Адже до традиційних прихильників письменника додалися ті, хто зацікавилися ним через скандал з моральною комісією. Багато хто приходив на презентації з питанням, чи „Там, де Південь” не „та сама” книга.

Для тих, кому це питання досі актуальне, скажу відразу: ні, не та. Хоча й „Там, де Південь” за певних обставин запросто міг би стати об’єктом пильної уваги якої-небудь комісії. Як, зрештою, будь-яка книга з рівнем конфліктності вищим, ніж у казці про півника і котика.

Книга Ульяненка, що побачила світ у молодому, але вже амбітному видавництві „Треант”, складається з двох творів – „Там, де Південь” і „Сєдой”. На останній сторінці їх анотовано як „роман, повість”, але фактично це дві повісті. Перша розповідає про декілька епізодів із життя кримінальної молоді Миколаєва – бійки, алкоголь, наркотики, роздуми, кохання і смерть розгортаються в не надто лінійний сюжет. У ще менш лінійному „Сєдому” йдеться про телеведучу, котра приїхала з села до Києва й мешкає серед бестіарію алкоголіків, повій та уркаганів, плекауючи світлу пристрасть до молоденьких хлопчиків-„німфетів”.

Тобто книга вийшла доволі похмура і зовсім не розважальна, сконцентрована на невеселих проявах реальності. Персонажів та їхні доволі бридкі пригоди у цьому підтримує лексика – повсякчас негативна, лайлива або приречена. І, треба визнати, відносно нечисленні матюки тут виглядають цілком доречно. Ще більш потьмарюють ульяненкову картину світу краєвиди, виписані насправді вельми смачно і талановито, проте в геть депресивному ключі. Уламки індустріальних труб, дохлі річечки й заригані під’їзди якщо й освітлюються сонцем, то лише для того, аби сильніше заболіла голова. А щоб читач не заснув і не заплакав – Ульяненко пише сильними метафоричними реченнями, а фабула розпадається на химерно, але динамічно переплетені уламки часу і простору.

Що ж, якщо повірити поетові Івану Андрусяку, який казав, що не варто, аби культура була аж надто смішною, то це саме той випадок, де всілякі не надто вибагливі, але доволі доречні формальні штучки зовсім не поєднуються з багато кому вже немилим тотальним стьобом. А коли розглянути „Там, де Південь” у контексті таких двох знаменитих (і, здається, не чужих Олесеві) „мрачняків”, як Міллер і Буковський, то Ульяненко опиниться ближче до першого, хоча й у помітно вужчому стилістичному спектрі.

Цікаво, що в обидвох повістях книги один з головних мотивів – утеча. Герої постійно від чогось або від когось тікають. Хлопець із можливими перспективами кримінального авторитета тікає зі свого середовища й зі свого південного міста.

Майбутня телеведуча полишає рідне село. Причому другий сюжет можна вважати символічним продовженням першого: якщо повість „Там, де Південь” втечею персонажа закінчується, то „Сєдой” нею починається, і кардинальної зміни способу й сенсу життя героїні ця втеча зовсім не приносить, хіба трохи врізноманітнює, щоб потім знову вивести в ті самі лабіринти убогого соціального співіснування. Ще один вимір безперспективності. А закінчення „Сєдого” – загибель чоловіка на прізвисько „Сєдой” за обставин, так само схожих на втечу. Можна припустити, ніби автор хотів сказати про марнотність зовнішніх змін і рухів, а втім, чи бачить він сенс і надію у змінах усередині людини – велике питання, на яке „Там, де Південь” відповіді не дає.

Найсильніше в цій книжці – саме письмо Ульяненка, з порожніми монументалізованими діалогами, опуклими уривчастими фразами, цікавими краєвидами, метафорами і тихим відчаєм. А найбільша недоладність – так само в письмі: якась дивовижно „нечищена” від елементарних помилок мова. На жаль, не від тих помилок, які творять певну атмосферу чи образ людини, а від звичайних недоглядів, недоробок.

І насамкінець – порада. З психологічних міркувань „Там, де Південь”, навпено, варто читати не „запоєм”, а „порціями”, аби похмурість творів не затулила їхніх позитивів. А ще можна чергувати це читання з чимось легким, так би мовити, для балансу:).

Олег Коцарев