Про легенду харківської філології Юрія Володимировича Шевельова я почув іще студентом–першокурсником 1977 року, коли його ім’я в Україні було суворо заборонене. Федір Пилипович Медведєв, який читав нам «вступ до спеціальності», одного разу на лекції сказав: «В академіка Булаховського було троє видатних учнів: перший — Іван Костьович Білодід, другий я...» Професор на мить замовк, якось дивно посміхнувся і, дивлячись у вікно, додав: «Та ще один...» Отой загадковий «ще один» і був Шевельов. Ясна річ, тоді я й гадки не мав, про кого йдеться. Між іншим, цю лекцію я слухав у приміщенні, яке Шевельов знав як свої п’ять пальців, — у старому будинку в центрі Харкова, на маленькій і затишній вулиці Гоголя, якраз навпроти католицького костьолу Успіння Пресвятої Діви Марії. За мого студентства там був філологічний факультет Харківського університету, а за дитинства Шевельова — третя казенна гімназія, де він навчався. Словом, з 1977–го по 1982–й рік я щодня ходив тими самими коридорами, якими Шевельов щодня ходив з 1917–го по 1920–й.

Відтоді спливло чимало часу. Десь на початку травня 1995–го Юрій Володимирович надіслав мені з Нью–Йорка книгу «Hryhorij Savyc Skovoroda. An Anthology of Critical Articles», де була надрукована його стаття про мову та стиль Сковороди. На титульному аркуші він написав: «Л. В. Ушкалову з пошаною Ю. Шевельов. 22.3.95». Цей дарунок був мені особливо приємний, бо досі ми знали один одного тільки за публікаціями. А трохи згодом, наприкінці серпня 1996–го, ми вперше й востаннє стрілись. Це було в Харкові під час роботи Третього міжнародного конгресу україністів. Тоді Шевельов прийшов на секцію «Українське бароко», чи, як він сам сказав, «на Ушкалова». Доповіді, сяке–таке обговорення — і люди рушили на обідню перерву. У порожній аудиторії лишились я та Шевельов. Ось тут ми, нарешті, й потисли один одному руки. А потім була розмова — може, півгодини, може, трохи довше. Ми говорили про бароко, про Сковороду, про розбишак–ушкалів... Шевельов нахвалював мої книжки, хоч якоїсь миті хитро примружився й каже: «А то добре, що ми працюємо в різних ділянках». — «Чого це?» — питаю. «Так не будемо ж щипати один одного! — засміявся метр. — Для мене література — забавка». Тоді я грішним ділом сприйняв останню фразу як іще один комплімент, тобто як варіацію на сковородинську тему «життя–діатриба» чи щось таке, тому й собі задоволено посміхнувся. І дарма. Посміхатися слід було хіба що іронічно, бо у своїх спогадах «Я — мене — мені...», які побачили світ у 2001 році, Шевельов надто чітко пояснив, що він мав на думці під отією «забавкою»: «Літературознавство, як я його бачу, — дисципліна для юнаків, мовознавство — для зрілих мужів. То інша річ, що дехто ніколи не переходить за межі юнацтва». От тобі й на! От тобі й «життя–діатриба»! Хоча, з iншого боку, літературознавство в ролі молодильного яблучка — теж непогано. Хочеш бути «вічно молодим»? Ставай істориком літератури!

Принаймні коли я читаю шевельовські спогади про Харків 1920—1930–х років, відчуття «вічної молодості» мене не покидає. Ті самі вулиці, майдани, театри, пам’ятники, сквери, університет... «Я виріс у цьо­му місті, — каже Шевельов, — я був його частиною, і воно було частиною мене...» І хоч я виріс не в Харкові, це місто є частиною мене, бо я живу тут довше за Шевельова — тридцять п’ять років. Та справа, ясна річ, не тільки в цьому. Справа ще й у тому, що люди, про яких згадує Юрій Володимирович, були і в моєму житті — тільки на пів­століття пізніше.

Ось, скажімо, однокурсник Шевельова Василь Олексійович Повх. Він, пише Юрій Володимирович, дебютував як літературний критик десь близько 1933–го. Видатним літератором Повх не став, але на зламі 1950—1960–х років був ректором педагогічного інституту. А вже наприкінці 1980–х я читав йому лекції чи то з давньої літератури, чи з літературної систематики. Так–так, я читав лекції однокурсникові Шевельова! На ту пору Повх був уже на пенсії. Він зустрічав мене в коридорі — класичний темний костюм, така сама краватка, чисто голена голова і якийсь сумний вираз очей — тиснув руку й питав: «Леоніде Володимировичу, можна я послухаю вашу лекцію?» А потім сідав між моїми студентами десь на другу–третю лаву, уважно слухав, дякував і йшов собі геть аж до наступної лекції. Що він при цьому думав, що відчував? Не знаю. Я важко сходжуся з людьми. Тому нічого не питав. А Василь Олексійо­вич мовчав. Те покоління взагалі було мовчазне. Скажете, страх. Не думаю. Мені здається, покоління Шевельова було мовчазне тому, що на його долю випали надто жорстокі випробування. Мабуть, той гебіст, котрий 1985 року, закінчуючи допит, сказав мені: «Леонид Владимирович, вам очень повезло, что сейчас не тридцать седьмой», — таки мав рацію. Мені й справді поталанило — я народивсь пізніше.

