«Ми порубали Тоцького на шматки. Замочила його Мама, а потім пішла». Так починається роман Ульяненка «Квіти Содому». Подібний початок не лише заохочує до подальшого читання з позиції белетристичної, пропонуючи водночас кілька вагомих інтриг (хто такі ми, Тоцький і Мама? чому саме на шматки? яка причина того, аби мочити? чому Мама йде?..), які, складається враження, є основою для розгортання, як мінімум, трилерного сюжету, але й безапеляційно вказує реципієнту через ужитий прийом експресіоністичного зсуву (Мама замочила й пішла) на подальшу складність образного рівня, підкреслено утрудненого, до того ж, наративною структурою, акцент у якій поставлено на тотальній суб´єтивності: персонажі схильні насамперед до «я»-рефлексій і «я»-аналізу.

Така письменницька тактика у випадку з романом «Квіти Содому» дивує тим, що більшість персонажів Ульяненка - це покидьки, завчасно приречені на смерть, функція яких у творі абсолютно другорядна (зазвичай, убити й бути убитим), проте другорядність кожного з них покликана на створення вагомого інакомовленого (алегоричного) начала - смерті, презентованої конкретними образами ангелів-птахів, дияволів-птахів: «Потім я знов побачив птахів. Таких птахів я зроду не здибував. Птахи висіли в цій небесній багнюці. І я бачив замість пір´я чавунного кольору луску, бірюзові очі, метрову опаш розкиданих крил, і повітря, і туман, що обтікав крила», «божевільних ангелів», «ніжних божевільних ангелів», «мокрих ангелів», «янголяток», «драпового ангела», «чорного ангела»...

При цьому не можна оминути такої особливості, яка властива персонажам-покидькам, - неабияке вміння відчувати світ, що їх оточує, фіксуючи його найменші деталі й порухи (при чому як цей світ, так і потойбічний). «Я»-Лу, один із патрачів Тоцького: «На тій стороні вулиці годинник відбив дванадцяту. Чомусь запетрилося в голову, що всі ми кудись ідемо, назавжди, але кожен, блядь, як Тоцький, намірив собі охєрєнну купу часу». На фоні загальної бездушності й апатії щодо вчиненого ними (йдеться про спокійне виконання своєї роботи вбивць: «Ми акуратно складали впоперек та вздовж до ящика з-під телевізора його бренні останки. Ящик приніс я. Довелося довго шкребтися в прикарабку, витрушуючи всіляку шлоїбень...») це вміння видається гіпертрофованим, на відміну від того, що реально мало б викликати відчуття нереальності, приміром, ситуація з відірваною головою Тоцького, якій ніяк не знайдеться місця з усіма іншими рештками тіла в ящику: Макс, один із двох «ми», витягаючи кишки-«ковбаси» спокійно розповідає про відвідування ним концерту гурту «Любе» і тітку з рекламного ролика, яку б «вжарив». У цілому все те, що бачиться читачеві як ненормальність (надреальність), персонажами сприймається за норму. Зокрема в ситуації появи на порозі квартири Тоцького молодої жінки «в сріблястій сукні», яка втрачає свідомість, побачивши скоєне, певний подив викликає реакція одного зі злочинців - Лу: «Цікаво, подумалося, як вона виглядає в очах собаки, як за нею спостерігає риба, і, взагалі, що відчувають трухняві лахудри, коли бачать її задницю». Логічно виникає питання, а чи такими є типова поведінка й думки вбивці, що от-от скоїв злочин?!

Ближчим до шаблону людини злочинного світу зображений «веселий дебіл» Макс, що анально ґвалтує непритомну жінку, «пускаючи фонтани щасливої піни», або з неабияким задоволенням відтрахує в зад малолітнє гаденя, яке саме вимагає анальних зносин, після того, як жінка в сріблястій сукні відмовляється їй пісяти до рота, а мізки її батьків розмазані по підлозі. Слід відзначити, що анально-садистські імпульси лишаються характерними для прози Ульяненка, вкотре підкреслюючи специфіку людського як усвідомлення ворожості світу. Відчуття іншого світу - потойбіччя - персонажами-покидьками часом нагадує суто сюрреалістичні колажі, невипадково для реалізації їх обрано ситуації сновидіння. Приміром, смерть через утрату крові - перерізане Мамою горло - Лу: «Ось мої янголятка!

Вони стояли уздовж латунної дороги з круглим місяцем наприкінці; вони стояли з палаючими сріблом смолоскипами, що рівно лапали купорос неба. І я пішов між ними, під хвилюючий спів, як далекі голоси моїх друзів».

