Re: цензії

Степан Процюк продовжує тішити своїх читачів новими творами. Сього разу це дві повісті, об´єднані не лише палітурками, але і вагомими концептами, за посередництва яких письменник успішно витворює химерні візерунки траґікомічних людських узаємнень. Перша повість «Гілочка і Муркотасик», попри те, що є ориґінальним твором, має уважному читачеві про щось нагадати, а саме - про есей «Двадцять чотири ритуальні часточки» (для тих, хто... пережив... кохання), що вперше побачив світ у складі збірки есеїв письменника «Тіні з´являються на світанку» («Твердиня», 2011). Колишня присвята в дужках наразі замінена на жанровий маркер - «Історія одного зречення». Подібного кшталту інтертекстуальність засвідчує інтенції автора не так щодо гри з терплячим і уважним читачем, як до використання чогось на кшталт своєрідного прийому поновлення. Втім, може бути усе й простіше: авторові просто забаглося «дописати» колишній свій текст, схрестивши художній та есеїстичний жанри (що є вже питомою рисою його індивідуального стилю), розставивши по-новому акценти, скореґувавши підтексти; звівши, нарешті, якісь порахунки, максимально відкриваючись назустріч читачеві, - аби він, читач, усе-таки, читав і отримував насолоду, а не ловив принагідних текстових ґав.

Випадок Процюка, насправді, не такий уже й складний для розуміння. Себто, він анітрохи не є безнадійний. Як на мене, то письменник уже років двадцять пише один і той самий текст, незалежно, чи це доволі давні поезії та поеми, чи, як сьогодні, - повісті й романи. Ніколи, до речі, не пишучи про якихось принагідних і висмоктаних персонажів, а завше і виключно, - тільки про себе рідного, а ще про нас, - його читачів. Останній факт він, здається, не надто й приховує. Зрештою, про це у відкритому етері жанру романізованої біографії повідомляв свого часу формаліст і життєлюб Віктор Петров. Наш сучасник Процюк - також формаліст. Згадка про формалізм викликає до життя поняття про містифікацію, - хоча б у загальних рисах. Підозрюю, Процюкові смакують містифікації; причому, на різних рівнях. Є рівень простий-найпростіший, на якому сам письменник залюбки «здається» на милість читача:

«- Але ж вас немає! Де ви?

- Шукайте нас у собі. У ваших love story. У ваших предках і нащадках. У зникненнях і відродженнях.

- То ви є?

- Ми є. Ми завжди будемо.

- Хто ви?

- Ми - це ви».

Але є і значно складніші рівні містифікації, про які сьогодні мови не буде. Навіть не питайте, чому. Не буде - і все. Тож, мова вкотре про порожні дзеркала. Але порожні вони не назавше, порожні вони лише до того часу, доки ми впізнаємо себе у цих метафоричних дзеркалах. Художня проза С.Процюка тому і є психологічною, бо цілком природньо й невимушено проростає крізь нього, маючи за вдячний субстрат його душу, його тривожне людське єство. Чогось подібного ніколи й нікому не вдасться випестити у штучних захланних садах фантазії. Повість «Гілочка і Муркотасик» є майже пересічним твором про кохання. Себто, про його остаточну неможливість, як печально сказав би якийсь песиміст; або ж - про його вічну плинність, змінність і поліфонічність, як заперечив би цинік-оптиміст. Говорю «майже», маючи на увазі, що цей конкретний випадок є, можливо, пересічним для письменника С.Процюка, але ж, окрім нього, в сучасній українській літературі є ще, приміром, Люко Дашвар (зі своїм специфічним розумінням найпростіших у світі речей, - таких, як фабула, сюжет, читабельність і адекватність літературного твору), - про це також не слід забувати. В жодному разі, навіть і в тому випадку, якщо мій дискретний читач, подібно до мене, іґнорує сучасні бестселери.

