року в лікарні.

Певно, найбільш плодовитим автором у Чернігові є далеко не молодий Олексій Брик. А Віталій Леус, що з ним міг би конкурувати, останнім часом трохи збавив темпи. Після роману „Срібні струни" не видно на сторінках періодики молодого письменника Володимира Коваля, що кохається в старовині. Шкода, що не розвиває свого письменницького таланту актор (ба, заслужений артист України!) Володимир Банюк (не плутати другої літери прізвища!) - колись його оповідання „Ряба курка" вразило задушевністю, надривністю і мовою читачів газети „Сіверщина".   

Зі своїм сином я засперечався - чи фантастика і фентезі одне й те ж? Питаю єдиного в Чернігові письменника - фантаста Ростислава Мусієнка і він авторитетно доводить, що малий таки правий: це - різні речі. А книга Р.Мусієнка "2004"  була представлена у Національній Спілці, де, навіть не читаючи, її стали порівнювати з відомою річчю  Оруела, благо, цифровий заголовок цьому сприяв...

Видавництва і книгарні

    Редакційно-видавничий комплекс „Деснянська правда", що дістався від старої системи і був задуманий дійсно як поліграфічний комплекс - рушиться: поселяються банки, ресторани... Видавництво пустило у світ немало книг - від правил дорожнього руху до „Князів чернігівських" Олександра Добриці, які за короткий час уже витримали друге видання. Шкода, якщо ця нитка урветься...

Валентина Мастєрова заснувала зовсім новіське видавництво „Русь". Продукція її в основному у друкарні. Дві - дитячі книжечки, одна - дослідження Сергія Павленка про кохання гетьмана Мазепи до Мотрі Кочубеївни ужe побачило світ. Чернігів вправі гордитися цим автором - найкращим знавцем доби і постаті Мазепи: книги Сергія Павленка виходили грубими томами і у Видавничому домі Києво-Могилянської академії, і в „Україні". Сама ж Мастєрова інтригує своєю новою повістю про давноминулі часи „Мавра".

Як видавничий суб´єкт зареєстровано „Аспект-поліграф" у Ніжині - він довго дешевшою ціною переманював авторів з Чернігова, але тепер ціна значно виросла. У Мені працює приватна друкарня „Домінант", у Чернігові - приватник Валерій Лозовий. Ще беруться за книги в Центрі науково-технічної інформації, в рекламному комбінаті, але всі вони редакційної політики не мають.

   Де купити в українському місті українську книгу? Непроста задача. Центральний „Будинок книги" (комунальне міське підприємство) та маркет „КС" ставляться до української книги так, що над їх скромними поличками впору повісити етикеточку щось на зразок  „Література аборигенів", або „Тубільна література". Як щодо вибору, так і щодо кількості назв...

    Зате п´ять років зусиллями ентузіастів з „Просвіти" діяла маленька книгаренька „Добра книга" - ясна річ, що в концепції тільки українська книга є доброю... Книгарня відкрита в 30-метровому закапелку автобусних кас і ,на диво багатьох „добрих людей" («Не так тії вороги, як добрії люди...»), не закрилася і не отримувала фінансових вливань ні від централі „Просвіти", ні від багатих дядюшок.

   Далі - амбітне розширення: коли каси звільнили все приміщення і стали ходити дядьки та тітки з банківськими печатками на чолі, чернігівські письменники звернулися до міської влади з проханням віддати все приміщення для розширення єдиної в місті української книгарні. Міський голова Олександр Соколов пообіцяв. Договору, щоправда, ніяк не могли укласти чиновники - приміщення в самому центрі міста спокусливе для багатих, як яблуко для бідного Адама. І було відкрито культурно-мистецький центр „Інтермеццо". Там є наша книга, і сувеніри, і диски та касети, і грамофон з голосами Козловського та Паторжинського, і мав бути ефект присутності Михайла Коцюбинського - саме його організатори обрали собі за патрона.

    Щоправда, «малоросійська інтрига» жадібності спранцювала гарну ідею - і тепер «Просвіта» не має стосунку до «Інтермеццо», ним заправляють приватні підприємці, що  звуть просвітян «човгальниками», а самій «Просвіті» лишили борги... Зрештою, поганками полізли на полиці і неукраїнські книги...

Мрії книгоцентричного чоловіка

    Мова на півночі Чернігово-Сіверщини така, що естетствуючі кривлять губи - йон замість він,  матка замість мати і  стл, пп замість стіл та піп ( звичайно, привіт Винниченку, але дифтонг уе не скрізь побутує - є й такі, що неможливо передати на письмі)  дифтонги чудернацькі для рафінованого вуха - не спішіть віддавати цей край у мовному сенсі московитам чи білорусам. Це автохтонна мова, яка має живе коріння ще від Київської Руси. І шкода, що ніхто, крім уродженця Петрушина Володимира Дрозда („Листя землі"), не спробував цю мову ввести в художній обіг українського світу.

    А ще ж чекають своїх письменників  карколомні пригоди полковника Павла Полуботка, маєтки якого були в Чернігові, у Любечі, а під Черніговом і в радянські часи було село Полуботки;  „упиря" Василя Дуніна-Борковського, що лякав після своєї смерті добропорядних обивателів шестериком коней і був зупинений кипарисним хрестом митрополита Лазаря Барановича; гетьмана Мазепи, хрещениця якого й досі привидом блукає по недосліджених підземеллях Валу, навколо так званого "будинку Мазепи" (полкова канцелярія); того ж митрополита Барановича, що тікав від московських військ Шереметьєва через вікно свого архієрейського дому (сам писав про це в листі до Інокентія Гізеля); князя Мстислава Удатного, що володів загадковою Тьмутараканню; боярина Федора Бяконта, який внуком своїм - митрополитом Алєксієм поклав початок московським святим; князя Михайла Чернігівського і боярина його Федора, що не зреклися перед Батиєм своєї віри православної...

Німують у літературі і ближчі часи - кохання Коцюбинського до Аплаксіної, трагедія роду Коцюбинських, коли всі діти письменника пішли в революцію, загадка Опанаса Марковича, якого Борис Грінченко називав Марком Вовчком. Зрештою, саме з Чернігова уже далекого 1989 року розпочалася „ковбасна революція", яка сколихнула весь тодішній Союз і відбилася епізодом  поезії Дмитра Павличка. А той же Чорнобиль? А містика вимираючих хуторів? А...

Чи може все це вирости на картопляному полі літератури? Не спішіть з висновками, бо Сіверянською йде і підкручує вусики Михайло Коцюбинський.

Василь ЧЕПУРНИЙ