Окремий, що піддається «я»-осмисленню, світ роману, як на мене, належить саме персонажам-жінкам, які, судячи з усього, могли б стати плідним піддослідним матеріалом для лікарів-психоаналітиків, зростаючи в нереальних умовах із комплексом Електри (Мама) чи в статусі типової жінки-бляді (Фанні). Це жінки, яким властиво бути владними: чи йдеться про владу над злочинними світом, як у випадку з Танцюючою Мамою, чи владу над почуттями іншого, як у випадку з Фанні, і водночас користуватися цією владністю як захистом від жорстокості світу.

Історія життя Мами подана як історія її скляного ока, що з´явилось унаслідок зґвалтування: «Одного разу малолітні відморозки побили мене до напівсмерті у переході і відтрахали туди, де було око. [...] Вийшовши з лікарні, я знайшла цих покидьків і повбивала. Так почала розпускатися в моїх грудях ненависть». Любов до батька, який виконував функцію першого мужчини, й ненависть до матері, зґвалтування сторожем школи в шостому класі, смерть новонароджених дітей з невідомої причини чи каліцтва, смоктання студентам за копійки заради фізичного виживання родини (! «А одного разу, на якійсь вечірці, під гучні крики, я трахалася з собакою»), робота боксером для багатих глядачів - всі ці чинники призводять до ранньої старості (у сорок п´ять сусіди починають називати жінку «Мамою»), страху життя, нудоти від смерті, бажання самогубства, але й водночас «пекучої снаги до життя», коли з´являється усвідомлення власних спроможностей і можливостей. Єдине, чого не існує більше в житті Мами - це потреба, як у ній когось, так і її в комусь, недаремно, познайомившись із нею, Фанні відзначає «дику самотність цієї жінки», характеризує як «найнещадніше і найнещасніше створіння».

Образ Фанні - дорослої жінки, що лишається дитиною - з точки зору оповідача, - поданий у романі з ретроспективної позиції: від коханки Тоцького, який ніколи не був «нормальним мужчиною» і для якого лише лизала піхви «маленьких сучок», до теперішньої коханої Алекса-Вовка, колишнього наркомана («Наркоманія - це свого роду вчення, тяжке і згибле. Це той шлях, який не треба проходити, щоб чогось навчитися»), представника золотої молоді, сина чиновника держустанови, з яким забирають із квартири Тоцького картриджі з дорогоцінностями, що стають рушійною силою сюжету й об´єднуючою деталлю персонажів (їх шукають Макс і Лу, Мама).

Етапи формування Фанні-жінки скомпоновано з двох точок зору - Алекса та безпосередньо дівчини: з трьох років Фанні спостерігає сцени, де головну роль виконує її мати Алла, яка то робить мінет сусіду, то їй лиже масажистка-китаянка, то її трахають еластиковими членами: «...я побачила, як мама Алла стоїть на колінах і дрочить штуку нашому сусіду, лиже гострим кінчиком язика, відхиляє граціозно голову, всього на кілька сантиметрів, і біле молочко бризкає їй на обличчя». Ставлення матері настільки індиферентне до дочки, що та стає об´єктом сексуальної втіхи материних коханців і знайомих - приємних (як у випадку з Пашею, любителем гри «у корівку») і відразливих (як у випадку з Інгрід, брутальною німкенею з садистичними нахилами). У дванадцятирічному віці у Фанні (ім´я «прийшло до мене у моїх самотніх мандрах») відбувається фатальне знайомство з Тоцьким, фатальне в тому смислі, що стосунки з ним приведуть до ряду важливих умовиводів, зокрема й про те, що: «Ми надто мало живемо у цьому світі, щоб до кінця зрозуміти його, але досить для того, щоб він тобі остогид».

Найгіршим є те, що Фанні має чітке усвідомлення того, що її життям у цьому (і навіть тому) світі нікого не здивуєш: «Розкажи все, що зі мною трапилося, моєму татусеві, то навряд би він перевернувся у труні. Зараз нікого нічим не здивуєш, навіть мертвих батьків». А звідси й цілком пояснюване від Фанні: «Всі говорять, що треба лишатися людиною, любити ближнього. Як? Раком? Боком? У рота? У позі дев´ятки? Із садомазохістським кнутом?», «...доки прийде Христос, нам треба міцно попрацювати. Як? Кайлом? Передком чи задницею?». Усвідомлення того, що в цьому світі знецінене все - людське в людині й божественне для людини, - чи не найвагоміший висновок, зроблений цим начебто інфантильним і знівеченим персонажем, а насправді аж надмір дорослим у своїх судженнях і досвіді. Проте не можна говорити, що такий висновок Фанні свідчить на користь повної безнадії: надія з´являється тоді, коли реальний світ підмінюється гіпертрофованим - світом після смерті, коли пробуєш почати жити по-інакшому, тобто світом, де можна реально помститися матері («Спочатку був зелений морок. Алла лежала на білій кахлі. Фанні схилилася над нею, розсунула ноги, засунула руку по лікоть у піхву, потягнула, вирвавши з тріском нутрощі. [...] Розставивши ноги, Фанні стояла над нею, тримаючи закривавлені нитки, фаллопієві труби, що червоними зміями звивалися у її вузеньких кулачках»), не будучи при цьому покараною, й де реально, попри будь-яку абсурдність, кохати, маючи віру у Вищі Сили: «І ти розумієш, що помирати легко, коли біля тебе помре той, кого ти нігтя не вартий був».