Цю історію про приреченість чергової «невеличкої драми» на поразку С.Процюк починає без жодних експозицій і прологів. Читач одразу потрапляє у дискурс румовища: «Тебе немає. Ти є, але тебе немає для мене. Нам не суджено бути разом, виховувати діток, разом сповивати в пелюшки маленькі ручки й ніжки народжених від нашої любові». І, хоча оповідач ось так одразу заговорив про потенційних діток і пелюшки, проникливий читач розуміє, в чому найбільша проблема: справа зовсім не в дітках, усе набагато простіше, - до діток оповідач із своєю-не-своєю-жінкою так і не дійшов, бо все закінчилось раніше, ніж він устиг зауважити, а відтак запобігти [логічним] руйнівним процесам. Треба думати, забурення білка в цьому випадку відбулося з максимальною інтенсивністю (пристрастю), а відтак - тривалість біохемічної реакції була коротшою, ніж зазвичай. Зрештою, чоловік, якого обирає жінка, а не він її (саме так відбулося у Костя з Іриною), має бути готовий до найгіршого вже в досить короткий проміжок часу. Принаймні, це засвідчує досвід; про це говорять численні польові дослідження (відбиті, до речі, в художній літературі задовго до народження С.Процюка). Статистика не знає емоцій. Вер Ельснер і далі собі практикує, шукає, живе. А з іншого боку, чоловікам немає на що ображатись, бо це саме вони створили модерну українську жінку (це відбулося давно, ще в другій декаді минулого століття), суттєво збільшивши при цьому кількість своїх сексуальних зв´язків упродовж одного середньостатистичного життя. Звісно, ми зовсім не звірі. Тому нам багнеться кохання не лише наприкінці зими, але також улітку. Більшість із нас цікавить не сама по собі самиця, але й ритуал, - із його хоча б мінімальною куртуазністю, терпким фаталізмом і шоколядним присмаком гріха. Пам´ятаючи завше про гріх перелюбу (Кость устиг розлучитися з байдужою до нього дружиною, від якої має сина, а от Ірина є жінкою в шлюбі й має, до того ж, доньку), модерна людина завше знаходить собі виправдання. Зрозуміло, що кожна жива людина чи не найбільше прагне тепла (а не лише вологих від пристрасти простирадл), то чи Бог не розуміє сього? Звичайно, розуміє. А значить, - вибачить. Бо не штамп у паспорті визначає людську природу, із нею все значно складніше. І немає вдячнішої теми для письменника минулого, сучасного чи майбутнього, позаяк ця простенька тема є невичерпна. Та й читачеві завше буває цікаво: чим це у них завершиться, у персонажів? Хоча сам читач усе знає, бо він так само є неабияким персонажем на шахівниці життя.

Процюк, як письменник експресіоністичної парадиґми (на стильовій домінанті письменника наполегливо й слушно акцентує читацьку увагу автор післямови Богдан Пастух), уникає банальности в зображенні конкретної чітко прописаної історії кохання. Він зазіхає на масштабність авторського бачення. Саме так, у маленькій і схематично-неживій повістині, - вчинено замах на масштабний дискурс, присвячений метафізиці нелюбові. Про це письменник повідомляє наприкінці твору, остаточно позбуваючись алеґоризму, хоча ще раз, востаннє, вказує адресатів повідомлення, - Костя й Ірину, аби тут же вийти у відкритий етер, ніби не довіряючи захланному читачеві, якому ще й сьогодні потрібні безпосередні складники літератури, як от - зав´язка, розв´язка, сюжетні перипетії, стогони героїні й рипіння готельного ліжка: «Ти смішний, чоловіче, разом зі своїм трагіфарсом. Ти смішна, жінко, разом зі своїми інтрижками. Ви смішні обоє, чоловіче й жінко, разом із вашими претензіями. Вашою нарцисичною дитинністю. Вашими неврозами, що нікуди не зникли. Але тепер кожен із вас боротиметься з ними поодинці». Все, крапка; герої повернулися до свого попереднього стану, до своєї звичної самотности (незалежно від наявности штампу в паспорті), але з гіркуватим досвідом поразки. То, виходить, що початок завше щасливіший за кінець? Хоча і початок був нещасливим і у своєму нещасті Кость також не виглядає унікальним, - він такий, як усі, анітрохи не індивідуалізований (як і належить експресіоністичному персонажеві): «Усе починалося з самотності. Можна багато просторікувати про особливості характеру чи виховання, але самотність - це невблаганний жереб. Хіба Кость хотів би добровільно носити на своїх плечах цей тягар? Нізащо! Ще коли він жив із дружиною, то почував себе, наче якийсь робінзон крузо на острові. Довгі осінні вечори (куди подіти свою меланхолію; може, хтось захоче її купити?...), бадьорі літні ранки (але не для нього), скромні весняні сподівання (для тих, що люблять) і важка зимова туга (навіть не тямив, за чим сумує). Робота. Дім. Робота. Іноді корпоративні вечірки з їхніми поверховими веселощами».

