Два тижні минуло відтоді, як Ірена Карпа випустила свою книжку. Хоча дещо про книгу вона розповідала і навіть розпитувала мене про моє буремне раннє дитинство в місті Горлівка, тим самим, як на мене, вона створила ще більшу інтригу навколо майбутнього літературного твору.

Як зазначила сама авторка, книга «З роси, з води і з калабані» є логічним продовженням книги «Добло і зло», це так і одночасно не так. Книга складається з трьох частин і перша частина «З роси» дійсно продовжує розпочату у «Доблі і злі» розповідь про дитинство.

Всі ми родом з дитинства, і звідти ж, як слушно зауважив Зігмунд Фройд, всі наші комплекси. Власне кажучи, відмінність нової книги в тому, що авторка не просто описує побут 80-х та 90-х років з усіма жуйками, лосинами, «варенками», дефіцитами, а ніби намагається описати анамнез психологічного фундаменту того покоління, котрому зараз від 25 до 35 років і поставити запитання: як ми всі допустили такий страшний декаданс та повернулися у бік Совка, який усі ми зараз спостерігаємо?

При цьому Карпа нагадує тим, хто підзабув та розповідає тим, хто не пам´ятає всілякі дрібні подробиці радянського та пострадянського побуту з усіма тими маразмами, які зараз молодшому поколінню навіть уявити дуже складно, а інколи й просто страшно. Щоб було не так страшно, найжахливіші подробиці пересипаються чарівними історіями з дитинства. Такі історії, мабуть, є у кожного. Якась своя казка, чи книжка казок, точно так, як дуже схожі за стилістикою дитячі портрети зроблені в фотоательє. От лише у кожного з нас це фото, не дивлячись на його шаблонність, якесь особливе. В когось костюм мати пошила, в когось - улюблений ведмедик, а в когось - іграшка імпортна. Ось так і в книжці. Нібито такі самі історії траплялися і з тобою в дитинстві, але місцевий побут та колорит був інший. Ця чарівна суміш з дитячих спогадів, опису побуту та веселих жартів настільки захоплює і п´янить, що я навіть пару раз від задоволення хрюкнув (треба, до речі, спитати в Ірени - може, вона далека родичка гомерівської Цирцеї?), не кажучи вже про те, що декілька раз, читаючи чергову новелу з її книжки, проїздив повз свою зупинку метро.

Звичайно, ця книга це не надвисокий літературний штиль. Дехто навіть порівнює Карпу із Донцовою, і кажуть, що це література для домогосподарок. Я ж вам скажу, що якщо домогосподарки раптом візьмуться читати  «З роси, з води і з калабані», то я буду спокійний за їхні смаки.

Завершується  перша частина книги досить трешово, як це полюбляє робити Ірена - історіями про підлітковий алкоголізм у підвалі, касетами з лайливими піснями гурту «Сектор газа» та брутальними історіями про дитячі витівки Ірениних знайомих. Фінальним акордом стає заспокійлива фраза, що, не дивлячись на все це, дитяче бузувірство та невігластво, виросли всі ці знайомі дуже непоганими, цікавими людьми.

Друга частина «...з води» витримана абсолютно в іншій стилістиці. Містична, загадкова, із спокійною оповіддю та цікавими замальовками в стилі Хемінгвея, з переплетінням емоцій та відчуттів, з багатовимірністю та багатосенсовістю кожної фрази.. Авторка почала розповідати інші казки, теж цікаві, теж, часом страшнуваті, але вже про інше - про кохання та мандри, про море та гори. Текст захоплює і вплітає тебе в свої візерунки... І ось тут зі мною трапився когнитивний диссонанс: посеред всієї цієї містичної міфології раптом виникає новела «Removable Feast» - декілька нарисів з життя подружки авторки Кропиви у Парижі. Звичайно, що Париж це теж казка і свято, але чому Ірена вставила стилістично та ритмічно інший текст в цей розділ, замість того, щоб їм завершити розділ попередній? Асоціативно, бо пов´язане це з мандрами? Але навіть таке пояснення мені не здається задовільним, адже в першій частині книги теж є історія мандрівки. Отже, цей стилістичний дисбаланс дійсно порушує, як на мене, гармонію всього розділу. 

Третій розділ, який називається відповідно «...і з калабані» має чітко виражений епістолярний стиль. Що і не дивно, адже весь розділ - це листування між двома дівчинками - Іреною Карпою та Іриною Славінською. Дівчата вже дорослі, але все одно раді порозповідати одна одній свої казки, фантазії, ну, і, звичайно, ж потеревеніти про одяг. Історії тут теж дуже різні, починаючи від історичних «скелетів» із шафи родини Ірини Славінської та Ірени Карпи, закінчуючи різними спостереженнями із повсякденного життя на кшталт: «Люди, котрі не можуть оцінити доброго вина, вишуканої їжі й приходять у захват від цілковито жлобських, зате «багатих», «розкішних» інтер´єрів, неодмінно розачарують нас в сексі».

Нова книга Ірени читається легко і, практично, запоєм. Завдяки тому, що вона розділена на невеличкі новелки, книга цілком придатна для читання в транспорті. До речі, про транспорт. Під час читання цієї книжки в метро до мене звернулися із питанням, що це за книжка і хто автор, так що, можете не вагатися щодо її цікавості.

Якщо ж ви вирішили читати її вдома із келихом якогось напою, то першу частину «З роси» варто читати з лимонадом, другу - «... з води» з глінтвейном, пуншем або сангрією, щодо третьої частини, то тут краще за все буде пасувати якийсь лонгдрінк на кшталт пінья колади.