Re: цензії

Мені імпонує письмо Олега Солов’я в усіх проявах – як автора поетичних збірок «Місто» (1998), «Марґіналії» (1999), «Фієста інфікованих» (2000), «Осінній хадж» (2001), «Камінний шепіт» (2002), «Аль Катик» (2004), «Конуси і дирижаблі» (2006), «Живі і Мертві» (2007); прозових книжок «Танок, який виконують всі дівчатка» (2005), «Ельза» (2010); наукових праць, присвячених добі й постатям «червоного ренесансу» (Микола Хвильовий, Юліян Шпол, Ґео Шкурупій, Аркадій Любченко, Іван Дніпровський та ін.), доробку Василя Стуса, Ігоря Костецького, Емми Андієвської тощо; літературно-критичних текстів у періодичних орґанах («Київська Русь», «Кур’єр Кривбасу», «Кальміюс», «Золота пектораль», «Українська літературна ґазета» та ін.) й на інтернет-сторінках («Буквоїд» як повноцінний плацдарм слова, що почується).

Його письмо імпонує не стільки тому, що спрацьовує людський чинник: живемо в одному місті й знаємося особисто (україномовна літературна спільнота в Донецьку – аж занадто вузьке коло зацікавлених, аби не знатись), а насамперед через те, що у цього не позбавленого сенсу й людяності письма напрочуд приваблива енерґетика – людини, яка віддано займається улюбленою справою, розуміючись на ній сповна. (І це не порожня компліментарність у бік автора, а глибоко й давно прочута риса його ідіостилю. У контексті цього є шалена спокуса процитувати Олеся Ульяненка, на думку якого, книжки Олега Солов’я – «якраз та світла діра в чорному космосі нашого державотворення, що затягнулося за малим ледь не два тисячоліття» («Ода Солов’ю», «Українська правда». 19.01.2010).) Відтак неабияк тішить поява книжки Олега Солов’я, на сей раз книжки у новому жанрі – рецензій, у луцькому видавництві «Твердиня».

В анотації до «Атомів і Порожнечі» йдеться про ключову спрямованість текстів, об’єднаних у збірці: «…дозволяють відчути базові й концептуальні засновки сучасного літературного процесу, безкомпромісний опір української літератури непривабливим (точніше – відразливим) реаліям банківсько-ліберального сьогодення» (с. 4). І справді щонайлегше вичитати зі сторінок літературно-критичних текстів, що далеко випростовуються за межі означеного жанру й радше становлять історико-культурні й культурологічні есеї, апологетику антиліберальности (якщо хочете – антисупермаркетизму, матеріального й духовного, так званого «часу убивць», коли за критиком, а чи одним із його літературних улюбленців Генрі Міллером), підтримку на користь війни проти «вселенського ліберального зоопарку» (с. 73), яку ґрунтовно презентують твори обраних для розмови Олегом Солов’єм авторів. Апологетикою такого ґатунку конотується й підсумовується чи не кожна літературно-критична річ. Чи то книжка вже трохи не вписаного в літературний канон Олеся Ульяненка «Там, де Південь» (Харків, 2010): «…творчість чи радше, життєдіяльність Ульяненка вперто доводить, що література ще може бути, а людина і поготів, – і може, й повинна лишатись людиною – навіть опісля того, як інфернальний хтось усе обернув на ліберально-демократичний карнавал симулякрів і манекенів» (курсив Олега Солов’я) (с. 122-123). Чи то збірка етюдів «Вплив суч. укр. поезії на сексуальність неземних істот» (Київ, 2008) маловідомої літераторки з Донецька Барбари Редінґ: «Теперішній мистецький і, ширше, гуманітарний опір ліберальній ідеології супермаркету – можна вважати понад вагомою річчю, власне, стратеґією виживання людини в умовах остаточного знелюднення та деґрадації» (с. 66). Проте справжній наголос позначено на формі (складі) цього опору порожнявій банківсько-ліберальній системі, озвученій – експліцитно чи імпліцитно – так само чи не в кожному тексті збірки – опору етикою і стилем експресіонізму, тими компонентами, якими масно вигодовано поетичні й прозові художні твори, що постали об’єктом критичного (й, по-справжньому, історико-літературного) розгляду: поетичні збірки Івана Андрусяка «Неможливості мови» (Київ, 2011), Павла Вольвача «Судинна пошта» (Київ, 2011), Олександра Гавроша «Тіло лучниці» (Львів, 2006), Петра Свенцицького «Путні вірші» (Донецьк, 2006), Еліни Свенцицької «Білий лікар» (Київ, 2008), Олексія Чупи «[Українсько-російський словник]», проза вже згадуваної Барбари Редінґ, Олеся Ульяненка («Ізгої», «Там, де Південь», «Перли і свині»), Степана Процюка – «Жертвопринесення» (Івано-Франківськ, 2007), «Маски опадають повільно» (Київ, 2011).