Процюк, поза сумнівом, - жорстокий автор. Він пише для дорослих людей. Він у жодному разі не лікар, не дипломований шарлатан, він просто поруч, якщо вам це потрібно. І навіть, якщо не потрібно, він все одно повідомить про метафізичне румовище, з якого вирватись мало кому пощастило й ще менше кому пощастить. Просто існує деяка правда про людську природу. Її можна не помічати, але зректися її не можна. Вийти за межі людської природи вдається хіба що святим. Час від часу, здається, що всю цю прикрість спроможні здолати поодинокі безумці, причетні до творчости. Але, хтозна, як воно є насправді у тих, хто із власного болю шліфує для нас шедеври. Їхні історії найчастіше бувають траґічні, тож не варто їм заздрити. А що Кость? Як почувається у своїй самотності серед людського тирлиська? На жаль, він звичайна людина, - себто, носій стандартних реакцій на світ і оточення: «Він шалено заздрив. Не багатству, не славі. Начхати. У могилу не візьмеш нічого. Кость заздрив чужому щастю. Йому було важко дивитися на тих, що цілуються. Обнімаються. Пестяться». А відтак: «Пішов від дружини так, наче вони не жили разом кілька літ. Навіть не було аґресії чи ворожнечі. Байдуже були разом. Байдуже і розійшлися. Відтоді Кость назавжди втямив, що таке крихкість. Це коли ти лягаєш спати здоровим, а прокидаєшся наступного ранку хворим. Це коли речі, до купівлі яких докладалося скільки (стільки? - О.С.) зусиль, стають непотрібними. Це коли людина, з якою ти проводив дні і ночі, моментально стає тобі чужою. Це коли твої звички раптом кудись щезають. Їх замінюють інші. Це коли твої друзі, з якими колись було стільки перемовлено й пережито, стають нерідними й малозрозумілими. Це коли час розтягується, як використаний презерватив, а тебе провідують думки про самогубство. Це коли змінюється твоя смішна стара шкіра». Додам, що Костеві в цій повісті - 43 роки, а Ірині - 25. Цілком прийнятна різниця у віці, навіть комфортна. Тим часом Кость ішов на перше побачення з Іриною, після її телефонного освідчення в коханні, почуваючи «якусь порожнечу, без спадів і підйомів». А от Ірина почувалася зовсім інакше і, «здавалося, зовсім не хвилювалася». Процюк, повторюся, - жорстокий у ставленні до персонажів. Зрештою, вирішуйте самі. За два дні після першої зустрічі герої зустрілися знову. І, вкотре, на вимогу Ірини: «В офісі знову не було нікого. Надворі - січневий мороз. Вони роздяглися. Кость запам´ятав цей інтим на все життя. Її тіло було худеньким і холодним. Особливо руки. Зрештою, його руки теж нагадували шмат льоду. Його скарб ніяк не хотів підніматися. Така дивна вередливість була знайома Костеві, але траплялася рідко». Зрештою, сього разу жінка виявилася поблажливою й терплячою, навіть незважаючи на купу суттєвих нюансів: «Іра лежала на животі. Нарешті він увійшов у неї. Небо не перевернулося. Не задрижала земля. Через хвилину його розтривожене сім´я оприскувало її худенькі плечі». Чи не надто дивними є ці двоє? Придивімось лишень уважніше: «Часто, коли ми прощалися, то ставали на коліна. Обоє. Бо кожна зустріч може виявитися останньою. Бо пам´ять про ритуал сильніша від ритуалу». Оповідач не повідомляє нам, хто з двох був схильний до ритуалу й схиляв до сього партнера, але підозрюю, що ритуалами цікавився саме Кость. Бо Ірина в усіх епізодах виглядає цілком тверезою жіночкою («Муркотику, якби ти десь побачив мене з моїм благовірним, ні на що не реагуй. У нього має бути ілюзія, що в нас усе добре»; «Ох, Муркотастику, мені однаково. Краще кохай мене зараз. А про це ми подумаємо завтра...»). А ось оповідач Кость: «Не знаю, Гілочко, чи ми так молилися одне до одного, чи одне на одного. Може, до нашого ритуалу колінопоклоніння була домішана якась театралізація? Не знаю, вистава закінчилася. Я важко опускався на коліна. А ти легше, граційніше. Ти ставала на коліна, як юна лань. <...> Ми ставали на коліна, не говорячи нічого. Цілувалися. І ти йшла». Зрештою, так і є, - це стосовно підозрілого ритуалу. В серії взаємних звинувачень чуємо, як Ірина говорить: «А ти, Муркотастику, завжди силуєш мене до ритуалізації. Ти передзвонюєш два рази після зустрічі, тричі кажеш мені: "Па-па", чотири хвилини колінкуєш разом зі мною - і я не смію встати першою, порушивши тишу твого ритуалу».

