Головна\Авторська колонка\Письменники, алкоголізм, партійність…

Авторська колонка

Письменники, алкоголізм, партійність…

Письменницьке поприще в Україні – за недорозвинутості книжкового ринку й однобокого маркетингу та за деякими рідкісними винятками – справа достоту невдячна. Більше того – навіть небезпечна.

Не секрет, що в Україні гонорари за літературну працю --наймізерніші в Європі, а поріг смертності серед письменників у нас – один з найнижчих. Серед причин раннього «почивання у Бозі» багатьох служителів Музи не останнім фактором є зловживання різноманітними штучно-хімічними стимуляторами, серед яких першість у нашій країні, безумовно, належить алкоголю. Як висловився пітерський літератор Андрій Столяров на сторінках часопису «Октябрь» (№ 11, 2000): «Письменник – професія самовбивча… Алкоголізм стає професійною хворобою письменників».  

Коли майбутній хірург обирає свою професію, він знає напевно, що йому доведеться споглядати освіжування трупів у моргах й «анатомках», потім робити це самому, а ще пізніше -- власноруч «різати по живому». Так і письменник: обираючи власну стезю, він має усвідомлювати, на що себе прирікає. Звісно, якщо він збирається бути «хірургом душ», а не стерильним санітаро-гігієнологом від літератури. А також усвідомлювати, що красне письменство – це внутрішнє, а часто й зовнішнє пекло, де мірилом художньої глибини та правди є та рідина, якою пишеться текст. Література стає надбанням вічності, коли вона пишеться, образно кажучи, кров’ю письменника. Звісно, якщо та кров червоного, а не синього або ще якого іншого кольору. Література, що штампується у ремісничому цеху зі станками й болванками замість текстів часто  пожинає у нас, на перший взірець, яскраві та привабливі плоди визнання й масово-медійної просунутості. Та доволі часто читач і не помічає, що його примушують поглинати усе більшими дозами плоди будяків. На іншому полюсі знаходяться ті, котрі не вписуються у сьогоденну медіа-обивательську кон’юнкутру. Саме про них співав ще один пітерець Юрій Шевчук: «сьогодні помер, завтра скажуть – поет…» Такі письменники пропускають увесь бруд і красу дійсності, усе світове зло і велич людського чину крізь власні душу і серце. Вони не вміють писати інакше, аніж власною кров’ю. І саме тому чимало з них, на жаль, проживають своє життя як гіпернасичену миттєвість, заливаючи спиртне у власні  горлянки й клітини і «задвигаючи» ширку у розпанахані вени.  

Звісно, можна бути біло-пухнастим, уславленим, публічним, европейським та до непристойності тверезим – їздити на усілякі бієнале, ссяти кип’ятком від суміжно-регіональних літератур нової Европи і ставити їх за світові взірці світового письменства, жити на гранти «нового світового порядку»… Писати прісну, утрендовану, урамцьовану літературу, не випадаючи з-поза усталеного й прийнятного на сей мент «хотіння мас». При житті тоді все буде ОК – ти не будеш ні алкоголіком, ані наркоманом, тебе показуватимуть заледь не щодень по ящику, ти станеш ідолом глямурних журналів, писатимеш всюди колонки та есеї, тебе з придихом величатимуть «українським інтелектуалом» та проводитимуть твої презентації у модних «елітарних» клубах. Твої твори обожнюватимуться при житті… але витруяться в нікуди опісля зникнення з арени твого щоденно виплекуваного в медіа іміджу. Адже саме живцем і саме сьогодні видавцям потрібен напомаджено-припудрений, ледь не сфотошоплений, метросексуальний образ українського письменника. Достоту як у голлівудському поп-арті чи в російському попсовому клубняку.  Книжки в дорогих твердих палітурках – то вже достоту вторинне для публіки. «Імідж – усе, твори – ніщо».