Етика і стиль експресіонізму (до чого не одноразово апелює Олег Соловей у своїх працях, йдеться не тільки про зібрані під обкладинкою цьогорічного видання, а й пролонговані впродовж кількох останніх років наукові статті на сторінках «Актуальних проблем української літератури і фольклору», «Вісника Донецького національного університету») – це той первень, який не дає можливості перетворити літературу на «недоречний епатаж» (с. 5), вбогість (с. 14), сопливу ґеніяльність (с. 16), такі притаманні, на думку автора «Атомів і порожнечі», сучасній літературній молоді (так званим «двотисячникам»), не в образу їй сказано, проте, яка «активно мастурбує на сталінську емблематику й тяжко вимучує власну посмішку Берії , не потурбувавшись, на всякий випадок , опанувати для початку силабо-тоніку…» (курсив Олега Солов’я) (с. 23).

Наскільки подібний авторський хід (підхід) удалий? Якби це питання було поставлене самому Олегові Солов’ю, то, очевидно, відповідь була такою: «Складно сказати». Так само складно сказати, як і про причетність Емми Андієвської до книжки Івана Андрусяка «Неможливості мови», або – смерть у тридцять дев’ять років Івана Дніпровського й Миколи Хвильового до роману Степана Процюка «Жертвопринесення». Звісно, я апелюю до авторської манери виконання літературно-критичних текстів – с. 6 і с. 92, яка, на перший погляд, видає на гора людину з купою знань, які не причетні до предмету розмови, а звідси – постійні порухи в бік до читаного колись, паралельно, відзначеного у пам’яті тощо. Проте такий погляд – непричетности – аж ніяк не характеризує критику (есеїстку, як насмілилася визначити вище) Олега Солов’я, який насправді в курсі того, нащо й Емма Андієвська з «щасливим прикладом поезії» й вік смерти Івана Дніпровського й Миколи Хвильового з абсолютно не надуманим символізмом (див., принаймні, працю Леоніда Плюща «Його таємниця»). Він навіть у курсі того, як взаємопов’язані (виключенням чи доповненням), приміром, А. Полежака – Мішель Уельбек – Жан Коен – Едвард Мунк – Емма Андієвська – Т. Транстрьомер – Василь Герасим’юк – Микола Бажан – Василь Голобородько – Володимир Свідзінський – Василь Стус та ін. із лірикою Івана Андрусяка (текст «Голос і благодать»), або Жан-Люк Ґодар – Анатолій Дністровий – Тарас Шевченко – Володимир Діброва – Ж. Бодріяр – А. Кокотюха – Степан Процюк із романом Олеся Ульяненка «Перли і свині» (2008). І, як на мене, з неабиякою охотою прагне донести це «в курсі» своєму читачеві.

Саме манера Олега Солов’я «розрощувати» літературно-критичний текст за рахунок такого собі «між іншим», «до речі», що часом не стільки цитата чергового улюбленця (до авторитетного француза Мішеля Уельбека годиться додати й Ігоря Костецького, й Олеся Ульяненка), скільки історичний, історико-літературний, історико-культурний, літературно-побутовий екскурс і контекст – безперечно, цікавий і доречний (наприклад, спогад про Уляна в донецькому готелі «Великобританія» 1 жовтня 2008 року), викликає справжнє читацьке захоплення, приблизно таке, як добре і повноголосе (благодатне ) поетичне слово Івана Андрусяка. Викликає захоплення навіть тоді, коли критик вказує на письменницькі промахи й негаразди, бо робиться це з незаперечною любов’ю до суб’єкта обговорення: приміром, залежність поета Чупи від «поетичної маґії Жадана» (с. 50).