А тим часом із заробітків повернувся Дмитро, чоловік Гілочки. На цьому історія цієї дискретної любови добігає кінця: «Усе на світі колись починається, щоб завершитися», - філософствує оповідач і має незаперечну рацію. Втім, сам переживає цей логічний кінець не без проблем: «Тільки тиша й темінь огортає твою малосімейку, Костю. Ти лежиш, як стара потріскана колода - і не бачиш жодних перспектив у майбутньому. <...> Тиша, темінь і крила подвійної зради твоєї дорогої Гілочки». (Наративне вирішення повісти полягає в тому, що С.Процюк користується двома формами нарації, - від першої особи (оповідь безпосереднього учасника подій, яким наразі є Кость) і від третьої особи (говорить усезнаючий автор). Зазвичай наратори чергуються, але іноді присутнить поруч у одному розділі). Тож, автор повідомляє, додаючи принагідні «есеїстичні» коментарі: «Цього дня він нап´ялив на себе блазенський ковпак і пішов бухати. <...> Зірвав із себе ковпак і товкся головою об асфальт. Плакав і верещав, що хоче померти. <...> Той, хто замикає наші душі, насправді проводив сьогодні, спеціально для Костя, важливий психотерапевтичний сеанс. Його сенс полягав у звільненні від ілюзій. Усіх». А Кость нав´язливо придивлявся до щасливих, на його думку, людей. Він не може збагнути, чому у нього так не виходить: «Зате Кость часто міркував про щасливих, особливо, коли бачив закоханих. Вони вільно походжали вулицями, тулилися одне до одного. Їм було добре - і Костя пронизувала погана заздрість. Він ніколи раніше не думав, що здатний на таке. Який парадокс! Адже заздрити чиємусь коханню можуть або старці або імпотенти. Він не належав ні до одних, ні до других. Крім того любив сам. Звідки ж тоді ці важкі заздрощі? Від передчуття безперспективності стосунків з Ірою? Від хапливої краденої любові? Треба од усіх ховатися, удавати, що нічого такого немає, що ви подумали, ми лише друзі, перейняті однією справою». Стосунки Костя й Ірини завершуються взаємними звинуваченнями, відразливими сценами сварок і повним нерозумінням одне одного: «Якась важка чорна енергія зводила все нанівець. Вони не слухали одне одного, виливаючи кожен своє». Не забарилося й відчуття приниження, його фіксує принаймні Кость. Із Ірою, якої з успіхом вистачало й на чоловіка Дмитра, й на Костя, - ситуація дещо інша. Її дратує максималізм (або ж еґоїзм) Костя. Згадуючи про власного чоловіка, Ірина виголошує достатньо промовисті для розумінні її психології речі: «Він теж потребує ласки, він самотній і нещасний, ви, чоловіки, ніколи не зрозумієте тягаря жіночої добросердності, мені нічого не станеться, якщо я розсуну ноги для нього, мого тіла вистачить на вас обох, коли треба, то й на чотирьох вистачить, але я все одно люблю тебе, Костику, можна спати з цілим батальйоном, а любити тільки тебе, шкода, що ти цього не розумієш, і не розумів ніколи, бо ваш чоловічий егоїзм безмежний, кожен із вас - лише хлопчик, який потребує ласки Великої Матері й маленької сперможерки...». Врешті-решт ці двоє дійшли до повного вичерпання своїх стосунків: «Кость з´їв Ірину печінку. Іра закусила його серцем. Вони спали під ковдрою власних секрецій, постеливши на споді жаль і образу. Кохатися не хотілося. Не хотілося сперечатися. Сваритися. Вони дихали лише за звичкою. Механічно». Але спроба разом випити чаю в каварні таки знову закінчується бурхливою сваркою. Читач розуміє, що кохання уже полишило цих людей, а вони ніяк не хочуть визнати очевидний факт. «Вони виглядали, як суцільне посміховисько. Як пародія на андрогіна. Як зойк нездійсненої мрії», - коментує цю сцену автор. І все виглядає так, ніби хтось (можливо, це «той, хто замикає душі») щедро видає нам набої для розстрілу, а далі ми вже самостійно та з неабияким ентузіязмом винищуємо один одного, відстрілюючи передовсім найрідніших і найдорожчих для нас людей, чужих залишаючи неушкодженими.

Я свідомо не буду тут говорити про кілька прозорих символістичних сцен, що були ретельно прописані письменником іще в есеїстичному варіянті сього твору. Якщо в есеї, ці сцени ще «працювали», то в повісті все виглядає дещо інакше. Вважаю їх зайвими в творі художньому, - зайвими, як у сенсі читабельности, так і в розумінні расової чистоти експресіоністичного стилю й світогляду. Символізм у художній прозі давно вже помер. Здається, його закопав іще Василь Стефаник. Не говорячи про Володимира Винниченка. Втім, хитання між цими двома парадиґмами - це також фірмова фішка С.Процюка, до якої можна ставитися по-різному. Підозрюю, хтось може мати зовсім інший погляд на речі. І це - нормально. Не надто переконливою, як на мене, видається і сцена в ванній кімнаті, що є перенасичена суїцидальними інтенціями («Цей світ не створений для кохання й щастя. <...> Він - справжнє втілення поразки. Він у своєму житті нічого не досягнув. Його найзаповітніша мрія - жити з коханою жінкою. Не склалося. Він не знає, хто в цьому винен. Кость почав готуватися. Йому не хотілося жити. Він набрав повну ванну води. Приготував гострі леза. Записок не писав»), а між тим у підсумку маємо «відродження» героя й суцільне торжество вітаїзму. Можна погодитись із тим, що не всі ріжуть вени, навіть приготувавши леза й наповнивши ванну гарячою водою. Думаю, більшість із потенційних самогубців таки вчасно зупиняться. Але у випадку з Костем письменник мав би пояснити, чому він не наважився піти з життя, яке йому ґрунтовно остогиділо. Якщо все аж настільки у нього погано. Натомість, дізнаємось, що «Кость відчув, як кудись відпливає розпач, а тіло наповнюється спокоєм і умиротвореністю. Захована частинка Костя, що дрімала всі ці роки, нарешті проткнулася із старого тіла гілками сосни». Чому саме гілками сосни, запитаєте? А тому, що Кость, замисливши перерізати вени, все-таки, не забув додати до води хвойного екстракту. Хтозна, можливо, і так буває. Так само проблематично виглядає і сцена з повією. Це явно не шлях такого персонажа, як Кость. Утім, можливо, це є відгомін згаданих символістичних ескапад письменника, який повідомляє, що в той час, як Кость із величезними труднощами давав собі раду з повією, «Іра якраз отримувала черговий оргазм від нелюбого». От лише із орґазмами в Ірини не все так просто, як представляється Костеві або всезнаючому авторові. Є одна дуже промовиста сцена, пов´язана з цим. Ірина довго не може сягнути орґазму під час чергової близькости й висловлює Костеві свої претензії в досить різкій формі. Виглядає це трохи дико. Але й це ще не все. Досягнувши нарешті орґазму, жінка засміялася й сказала: «Тепер я можу зі спокійним серцем іти до праці!». Уявили, яке диво втратить невдовзі Кость? Утім, давно відомо, що кохають не лише бездоганних, - кохають різних, кохають навіть рідкісних чудовиськ, - на те й життя, і все це по-людськи, занадто по-людськи.

В останній ритуальній сцені цієї повісти є щось глибоко куртуазне (явно не з нашого повсякдення), щось християнське і, водночас, достатньо порочне, - з потужним ефектом дегуманізації. Це, коли колишні закохані, які вже встигли пройти кілька стадій взаємної ненависти, стають на коліна, тримаючись за руки та дивлячись один на одного. Це, мабуть, красиво. Але чи переконливо? І де, в такому разі, та межа театральности й фальшу, яку людина переступити нарешті не годна? Життя, як мені здається, набагато простіше за ритуальний танок, що його люди влаштовують, сподіваючись на вдячного глядача. Аж раптом, не чуючи оплесків, із подивом зауважують, що нікого поруч немає, що заля давно спорожніла, і всі вже сидять удома в своїх комунальних квартирах. Тож, чи направду письменник упевнений, що «холодна кров ритуалу» притлумлює біль, чи це він отак жартує? Варто придивитися до цих імперативних побажань пильніше:

«Ви вже нічого не можете дати одне одному. Навіть ненависть. Швидко наступить холодна байдужість.

Вам уже не треба кохатися. Для вас статевий акт уже не був би насолодою. Навіть якщо розглядати його як злучку самця й самиці. Але ви вже й самі розумієте це. Ви, колишні коханці із тисячорукою енергією й тисячоротими ликами...

Вчиніть востаннє ваш ритуал. Станьте на коліна одне перед одним:

- Вибач мені, Гілочко.

- І ти вибач мені, Муркотастику.

- І вдруге!

- І вдруге...

- І втретє!

- І втретє...

Тричі поцілуйте одне одного в голову. Тричі поцілуйте одне одному руки, якими ви так багато закохували й запещували. Тричі поцілуйте одне одного в губи, які ви цілували нескінченну кількість разів. Усе закінчено. Підводьтеся з колін. Прощайтеся. Розходьтеся різними дорогами.

Холодна кров ритуалу поволі змиватиме ваші образи й ваш біль. Тільки доведеться довго чекати. А ви ж нетерплячі обоє.

Але доведеться чекати.

Довго.

Можливо, усе ваше наступне життя».

Після цієї цитати кожному вільно загадати й своє, не таке вже й далеке минуле, не таке уже й віддалене майбутнє. На щастя, більшість таких колишніх закоханих невдовзі знаходять наступні свої кохання, й життя триває далі, то сповільнюючи свій біг на рівнині, то вкотре набираючи швидкости на крутих поворотах. І так день за днем, рік за роком, - з нудотного минулого до ще більш передбачуваного майбутнього. І нічого ніколи насправді нового, - лише одвічне румовище і ритуальність, яку забезпечує пам´ять про печерне дитинство людини. Можливо, хто-небудь уже й забув, якими були найдавніші малюнки людини, що конкретно вона зображувала на стінах печери при світлі вогнища? Ну, то я нагадаю: на перших людських малюнках зображені ведмідь і жіночий статевий орґан [піхва]. Швидше за все, їх не просто так малювали; треба думати, їм поклонялися. (За кілька тисяч років не так вже й багато змінилося. Принаймні, піхва лишилась на своєму одвічному місці, з нею і досі ще все гаразд, вона актуальна; можливо навіть актуальна, як ніколи раніше; їй продовжують поклонятися й приносити жертви). Еволюція і проґрес - це два безсмертні симулякри, які лише й спроможні культивувати ліберали. «Лібералізмові бракувало стилю», - писав у романі «Доктор Серафікус» В.Домонтович, і з ним складно не погодитись.

***

Письменник С.Процюк - один із найпомітніших «мізантропів» у сучасній українській літературі, - пропонує критикам черговий удячний матеріял для їх розкішного собачого бенкету, - аби лише мали бажання розважитись. Природа згаданої «мізантропії» представляється мені не чим-небудь іншим, як авторською відвертістю, скерованою на пошуки любови, до якої Процюк ішов не один рік і, врешті, сьогодні наблизився до так званої точки неповернення (Утім, він давно вже й доволі густо цяткує художню прозу власною психоісторією, - було б лише кому її читати, розуміти, коментувати). Про що, зокрема, може сиґналізувати його есей, надрукований іще у листопадово-грудневому числі «Кур´єру Кривбасу» за 2010-й рік, - «Тіні з´являються на світанку», а пізніше передрукований у книзі есеїв із однойменною назвою. Не знаю, наскільки усвідомлено це відбувається, але виглядає так, що цей есей, як і кілька інших із цієї збірки, підкинуті читачеві з метою полегшити прочитання повісти «Бийся головою до стіни».