А однокурсником Шевельова в аспірантурі був уже згаданий Федір Пилипович Медведєв. Його портрет Шевельов змалював ось так: «Він не був грубий, але виглядав пухким і готовим розплистися, — не знаю, чи таке з ним пізніше сталося, був дуже чепурний, і його дуже м’яке на вигляд волоссячко було акуратно поділене проділом...» Дивно, але якраз таким я й пам’ятаю професора Медведєва на лекціях п’ятдесят років по тому: невеличкий на зріст, кругленький, акуратний. Як і за часів Шевельова, його поза очі звали «Федя». В аспірантурі в академіка Булаховського Медведєв писав дисертацію про розвиток сполучників в українській мові. Шевельов не шкодує іронії, коли говорить про нього як про вченого. «Історія Феді Медведєва, — каже він, — це документ доби, що нищила або відштовхувала таланти і сприяла нікчемностям». Може, і так — не буду сперечатись. Хоча, з iншого боку, всі ми — «документи доби», тільки кожен по–своєму...

Федір Пилипович читав нам кілька курсів. Те, як він трактував академічні питання, я вже не пригадую, зате ще й досі пам’ятаю, як він розказував про своє босоноге дитинство, про те, як колись в юності забув удома конспект і прочитав за одне заняття ледь не половину курсу української мови, про пишний бенкет на П’ятому міжнародному конгресі славістів у Софії, про те, що має звичку писати лежачи, бо так краще думати... До речі, написав він за життя чимало, зокрема чи не перший за часів радянської імперії підручник з історичної граматики української мови. Кажуть, хтось із молодших колег при нагоді спитав Медведєва, як йому вдається так багато писати, на що Федір Пилипович відповів: «Та ото вийду з дому й думаю: чи до дівок піти, чи статтю написати. Та й вирішу — краще напишу статтю». Регіт — ось іще одне, що зринає в пам’яті, коли я згадую Медведєва. По–перше, Федір Пилипович говорив надто голосно (мало хто знав, що на фронті він отримав контузію, тому недочував), а по–друге, увесь час пробував жартувати. Та його очі були сумні. Мені здавалось, що він дуже самотній... Востаннє я стрів старого професора вже під час розвалу радянської імперії. Медведєв страшенно змінився. Він повільно й непевною ходою брів по проспекту Леніна — манюсінький, худий, мов скіпка (чорний костюм висів на ньому мішком), зі своїм великим шкіряним портфелем. Так може йти лиш чоловік, до якого нікому в світі немає діла.

А ще я знав одного зі студентів Шевельова — Павла Івановича Мартем’янова. До червня 1941–го він устиг закінчити три курси університету. Потім хоробро воював: Сталінград, Харків, Дніпро, Угорщина, Словаччина, Австрія... Довчався вже по війні. Шевельов каже, що Мартем’янов був «мовчазний, але дуже розумний». Мовляв, із нього мав би вийти справжній учений, та, невідомо чому, видатним науковцем він так і не став. Я знаю, чому. Людина великих знань і непересічного розуму, Павло Іванович не хотів ані захищати дисертацій, ані писати наукових розвідок, бо тоді неодмінно треба було кривити душею, роблячи реверанси в бік панівного режиму та його ідеології... Незадовго до смерті Мартем’янов хотів узагалі покинути Харків і переїхати в село, здається, десь під Тростянець. «Буду, — каже, — дітей учити, книжки їм даватиму...» Те село красиве, мов рай, таке, яким може бути село тільки на моїй Слобожанщині. Павло Іванович просив нас допомогти перевезти туди речі. Речі ми перевезли, та невдовзі Мартем’янова не стало...

У своїх спогадах Шевельов каже про себе й про ще одного вихованця Харківського університету Юрія Лавріненка: це історія «двох недоладних, великою мірою змарнованих життів». А потім якось сумовито, на манір Еклезіаста, додає: «Зрештою, кожне людське життя змарноване, але кожне по–своєму. Тільки одні усвідомлюють це, а інші помирають у щасливій певності, що прожили щасливо й плідно». Отака от література non fiction.

Леонід УШКАЛОВ

доктор філологічних наук, професор кафедри української та світової літера­тури Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди