Це роман, в якому канва сюжету розповзається на шматки. Шматки несиметричні, декотрі накладені один на другий - як-от на початку книжки, коли розповідь про подорож головного героя до Тернополя перетворюється на розповідь про його знайомство з львівськими митцями понад десять років тому (с. 18-36). Краще не питайте про логіку в послідовності розділів, на рівні хронології маємо постійні стрибки між другою половиною дев´яностих і різними роками першої декади двотисячних. За таких умов можна було б спробувати зшити ті шматки за допомогою якихось орнаментальних засобів - наприклад, припасувати на стиках розділів по парочці симетричних образів. В одному випадку авторка це робить (с. 168-169), але, здається, тільки в одному випадку.

Напевно, я почав не з найголовнішого, і читач, який ще не брав до рук дебютного роману Оксани Форостини, може запідозрити авторку в навороченому експериментаторстві. А це було б хибне враження. Так от, почати треба з того, що книжка має фабулу, незважаючи на те, що хронотоп її далекий від послідовності. Події в романі розгортаються навколо кількох приїздів до України американця українського походження Елайджі Мельника, котрий проводить тут тренінги для працівників готельного та ресторанного бізнесу. Про ті тренінги в книжці лише згадки, натомість ідеться про інтеграцію головного героя в місцеві мистецькі кола, зокрема у львівську навколодзиґівську тусовку кінця дев´яностих та його стосунки з однією з учасниць цієї тусовки, солісткою тутешньої рок-групи «Клуб галогенів». Очевидно, що Форостині вигідно було показати середовище, в якому вона певний час варилася (була прес-секретаркою «Дзиґи» з 1998 по 2002 р.), очима стороннього персонажа. З такого ракурсу вона мала більше свободи, полегшила собі тягар відповідальності за зображених знайомих, та й просто розглибила проблематику твору.

Як виглядає, письменниці не йшлося про те, щоб документально зафіксувати, хто і що. Марно намагатися упізнати в образах Ванди, Блюма, Феї, Діна, музикантів Вандиної групи їхніх прототипів. Бракує бодай назв тих картин, текстів, композицій, які зворушили Елайджу. Зате загальну атмосферу, ситуації, характер відносин виписано досить правдоподібно, місцями знайшлося місце і для аналітики. Життя тусовки показано в соціально-політичному контексті, зокрема, помітно поступовий процес згортання територій мистецького спілкування (закриття клубів «Вавилон» та «Лялька», закриття радіо - можемо думати, що це «Радіо Ініціатива»), наведено причини андеґраундного стану сучасної української культури у Львові. Конкретніше: митці не можуть жити зі своєї творчості, тож ідуть працювати в наближені до культури сфери, найчастіше - в журналістику, але там вони так чи інакше зазнають політичного тиску, і тоді їм доводиться працювати і в агенції нерухомості ріелтером, і проводити "кооперативи" для київських буржуїв, за що навіть отримують фіктивні посвідчення помічника прокурора (приклад Ванди). Не важко помітити, що таким чином ступінь життєвого компромісу зростає, а творчість відходить на задній план.

Форостина порушує тему міграції львів´ян до Києва, начебто знаходить виправдання цьому процесові, в який вона і сама включилася, але разом з тим у романі присутня і ностальгія за Львовом кінця 90-х. Точніше сказати, не так за самим Львовом, як за атмосферою свободи і невизначеності, з якою тодішній Львів асоціюється для героїв роману (і, очевидно, найперше для авторки). На початку книжки досить розлого описано випадкову поїздку Елайджі зі Львова до Тернополя, про яку я згадував. Поїздка сталася через необачність Елайджі, опис її в романі виходить за рамки необхідності, це просто один з епізодів недостатньо регламентованого життя персонажів. Цей безглуздий випадок неодноразово позитивно маркований у книжці, наприклад, на 41-й сторінці мовиться: "Його перша за багато років незапланована подія, прочинені двері, несподівано широкий простір довкола. Все це має бути добрим знаком, надзвичайно добрим".

Мені здається, що «Duty Free» - це не стільки роман про Львів, скільки спроба письма про свободу та щастя. Їдучи з Тернополя (не того разу, про котрий я згадував, а наступного; різниця в часі - кілька днів, відстань у романі - понад півтори сотні сторінок), Елайджа переживає стан, задля опису якого, може, вся ця книжка і писалася: "Найкраще, що стається з нами в житті, не завжди найприємніше й навіть не завжди результативне. Якби Елайджу спитали, чи хотів би він ще раз пережити моменти трепету й болю, коли бачив з іншими жінок, які йому на той час подобалися, чи, наприклад, коли Ванда їхала додому після концерту, заледве з ним попрощавшись, то у багатьох випадках він би радо погодився. Це були коштовні миті, якийсь черговий цикл добігав кінця, у цих відчайдушних моментах було сяйво початку і була надія. І хай спершу перехоплює подих від удару, наступної хвилини біль прочахує двері у найсправжніше буття - те, що потім залишається вкарбованим у пам´ять, вривається, розриває буденність <...> Справжнє щастя <...> любить бути на вітрі" (с. 175-176). Це спонтанне прозріння, відчуття щастя у тому, що первинно завдавало болю, ця хвиля гармонії, яка раптово накочується на серце героя - хіба не є це саторі? Те саторі, про яке авторка каже в короткому вступному слові до книжки.

Упродовж читання роману мене не покидало відчуття деякої штучності образу Елайджі. Важко уявити собі якогось американця, що приїхав сюди проводити тренінги для бізнесменів, але настільки міцно зжився з українськими художниками, був захоплений їхньою творчістю, яка мало якого вітчизняного бізнес-консультанта цікавить. Пробуксовує логіка і тоді, коли Форостина пише, що Елайджа (з роману не видно, щоб він активно вивчав український літературний процес, тільки що читав якісь українські книжки та журнали), повернувшись до Америки, раптом складає перелік "найдостойніших авторів" сучукрліту. Дивні зміни, що стаються з Елайджею в Україні, не здаються аж такими дивними, коли враховувати два фактори: чарівну Ванду (що ж би то був за роман про американця у Львові без лав сторі?) і не менш захопливий простір свободи. В Україні - простір свободи? Авжеж, бо свобода від цивілізації, від усталеного порядку, від культури, від знання - це теж свобода. Тут можна було б відійти від розмови про книжку і згадати про причини виникнення контркультури у США, про бітників, гіпі, та не буду відхилятися від теми. Порівнюючи культурно-мистецький простір в Америці та в Україні за десять років до початку романного часу, Форостина нагадує, що коли там кожен бажаючий мав під рукою безліч чудових книжок та фільмів, неосяжну панораму мистецьких стилів та ідей, то сюди мало що з того доходило ("платівка була на ціле місто" (с. 45) і т.п.), і те їхнє перенасичення якоюсь мірою ставало і на заваді подальшим творчим пошукам. "Не можна ж переслухати всю музику та перечитати всі цікаві книжки. Якщо маєш нещастя й собі писати книжки чи малювати, то це ще й обіцяє психоз: як не повторюватися, не бути банальним, але й не застарілим, потрапляти в потік і залишатися неповторним?" (с. 44).

Чи вдалося Оксані Форостині у своєму дебютному романі уникнути банальностей і бути неповторною? На першу частину запитання я б відповів негативно, а на другу радше позитивно. Описуючи Елайджине сприйняття львівських реалій, авторка описує звичні для львів´ян речі, які можуть бути цікавими хіба туристам. Сторінки з львівського краєзнавства та побутописання підтверджують, що журналістика письменникам не завжди на користь (с. 8-9; с. 106-109; с. 118-120); Оксана Дудко у своїй рецензії вже відзначала публіцистичність як один з недоліків книжки. Тепер я сам буду банальним - не можу не сказати про помилку у відмінюванні імені головного героя: у родовому відмінку ім´я "Елайджа" чомусь послідовно вживається з закінченням "и". Помилка закралася і в топонімію: замість "Винницького ринку" мав бути "Винниківський". Але до суті тексту це відношення не має. До суті тексту має відношення деяка стилістична залежність Форостини від письма Забужко та Жадана, зокрема це помітно у розлогих поетичних тирадах, в нанизуванні однорідних конструкцій. Дві некоротких цитати: "Він шалено її ревнував. Він ревнував її до чоловіка, до музикантів з її групи, до минулого, до фанатів і фанаток, до всіх, кому вона щедро роздавала поцілунки й автографи, з ким безсоромно фліртувала в його присутності, до барменів - у неї всюди були знайомі бармени, до подруг, які сідали їй на коліна - є такий тип подруг, такі мовчазні, коротко стрижені вічні дівчата, у них завжди ніжні очі, завжди ніжні очі на мокрому місці й прикриті фєнічками зап´ястки. Він ревнував її до написаних крейдою на асфальті освідчень..." (с. 66); "Наші ангели і демони, наші ґенії завжди з нами, вони несуться за нами своїм циганським табором і подорожуючи, ми чуємо їхній тупіт за спиною. Ми відчуваємо, як гарячково вони намагаються нас наздогнати" (с. 164-165).

«Duty Free» належить до тих книжок, сенс яких відкривається переважно не зблизька, не в процесі читання, а з віддалі. Те, що видавалося поразкою обіцяного в анотації "роману-нарису" - композиційна розмитість, відсутність сюжету, який би можна було переказати, плутанина в портретах львівських митців - по прочитанні уже не здаються такими недоречними. І так як до Елайджі сенс колись прожитих хвилин приходить згодом, коли він раптово переживає їх наново, так само, можливо, й вам колись, через певний час після того, як похапцем дочитали цей недонарис-недороман, подумається: все-таки ця пацанка не брехала, коли писала про щастя на вітрі.