Більшість людей прочитає цей текст, звернувши увагу на вкотре присутній і дещо навіть нав´язливий авторський психоаналіз; на всі ці, оперті на Ялома й Горні, припущення й висновки письменника, але варто також пильніше вчитатись у абзаци, присвячені болючому самоаналізу письменника. А він, чим далі, тим глибше й відвертіше, розкриває читачеві власну психоісторію, - непросту, часом навіть занадто надривну та хворобливу; він ніби підказує: спробуйте читати мої романи крізь призму моєї власної психоісторії чи пак, - психографії, як воліє говорити автор. Зрештою, після виходу в світ роману про В.Винниченка він почав про це говорити навіть у інтерв´ю. До цієї повісти С.Процюк, треба думати, йшов не один десяток років, долаючи сумніви, винищуючи власні невротичні стани, - спочатку, можливо, хибним інтуїтивним шляхом, а потім і використовуючи майже наукову методологію. Що з того вийшло, і на якому етапі боротьби із собою перебуває нині письменник, - судити виключно читачеві.

Батько рахує зрубані дерева, а син учиться добирати синоніми, бо перед лицем родинного тирана почав затинатися. («Батьки жили у Богом забутому селі, де тато знайшов роботу рахівника зрубаних дерев. Це теж було символічно...»). Й лише мати одвічно плаче, не маючи сили змінити таке життя, - своє і своєї дитини. Кумедна історія, чи не так, читачу? Історія для критика-оптиміста, який укотре поскаржиться на код нещастя, яким ніби-то так глибоко вражена вітчизняна проза. Можливо, і вражена, не сперечатимусь; якщо національну історію не можна читати без брому, то з якого ж дива національна література має виглядати коміксом? І, як на мене, то відвертість, із якою письменник писав цей твір, виказує в ньому іманентну й орґанічну европейськість, не інакше. Так відверто міг писати колись М.Хвильовий; таким був Григір Тютюнник («В сутінки», «Климко», «Перед грозою» й ін.); так оголеним нервом бився у своїй київській, а потім і таборовій поезії й прозі (на яку, на жаль, ще й сьогодні ніхто не звертає увагу) Василь Стус. Так різав душу власними сторінками Олесь Ульяненко. І жоден із них не прищеплював читачеві побутове щастя, бодай миттєве його відчуття, - навіть не намагався цього робити. Попри всі розмови про романтику вітаїзму, загірню комуну й голубину книгу поезії, які невтомно провадив згаданий тут Хвильовий.

Продовжуючи мову про контекст, у якому одразу по видруку опинилася повість, можна лише уявити, наскільки непросто буде цій невеселій автобіографічній повісті С.Процюка. А вся ця дискотека уможливлюється тим, що вітчизняні критики часто бувають людьми випадковими, в кращому разі, - заробітчанами. Їм лише, - «аби книжка», а до неї, бажано, - комфортний ґонорар. На цьому нехитрий пазл зазвичай і складається. Простіше говорячи, вони не знають матеріяльної частини, тобто мало читають, не знайомі з історією української та світової літератури, а відтак, іще менш розуміють, навіть щось там почитавши. Не впевнений, що всі вони вчасно ознайомились із керівництвом для поетів-початківців Мішеля Уельбека «Залишатись живим» (1991). Цей текст нібито адресований поетам, але насправді - всім, хто зібрався вийти на люди із власним художнім текстом, написаним у будь-якому жанрі. Коротше кажучи, читачу, аби розуміти таких письменників, як Степан Процюк, треба радше бути поетом або клієнтом психлікарні, ніж журналістом або академіком.

Повість починається в дусі французької екзистенційної прози - скупо, ощадливо та майже аскетично: «Свирид їхав на могилу матері. Листопадило. На невеликому сільському кладовищі не було нікого. Він засвітив свічку (герой Альбера Камю запалив би, звісно, сиґарету, але Камю - атеїст, звідси й відмінність. - О.С.). Помолився. Потім погладив уже вибляклого під дощем хреста, мовби пестив чорно-сиве волосся мами». Батько героя, якого так чимало буде надалі в цій повісті, був іще живий, але перебував у лікарні: «Прийшов до батьківської хати. Тато лежав у лікарні. Усе дихало запустінням. Свирид сидів довго. Тягар спогадів припинав до крісла. Потім почав переглядати деякі старі речі. Ось мамин одяг, уже непотрібний, зайвий... Згадав, що мамі колись треба було купити зимове пальто. Його купили - і тоді воно ожило. А зараз пальто померло разом із матір´ю, бо його ніхто не одягає». Перед нами - психологічно складний і безрадісно-затяжний період у житті персонажа. Попри те, що суто хронологічно це лише незначний відтинок його життя. Читач, що вже знайомий із есеями С.Процюка, дуже добре розуміється на автобіографічному контексті цієї повісти, відтак йому має бути доволі незатишно й навіть зимно. Позаяк, хай навіть несвідомо, тобто порушуючи всі можливі конвенції щодо читання художнього твору, ми розуміємо: фіолетова смуга в житті Свирида - дуже добре насправді проплачена емоціями та внутрішнім пеклом самого письменника: «Триває масакра смерті. <...> Матері не було ніде. <...> Мати перетворювалася на символ». З іншого боку, комусь із читачів, можливо, нарешті стає цікаво: як же письменник виборсається із цієї ситуації, прибравши собі на всяк випадок маску персонажа-протагоніста.

