Себто провадить активний спосіб життя. Натомість загалом про українців письменник Олесь Ульяненко не вельми доброї думки: «Побудова держави потребує жертв, а в нас жертвувати ніхто не хоче, хіба кайфово жити, веселитися. Дивишся телевізор – і в кожній рекламі «оттянуться, оттянуться». Отже, нація хоче лише гуляти, а не працювати!» Одне слово, про оптимізм не йдеться, та й на світле і втішне у творах цього автора нечасто натрапиш. І це дивно, адже Олесь, на переконання великої частини жіноцтва, ну справжній мачо...

«Глухоніма дружина? Це був жарт»

– Чи доводиться, спілкуючись із жінками, висловлюватися, як у творах, на кшталт у вас «випещена шкіра», «на повну силу випирають груди», «холодні тонкі пальці заворушилися звірятками»?
– Авжеж, трапляється… Та у мене дружина така була. Правда, просто у вічі я мало їй щось таке казав, але вона ходила за мною, як шпала, розкривши рота. Непогана така дівчина була, але у третьому чи четвертому поколінні киянка, тож, самі розумієте, розбалувана. Сім років ми терпіли одне одного, відтак розлучилися.

– А які компліменти робите жінкам?
– Та кажу, що вродлива, знаходжу слова під час розмови. Брехати навчився (Сміється. – Авт.). Не завше вдаюся до таких образів, якими пишу.

– Якось ви сказали, що мрієте про глухоніму дружину. Це, певно, жарт. А яка вона – жінка вашої мрії?
– Не знаю, якою вона має бути. Одна-єдина, як казав Брюс Уілліс у фільмі «П’ятий елемент». Мені теж потрібна одна-єдина... А щодо глухонімої, то, звісно, це був жарт.

– П’ятнадцятирічним ви пішли з дому в самостійне життя. Знаю й те, що майже не розповідаєте журналістам чогось біографічного. То скажіть бодай, чим відрізняється чоловік, який допіру переді мною, від підлітка, який вирушив у світи? Окрім того, що подорослішав.
– Насправді майже нічим, хіба втомою. Якось навіть зауважив, що й почерк мій не змінився. Гадаю, те, що закладено в мені Богом, потроху реалізується. Хоча, скажу відверто, наразі я реалізував себе відсотків на п´ятнадцять, не більше. А щодо досвіду, то його має хтось передавати, а для цього мають бути умови, яких у нашій країні немає.

«Квартиру мені Кучма дав»

– Ви ніколи не шкодували про те, що бачите все таким невтішним? Чом не налаштуватися на позитив?
– Напевно, я лишаюся отим п’ятнадцятирічним хлопчиком, який думає, що може змінити світ. Це відбувається підсвідомо, бо розумію, що не можна змінити людини, але світ – так. Адже насправді наш світ прямує до кінця. Хтозна, може, після нього буде інший, але я бачу всі ознаки того, що нашому земному життю настає кінець. Світ сам себе з’їдає своїми письменниками, догмами. Щодня людина хоче чогось ліпшого, якихось розваг. Але ж вона послана на землю по інше.

– Ви ні на що в цьому світі не ображений?
– Колись, як і всі підлітки, був злим на цей світ. Ну, підлітки – це ж противні хлопці, які завжди б’ються.

– Ви були слабаком? Не могли дати здачу?
– Ні, здачу завжди давав. Нині багато моїх успішних друзів дивуються, чому обрав саме ту стежку, яку обрав, маючи можливості розвиватися, приміром, у бізнесі. А я пішов туди, де можна, чесно кажучи, загнутися з голоду. Пішов, бо хтось мене покликав...

– Якого життя в Україні ви хочете?
– Є нормальні демократичні країни, де все може співіснувати рівною мірою. А в нас це лише на словах. Справді, чомусь у своїй країні почуваюся некомфортно, задихаюся. Я сказав би, чому це відбувається за нинішнього президента, але не хочу створювати вам проблем. Переконаний, що мене затискатимуть і при наступному президентові, бо я неугодний будь-якій владі. Не знаю, що робитиму за кордоном, коли поїду, але якщо треба буде вибирати смерть або життя, то ліпше жити на чужині, ніж терпіти на батьківщині те, що тебе спихають у лайно, аби ти спився чи пропав.

– Але ж ваші романи читають, вони є в програмах вишів. Зрештою, вас удостоїли Шевченківської премії…
– Це все – дяка читачам. Хоча машину крутять критики, які сидять на грантах. Днями у трьох книгарнях одночасно зникли мої книжки, а на тих полицях з’являється література людей, які мене ненавидять не знаю, за що. Чому це відбувається і як це називати – не знаю.

– Але ж ви самі казали: «Я в літературі такий авторитет, що, можливо, за спиною хтось і гавкає, але в очі висловити своє незадоволення боїться…»?
– Насправді, коли давали Шевченківську премію, просто у вічі казали, щоб відмовився від неї. Мені ж на тоді було всього 34 роки. Шалапут, а тут таке звання. Мене називали багном, збоченцем, наркоманом, хоча, крім снодійного, нічого іншого не пробував. Але Кучма нагнав їх, через що я не лаю цього екс-президента й не кричав на Майдані «Геть Кучму!». Він мені й квартиру дав.

«У метро дуже просто розпізнаю маніяка»

– Що з написаного про вас найбільше вразило?
– Ой, про мене стільки всього вигадують! Благо, не додумалися, що я людей їм десь по ночах. А називали й патологічним убивцею, антисоціальним типом, ненависною людиною в суспільстві. Це про того, хто першим у Києві 1988 року підняв український прапор...

– Пане Олесю, правда те, що задля написання роману про маніяка «Дофін сатани» ви зустрічалися з цими нелюдами?
– Це довга історія. 1997-го я почав збирати «маніячні» матеріали і вирізки з газет про подібні судові справи. Усе це скотчем клеїв на стіні й перебував в оточенні монстрів. Відтак назбирав інформацію про шістьох маніяків, яких експертиза визнала осудними: починаючи від Хамера, гомосексуаліста, що вбив близько двохсот людей, Чикатила, Онопрієнка. Одного сам вислідкував, він жив на поверх нижче від мене... Їх багато. Нині, коли їду в метро, дуже просто розпізнаю маніяка.

– Але чи можемо ми сподіватися від вас на легке, світле, без збоченців і наркоманів чтиво?
– Нині цікавлюся кіно, пишу сценарії. Приміром, з режисером Андрієм Дончиком за три тижні зробили серіал «Украдене щастя». А щодо легенького, то розкрию таємницю: почав писати фентезі – веселе, смішне, цікаве й водночас… страшне.

Жанна Куява