Якби у пеклі був гумористичний журнал, то обов’язково одним з топових матеріалів у ньому став би роман Олеся Ульяненка «Квіти Содому».

Видіння пекла постійно спливає у романі. Сніг сірий, наче клапті попелу, літає обсмаленими, чорно-білими, гм… новорічними вулицями. Дія відбувається напередодні Нового Року. Це Київ, але не звичний, вбраний святковими гірляндами, а іншоматеріальне місто. Пекучі озера мікрорайонів, де шмигають тіні, схожі на людей. І у цьому місці…

… ні, нема нічого страшного, якщо, звісно, врахувати поправку, що й у пеклі буває смішно. За Ульяненком.

У романі все гіпертрофоване, ніби на радянських карикатурах. І якщо тоді п’яниць, яких там картали, попросту оздоблювали важучими червоними носами, то Ульяненко вимальовує своїх персонажів з більш величними ґанджами. Необтяжені духом почвари живуть життям низької природи, тобто всі, якщо трапиться нагода, чавлять та жеруть одне одного.  У романі є істота, але немає людини. Втім на неймовірність цього місива натякає сам Ульяненко, бо навантажив героїв спогадами – то про зґвалтування у вибите око, то взагалі нагородивши одного з них званням маршала України. Звання відсутнє у сучасних силових регаліях.

Варто сказати і про власне героїв. За всіма цими величними демонами стоять лише двійко блазнів-кілерів, хтиві бізнесмени та їх наложниці обох статей. Ну і, звісно, депутати. Хто бажає знайти натяки на гравців української політики – і діючих, і що  зійшли з дистанції, той знайде. Отже, всі задіяні. Всі один одного гризуть і ненавидять, хоч, чесно кажучи, без особливих причин. Втім причини потрібні тваринам. Це ж люди…

Питання, навіщо Ульяненкові знадобилися ці перебільшення, некоректне, коли читач починає розуміти: в руках у нього не соціально орієнтований твір, що вказує на язви суспільства, а гумористичний роман із суцільними жартами. Повз трибунні дзижчання про те, що суспільство хворе, Ульяненко вказує, що з цим суспільством може статися в найближчому кошмарному майбутньому. Всі персонажі роману закорковані у лабіринті, де був лише вхід.

Ось ще одна постать. Герой по усіх закапелках столиці шукає свою кохану. Але складається стійке враження, що він риється на смітнику, витягуючи звідти по черзі просякнуту сифілітичним гноєм дамську нижню білизну, презервативи, старі фотокартки напівзнайомих людей, здебільшого покидьків, а то й більш ефектні знахідки – відрубані голови, звісно чиї. Можна назвати це самокопанням, а можна просто посміятися над вощеною головою. А що це вона вощена?        

Відрубана голова – наче деякий символ роману. Цей вже неживий предмет, як футбольний м’яч, перелітає з одної сторінки на другу, усюди залишаючи свій кровавий слід, аж поки не опиниться у Полтавському музеї краєзнавства в якості голови шляхетного трипільця. Чому ж не посміятися над цим символом? Хоча може хтось і замислиться. На сатиру, звісно, реагують по-різному.

Варто додати на завершення про те, що один з героїв, кілер Лу, був глибоко правий, коли сказав, що його вб’ють, бо він займався онанізмом на Різдво.  В романі Ульяненка вбивають саме за це. І в прямому і в алегоричному значенні. Хіба не смішно?