У повісті йдеться про межовий і, воістину, перехідний етап, що буває у житті кожної людини. Йдеться про час, коли кожен із нас сиротіє, втрачаючи батьків - найдорожчих людей із нашого минулого; а за великим рахунком, і призвідців нашого теперішнього й навіть майбутнього: «Але ці тіні, безтілесні і безшелесні, приходять вночі і на світанку в робочий кабінет і на літній морський пляж. Ці тіні, безшумні і безрозмірні, ніколи не покидають Свирида». Це час великого переосмислення - не так цінностей, як векторів-орієнтирів, які вказують подальший шлях людини. Людське життя ділиться на кілька відрізків, і найголовніших із них лише два: життя з батьками й життя після них. Ясно, що крім батьків ми маємо власних дітей, продовжуючи розмотувати нитку роду, але це дещо інша, паралельна реальність. Сюжет, пов´язаний із батьками, не спроможні замінити чи витіснити навіть власні діти. Доки живуть батьки, людина залишається в комфортному статусі ще-дитини, маючи щасливу можливість будь-якої миті все залишити, кинутись до автостанції, купити квиток, дістатись батьків, цілувати їх у старечі зморшкуваті щоки; опуститись на долівку, обійнявши їх ноги; забути про всі проблеми й бодай короткочасно знову відчути себе дитиною: «Зрештою, у дорослого сина потреба любові була наче бездонний колодязь - скільки не давай, завжди мало». Чути голос батьків, для яких ми назавше залишаємось малими, вразливими, безборонними; чути їх поради й повчання, які колись давно нас відверто дратували, але саме цих напучувань нам пізніше буде гостро не вистачати. Подібне розуміння ролі батьків у житті кожної людини буває зазвичай більшою чи меншою мірою запізнілим. Ось тоді й випадає нагода тлумити крик, не маючи натомість можливости зупинити нечутні сльози; ось тоді й випадає найвірніша нагода битись головою до стіни, але все це уже намарне. Лишається ходити на цвинтар у певні дні, пам´ятати, пригадуючи найдрібніші, здавалося б, епізоди з родинної історії, розповідати про батьків своїм дітям та онукам; нести далі цей вогник роду; робити те, що не встигли або не мали нагоди здійснити батьки, бути гідними їхнього чесного імени. Все це, - як мінімум. Але все це - лише сублімована неможливість іще раз притиснутись до батьківської шорсткої щоки чи обійняти натруджені ноги матері. Все це, на жаль, лише борсання в екзистенційній порожнечі, з якої для атеїста виходу узагалі немає, а для людини віруючої залишається тільки Бог, - безсмертний континуум усього сущого. Чи знаходить людина розраду в Бозі? Напевно, що так. Поготів, якщо усвідомити раз і назавше, що альтернативи немає.

Як мені представляється, людина й сама-по-собі є створінням апріорі екзистенційно вразливим і перманентно загроженим. Численні, безкінечні неврози і комплекси, що є наслідком давньої втрати своєї природи, заважають сучасній людині бути направду щасливою. Але мав таки рацію Сент-Бев, говорячи про додаткове джерело людських нещасть і страждань, наголошуючи на нашому «соціальному Я». Відтак, першопричиною драми Свирида та його батьків у цій повісті виступають політичні реалії, за яких українська нація мусила виживати в умовах жорсткої колонізації та ґеноциду. Західна частина країни свого часу чинила неабиякий спротив московському колонізатору, відтак - сотні тисяч замордованих, переміщених, зламаних фізично або морально. Одним із таких є Іван Кирилко, батько Свирида, колишній політв´язень, доля якого разом із долею його дітей виявилась намертво пришитою до долі сплюндрованої країни: «Раптом син збагнув - батько усе життя ніс і продовжує нести навіть на старості тягар жахливих комплексів, що постійно зачіпають його єство. Миттєвість, спалах, осяяння... І син, який завжди дивився на цього чоловіка лише як на батька, раптом глянув на нього, як... на сина. Жаль, як голка, пронизав його мозок. Його батько є старцем, який так і не прожив повнокровно своїх літ, будучи скованим моторошним тягарем власного душевного виробництва!!!». Герої і зрадники, коляборанти й підпільники - третього шляху не було: «Батько впустив у свою душу страх. Таких, як він було багато. Але він не зрадив пам´яті загиблих героїв. Нікого не продав. Не служив радянським символам». Ось у такому соціяльному контексті і розвиваються в сімдесяті-вісімдесяті роки минулого століття стосунки сина й батька: «Коли син прийшов із школи, радіючи п´ятикутній зірці на грудях, він думав, що помре... з одного боку, щось пояснювати дитині небезпечно... з іншого... він не міг на це дивитися... він вдарив дитину... потім каявся, але про це ніхто не довідається...». Це тяжка й стражденна для обох історія виховання. Батько прагнув, аби син виріс людиною й українцем, але водночас боявся екстраполювати на сина свою власну історію боротьби і поразки. По суті, це комплекс шизофренічної реальности в усій її поліфонічній безодні, що нищить людину ще за життя: «Можливо, у батькові боролося дві або декілька особистостей. Вони вимучували і заплутували його, але лише на нижчому, побутовому, рівні». Протиставитись їй не просто. Якщо взагалі можливо: «Тато хотів бути героєм, а не рабом. Мучився, бо героєм не став. Але не став і рабом, як переважна більшість його ровесників і недоровесників». Батько, по суті, як доходить цієї істини син уже після його смерти, здійснив жертвопринесення в ім´я свого сина. І син це збагнув, і відчув полегшення. Зокрема, йому відкрився й первинний сенс отого бийся головою до стіни, і порубаних дерев української новітньої історії, які батькові після ув´язнення доводилось лише обліковувати, рахуючи безкінечні втрати й знаки поразки, тлумлячи власне бажання звестись на ноги й одразу впасти, захищаючи честь свого маленького, але нескореного бандерівського Краю.