Зрештою, логічно й з’ясувати, чому це захоплення з’являється? Бо критик провадить безперервний діалог зі своїм (інтелектуальним – не менше) читачем, спонукаючи до роздумів і постановки інших питань? Неодноразово ігнорує закони представленого жанру? Висловлюється доволі креативно?.. Так, але найголовніший чинник бачиться інший. Це здатність Олега Солов’я схопити і висловити – не цураючись багатослів’я (як на мене, виправданого) – суть (сенс) прочитаного твору, подати її (його) так, аби виникло непереборне бажання взяти книжку до рук. Ця суть в сконденсованому вигляді, як правило, закладається вже у назву, переважно доволі лаконічну, літературно-критичного тексту.

Так, у назві на поетичну збірку Івана Андрусяка «Голос і благодать» закладений зміст, що розгортається в подальшому: «…найперше привертає вірш «фонетика тиші...», сотворений, сказати б, у фірмовій манері поета Андрусяка, яку визначає голос (колишнє поетове «отруєння голосом»; власне, фонетично визначене письмо голосом , акумуляція в голосі авторської неповторности та, водночас, універсальних, загально-значимих первнів, із яких і проростає терпке буття )…» (курсив Олега Солов’я) (с. 9). Після такого немає ані на крихту необхідності в серйозних літературознавчих трактатах і монографіях, віднайти специфіку слова поета доволі легко з подібного міркування. Або: «Парад уродів», присвячений повісті Олеся Ульяненка «Ізгої»: «Ульяненко – з тих рідкісних авторів, які можуть тривало водити своїх героїв колами пекла, але в підсумку виводять їх до сонячного або навіть якогось вагомішого найсвітлішого світла» (курсив Олега Солов’я) (с. 75). Те саме стосується й поезій Павла Вольвача з виявленим концептом національної крови, й еротичної лірики Олександра Гавроша з окресленим образом інтеліґентного й ледве не куртуазного ліричного суб’єкта, для якого важить «щирість почуттів і відкритість назустріч іншій людині» (с. 29), й поезій Петра Свенцицького, яка бере «чесною людською та громадянською позицією непричетности до зла й своїм однозначно свідомим вибором на користь добра» (с. 40), і лірики Еліни Свенцицької, що артикулює крик, і Олексія Чупи – як «цікавий документ становлення сучасної східноукраїнської ідентичности» (с. 58). Суть влучно вхоплена Олегом Солов’єм і в прозі, про яку говорить із певним запалом і, врешті, надривом: про персональну й національну поразку у романі Степана Процюка «Жертвопринесення» й самотність і страх модерної людини у «Маски опадають повільно», про метафізичну природу зла в епіці Олеся Ульяненка й про «нову сповідальність» (с. 61) у малій прозі Барбари Редінґ.

І все-таки, повертаючись до вдалости авторського ходу, за яким література під гаслами етики й стилю експресіонізму здатна на безкомпромісний опір . Те, що літературний критик стало дотримується одного підходу, однієї оборонної позиції, свідчить на корить його вже внутрішньої перемоги, бо ним знайдено шлях до гармонії (або, вслід німецьким експресіоністам – Вищого начала, Бога, не-порожнечи). Підозрюю, гармонія у літературно-критичному слові не менш вагома штука, ніж гармонія в поетичному й прозовому слові.

Та зовсім уже наостанок: мене щиро дивує спроможність Олега Солов’я в сучасних умовах, близьких до шанців, якщо висловитися трохи поетично, активно виповнювати літературно-критичний дискурс якісними текстами і бути цікавим, принаймні, філологічному читачу, бо іншого найближчі роки й годі чекати. Як на мене, йому цілком вправно вдається бути відповідальним «за мовлене й писане слово» (с. 98) – слово, поза порожнявою, якої аж так багато довкруги, якщо йти за розповідачем Ігоря Костецького з новелі «Бог та мудреці», або не йти і просто констатувати вигляд скаженої реальности (супермаркетів і лібералізму).