З «неправильними»,  «некасовими» письменниками-алкоголіками, наркоманами або «статевими розбещенцями» усе з точністю до навпаки. Їх бояться демонструвати снобістсько-гламурній публіці, немов демонічних дракул, а їхні твори аж ніяк не вписуються у рямці, як люблять казати «метроінтелекуали» з глянцевих або діаспорних часописів, загальноприйнятного дискурсу або трендів. Ними ж власноруч сформованих і свято законсервованих за цензурними ширмами «редакційної політики». Вона ж окреслюється немов політтехнологічні «темники», за словами Віктора Пелєвіна, «начальніком гномов» (даруйте, це -- Гоголь), правильно буде – «начальниками дискурсу,  парадигми і гламуру» (роман «Empire’V»). Себто, тими що десь там нагорі башляють на телеканали й часописи для пропаганди «громадянських цінностей і ліберальних свобод», поливаючи брудом одвічних «ворогів відкритого суспільства» -- усіляких там «зоологічних» націоналістів, ультраправих, бандерівців, ксенофобів, алкоголіків та іже з ними. Ну, скажімо, щодо січових стрільців та бандерівців – з міркувань усе тієї ж кон’юнктури -- в українських «модних» часописах нині начебто прийнято писати з певною прихильністю, але підспудно висновувати все’дно історичну «неправильність» цих військових формацій, бо ж не були сердешні борці за українську незалежність і соборність прихильниками «відкритого суспільства» та охлократії.

Тобто, назагал, справді вартісних, але непопсових письменників (з-поміж них у тому числі – й алкоголіків-нарокманів) не просувають нікуди при життю; вони гниють собі в різних власноруч збудованих гетто, лімбо, маргінальних клоаках… (Ну хіба що -- за необхідною лоходромною квотою «демократичного» позіру -- когось-таки висмикнуть до інформаційного поля. На кшталт, О. Ульяненка, наприклад; а згодом зачнуть травити яко «порнографіста» за допомогою сумнівного і відверто-цензурного держоргану на взірець Нацкомісії моралі).  А коли деякі безславно і передчасно (звісна річ!) помирають, то декому з них «щастить»: певні спритні нюхачі повітря в особі видавців одразу ж підхоплюють на щит андеграундно-шухлядні твори і розкручують їх уже посмертно. Ще б пак, будучи на тому світі, ці трансцендентні митці вже є незрушно прогнозованими, а значить ніц страшного, несподіваного й революційного для громадського болота вони вже не утнуть. “Dead cannot dance”. Мертві не танцюють. Тож, їх можна сміливо запускати в наклади для видавничих ґешефтів.

Назагал же, вітчизняна літературно-медійна поверхня, як не крути, а віддзеркалює лишень куцу складову загального літературного процесу – себто більш чи менш вдало спродукованих містечково-слухняних «демократично-ліберальних» ідолів. І навіть -- не їхні тексти (котрі небезпечно серйозно аналізувати, бо ж у залишку й на виході не буде навіть мильної бульки, не те що – голого короля). За такою достоту сіамською комунікативною  моделлю і доморощена політтехнологія імплементує в мізки обивателя іміджі, білборди та слогани -- замість програм і політичних смислів. Так, література за допомогою продукування необхідних трендів набуває всіх ознак завуальованого для мас загальнополітичного проекту. І хто після цього сперечатиметься з Леніним та його незабутнім принципом «партійної літератури»?