Філіп Солерс писав у есеї «Письменник і життя»: «У принципі, все ясно: Пруст мав рацію, Сент-Бев помилявся; творчість письменника бере початок не з його «соціального Я», а з досвіду, про який найчастіше не підозрюють ні сучасники, ні знайомі, ні друзі чи оточення. Ніхто з людей не є більш таємничим, невловним, суперечливим, оманливим. Книги виростають із самотності, тиші, неприйнятного, з рухомої тіні, що перебуває під ревним захистом. Як не старається соціологія, як соціоманія не кидається то в одну, то в іншу царину, ніхто не зможе сказати напевно, чому той чи той пан, переживаючи ту чи ту історичну або особисту пригоду, написав саме ці поезії, романи, слова». Ця цитата до того, що розуміння творчости С.Процюка до недавнього часу (попри цілу низку есеїв, які він обережно, але все ж оприлюднював останнім часом) було більш ніж утрудненим; наразі ж розчахнута свідомість, уражена свідомість мистця - препарована ним самим і подана на тарелі толерантному читачеві. Ця повість сьогодні пояснює і більшість повістей і романів письменника, і його суб´єктивний (але не випадковий) вибір на користь В.Стефаника, В.Винниченка, А.Тесленка, коли він брався за написання романізованих біографій своїх нещасливих попередників, і методу, якою він при тому користався, і багато чого іншого, наразі мною не артикульованого. Щось має лишатись за дужками, говорити про все не випадає навіть сьогодні: «Уже немає твоєї стіни, Свириде. Коли помирають наші батьки - ми стаємо стінами для своїх дітей». Сподіваюся, це зрозуміло. Поготів, що коли я пишу про людину й письменника Процюка, то водночас я пишу і про себе, - хто читав В.Петрова, той мене зрозуміє. Випробування смертю обох батьків викликає химерні алеґоричні картини-видіння, з яких син виходить вже іншою людиною. Лікар радить йому відпустити своє минуле й рухатись далі. Так і стається: «З його тіла проростав Інший. Пологові муки робилися нестерпними. Невже покійна мама таки вирішила привести його на світ вдруге? <...> І тут він побачив клаптик світла». На відміну від фіналу повісти «Гілочка і Муркотасик», який викликає питання, позаяк відродження Костя нічим не вмотивоване, у цій повісті той клаптик світла, який бачить герой, бачить також і читач.

Як на мій суб´єктивний погляд, усі попередні повісті письменника, що передували його першому романові «Інфекція», в чомусь не добирали, будучи не вповні зрозумілими читачеві скалками приватної родинної саги, чиєсь, цілком унікальної у своїй одноразовості, свідомости. Тому й залишали відчуття спорадичних сплесків ураженого авторського «Я», які він чомусь замість віршів відправляв до коротких форм прози. Натомість, повість «Бийся головою до стіни» нарешті висвітлює зовсім іншого Степана Процюка, письменника, який пройшов значний відрізок своєї творчости, являючи нам хронологію приватних оборонних боїв, і наразі тимчасово скористався виключним правом людини на такий собі перепочинок, тайм-аут, - задля якогось абсолютного порозуміння з собою, зі своєю добою, й розпочинаючи водночас зовсім новий етап у своєму житті людини й письменника. Підозрюю, після численних оборонних боїв, ми вправі чекати на якогось іншого Процюка. І навіть його тимчасова проґнозована мовчанка не здатна спростувати цей очевидний факт. Письменник упевнено увійшов у теперішню фазу дорослої літератури, з честю відбувши в тексті одну із останніх ініціяцій дитинства та юности. Тож чекаємо на нові його твори, пам´ятаючи, що і письменникам буває непросто звільнятися від себе колишніх, стаючи, тим не менш, на цілком автентичну стежку власної творчости. Це, коли позаду - усвідомлене і вдячне минуле, а попереду - не менш сподіване майбутнє.