Персонажі, потріпані життям - не інакше слід визначити ключову спрямованість жінок у прозі Ульяненка. Ця «пошарпаність» різного ґатунку, але кожного разу читацьке ставлення не конотується відразою чи огидою, а радше нескінченною шкодою. Тут спрацьовують кінематографічні механізми, за якими кіногерої так упливають на глядацьку рецепцію, що за кожним із них закріплюється окрема емоція: одними захоплюємося, а інших зневажаємо. Приблизно те саме діється в процесі осягнення романістики Ульяненка: співчуваєш останній бляді й беземоційній вбивці, переймаєшся їхнім болем і чекаєш на істинно божественне виправдання для них. Не інакше чиниться й зі сприйняттям персонажів повістей, об´єднаних у трилогію «Ангели помсти»: бандитським породженням Марго, наркоманкою Альмою й грабіжницею Танькою, які з подачі автора є окремими світами: «Марго була світом, цілим іншим світом, не інакше», продовжу: не інакше, як любові.

Марго, «красива зеленоока смерть» «із абрикосовою шкірою», «шматок нереального світу», «приблуда з іншого світу», - онука найвідомішого у вісімдесятих в містечку Хоролі організатора банди безногих Джулая («короля»), з якою зав´язує стосунки лідер молодшого покоління бандюків - Ульян («самозваний принц»), і яка стає причиною дружби з Джулаєм. Ульяненко презентує образ дівчини, як і в «Квітах Содому», ретроспективно: за констатацією, що Марго з´являється в містечку за кілька років після щезання, аби заслухати судове рішення щодо засудження вбивць її діда, розгортається цілісна картина бандитського Хорола з його кланами безногих, циганів, вірмен, вуркаганів тощо й формування в його нетрях молодої жінки, жінки, що сама по собі уособлювала чистоту серед зганьбленого простору вбивств, пограбування, ґвалтування - ненависті: «...поряд Марго, яка світилася, як свічка, від того відступало все реальне, всі ті паскудства, що не залишали ніяких сподівань».

(Недаремно пізніше в тексті повісті проявиться символічне порівняння Марго з рибою, тобто - святістю, Божим обранням (?), і також потужна опозиція ангел, «вранішній янгол», «тиха потойбічна істота» (вона) - чорт, демон (її брат Едік, який ненавидітиме діда за його успіхи й помститься разом зі своєю коханкою, вбивши, зґвалтує сестру й при цьому не матиме жодних докорів сумління)).

Стереотипна поведінка негідників, виписана белетристичною літературою, втрачає в прозі Ульяненка шанси на існування, і причиною цього, само собою, є жінка: Марго схильна робити чоловіка, що поряд, чуттєвим і обеззброєним, її прагнеш мати, але інакше - боязко і сором´язливо: «Я почав цілувати її, а вона тихо і рівно дихала мені у вухо. Ми цілувалися вічність, ми цілувалися довго, наче боялися завдати одне одному болю, вона притиснулася до мене усім тілом, наче рятуючись». Зрештою, за законами жанру (чи то якимись світовими), навряд чи подідна єдність (жінки, що підкорює, і чоловіка, який схильний підкорюватися в почуттєвому плані) годна існувати тривало. Здається, Ульяненко теж у цьому не сумнівався: «Ми повільно пішли уздовж води. Пізніше, через багато років, через каламутну бовтанку подій, окреслених чіткими рубцями забутого і наново відкритого, згадуючи сонне поселення і мертву воду, я подумаю, що нічого не могло з цього вийти нормального, - це лише відчинило вузькі ворота болю». Тому й щасливі стосунки у винайманій квартирі в невідомому містечку закоханих Ульяна і Марго (яка відтепер сприймається з додатковою конотацією - з поглядом, в якому видно все: «шматки обірваного життя, її життя, і безмежна біла пустеля жалю») закінчуються поразкою - поразкою, позначеною смертю їхньої дитини, остаточним усвідомленням того, що Марго - лише «чорний осколок» світу Ульяна, «один із тисячі, котрі я в майбутньому повинен зібрати докупи», і, врешті-решт, смертю самої Марго.    

Альма з однойменної повісті як професійна наркоманка, представниця молодої еліти нації: дочка чиновника високого рангу, хвора на істерію з параноїдальними рецидивами. Альма як мрія і марення, янгол (вона завжди за лівим плечем, там, де серце) колишнього головного нелегального провізора в наркотичному синдикаті Дімака Кольта («Про Альму я знав тільки те, що мешкає вона далеко, звідки не повертаються. І чи жива вона взагалі, для нас обох, посвячених в її історію, не має ніякого значення. Будь це нав´язлива галюцинація або наркотичне марення. Але це красива квітка - Альма. Альма. І вона існує поза нами. Так говорить Кольт»).

Альма - одна з тих, хто потрапив на гачок (голку) системи й не в змозі зіскочити з нього (неї): «Наша система не набагато потворніша за наркоманію, тому що агонізує і прогресує не так швидко, але симптоми безпричинної ейфорії - наявні. Забороняти все, щоб мати зиск». Система поглинає травмовану з дитинства через внутрішні порожнечу й тугу, материнську ненависть і збоченість (мати вимагає дитячої мастурбації, даруючи на знак винагороди свою п´яну материнську милість: не битиме), батьківські грішки (переспав майже з усіма її однокласницями). Усе це стає причиною ранніх сексуальних стосунків і наркотичного забуття, яким вирішуються будь-які проблеми. Жити, щоб померти, - лозунг того світу, в якому перебуває Альма зі своїми «мертвими» друзями-наркоманами, утім здатними попри свою «мертвість» на вияви людського: від смерті Альму рятує Кольт, Альма - Едіка, проте їх усіх від ангела смерті, що якось - після чергової дози чи підхопленої хвороби - залетить до рота, не рятує цей ненормальний світ.

Персонаж повісті «Танька» презентована в світлі вседозволеності, яка при цьому абсолютно не гарантує задоволення від життя. Танька - єдина дочка нафтового магната, якій дозволено багато речей і які, власне, вона сама собі дозволяє (приміром, убивство обкуреного підлітка на шаленій швидкості кабріолета). При цьому її життя нагадує «в´ялу шизофренію», щоправда, лише до зустрічі з тим, хто став полохалом її смерті, та який, водночас, до неї призвів, - Гришею Науменком. Кинута в дитинстві напризволяще матір´ю - колишньою моделлю, «з нахилами до співів», батьком, прихильним до її однокласниць, дівчина росте з мрією бути повією. Її аніскільки не цікавлять стосунки з закоханим у неї доктором Валєвскі, якого не шкода вслід улюбленим фільмам Тарантіно навіть застрелити: «...звичним жестом витягнула з-під подушки кольт сорок п´ятого калібру і розквацяла мізки дока Валєвскі по стіні».

Ключовим моментом для змін у житті Таньки стає постріл, з яким куля влучає в голову, та місце в трупарні поряд із Бобом - грабіжником високого класу, якому були притаманні незвичні фізичні якості (він лишався живим, потрапивши на оголені проводи, і плавив лід у величезних морозильних камерах). Подальша їх зустріч й усамітнення в хаті клоуна Руді призведуть до появи «запахів любові», коли зміни в жінці призводять чоловіка до втрати останньої краплини гідності, «чоловіки божеволіють». При цьому й жінка підкорюється тим правилам і законам, які висуває чоловік. Утім така ідилія «послухання» руйнується єдиним вчинком, на якій підбурює і досі остаточно не впевнена в свою почуттях Танька. Невдало проведена операція пограбування банку завершується викриттям: убивством Боба, Руді й спробою вивезення Таньки до Швейцарії: «Вона сиділа біля самого вікна, між двох охоронців, а батько з матір´ю сиділи через чотири ряди. Таня заплющила очі й більше не відкривала. Вона впала в кому і померла, не долетівши до місця призначення». Чи годиться таку смерть трактувати як нерозривний кармічний зв´язок із Бобом, тільки напередодні вбивства якого Танька нарешті визнає свою до нього любов? Можливо. Проте у випадку з цією книгою «Ангели помсти» більш переконливо звучатиме думка про невідворотність уже призначеної смерті - невідворотність приходу того ангела, який означається смертю.  

А насамкінець є невигойна потреба висловити свій жаль у тому, що Олесь Ульяненко вже більше не дивуватиме українську публіку появою нових романів із вибудуваними в них страшними і відворотними світами, де насправді центральне місце завше відведено Любові. І не має значення - людській чи Всевишній, бо в кожному з випадків месиджована ним Любов здатна нас зцілювати. І нехай ці останні слова не сприймаються пафосно чи іронічно: безмежна дяка Уляну за можливість сприймати подібне з його по-справжньому відверто кривавих текстів.