Загалом, для багатьох мистецьких брил, на кшталт Едгара По, Генрі Міллера, Модільяні чи Ван Гога прижиттєва слава чи розкрученість важила і важить незрівнянно менше, аніж шматок хліба і який-не-який дах над головою для можливості творити.  А от роль штучних стимуляторів у творчості багатьох з них мала й має достоту непересічний характер. В сусідній Росії на цю тему говорять вже давно, ледь не зі з’яви на літературно-мистецькому медійному небосхилі тих же Вєнічки Єрофєєва, Довлатова, Пелєвіна чи одіозного музики Фьодора Чістякова з групи «Ноль». В Україні ж ці теми протягом років тактовно вуалювалися й не помічалися, зводячися до позиції на манір «В СССР секса нєт». Хіба що хтось мимохіть згадував у цьому контексті про «Братів Гадюкіних» або про ірпінські семінари творчої молоді 90-х років. Аж ось нещодавно, на грудневому «Медвіні» цнотливий літературний лід зрушив був відомий письменник і видавець, «інлітівець» Сергій Пантюк, зорганізувавши і змодерувавши «круглий стіл» на доволі незручну для «сучукрлітівського» простору тему «Алкоголь, секс і наркотики як стимулятори творчості – український досвід». На означені «слизькі» теми висловлювалися та дискутували О. Ульяненко, А. Кокотюха, Р. Скиба, Б. Гуменюк, В. Кузан, музики гурту «Вперше чую» Бодя, Вадик і Гриць (пам’ятаєте їхню веселу пісню «Водка»?), автор цих рядків та інші небайдужі до теми люди. Власне, за контраверсійністю суджень на кшталт «алкоголь корисний у плані набуття письменником певного досвіду» (Р. Скиба), «більше надихають у творчості жінки, аніж алкоголь» (В. Кузан), «допінг потрібен для письменника, але він не може бути перманентним» (О. Ульяненко), «визнаю алкоголізм, проте категорично не сприймаю наркоманію, гомосексуалізм і політику» (А. Кокотюха), «на Русі була традиція поїдати мухомори» (драмер групи «Вперше чую») -- попри природну різність творчих підходів, темпераментів і життєвого досвіду, практично усі учасники зійшлися на одному: створити щось вартісне у стані кайфу неможливо. І, скоріше за все, це та письменницька і творча правда, яку не заперечиш.  

Проте, так само мало хто заперечить існування певної тривкої традиції у слов’янському світі: якщо ти випив з людиною, і це не призвело до побутової різанини, то, значить, ваші взаємини вже набули певного дружньо-сакрального відтінку. Так і в літературі: підсвідомо чимало читачів, як це не парадоксально, з більшою теплотою і цікавістю сприймають твори письменників-алкоголіків чи наркоманів. Чимало жінок, скажімо, пруться (даруйте за певну вульгарність) від творчості письменників-бабіїв. Визнаємо відверто: чи лишився б у нашій свідомості в усій своїй нинішній повноті і харизматичності образ того ж Джима Моррісона з «Doors» без його алкогольного драйву, чи Курта Кобейна з «Nirvana» без його героїнового бекграунду? Чи був би настільки разючим для нас образ першого вокаліста «АС/ДС»  -- австралійського шотландця Бона Скотта без його «легендарної» смерті від власної блювотини? Чи були б Едгар По, Станіслав Пшибишевський, Ернст Хемінгвей,  Вільям Стайрон та інші без алкоголю, як і, скажімо Вільям Берроуз без його 40-річної тяжової наркоти тими письменницькими брилами, якими ми їх пам’ятаємо? Або чи став би відомим на ввесь світ Карлос Кастанеда без свого індіанського пейоту від Дона Хуана?

Власне, усе це зовнішні, іміджеві аспекти життєдіяльності письменників і мистців – представників стимуляторно-допінгової фракції (здається, це єдина партійність, котра є найменш шкідливою для суспільства в цілому з-поміж інших відомих партійностей). Історія ж судить письменника, передовсім, за його текстами. І зовсім не факт, що коли літератор «закладає за комірець», покурює «дурь», ковтає мухомори чи «ширяється», то він вже апріорі пише геніальні тексти. З іншого боку, ні Гоголь, ні Достоєвський, ні Кафка – ці найбільші творці напівбожевільних фантасмагорій і антисвітів -- як то кажуть, з пляшкою чи зі шприцем у руках помічені сучасниками не були. Інша річ, що кожен з них був «звихнутий» по-своєму. Втім, на те і різноманітність цього світу, щоб вищезгадані «антисуспільні» звички дозволяли декотрим талановитим митцям побачити світ крізь таку «неправильну» призму, котра дозволить вловити справжню, концентровану, оголену і надправдиву реальність. А затим – неповторно й ексклюзивно зобразити її в тексті. Головне, щоб при цьому, за висловом О. Ульяненка, «ти керував цією небезпечною та могутньою силою, а не вона тобою».



Додаткові матеріали

Коваленко Андрій
24.02.2009|17:17|Новинки
Андрій Коваленко. «Місто Павука»
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери