Перша мала на меті дослідження новітньої життєвої ситуації в Грузії (про неї ще писатиму окремо). Друга - дослідження стану питної води в різних регіонах України. Від криниць та бюветів до потічків і рік. 
 
І поки мої колеги-хіміки моніторили ситуацію з питною водою, я моніторила ситуацію з питомою мовою. Не мені вам розказувати, що друкована правда життя від фактичної часто кардинально відрізняється. І як, коли не емпірично, це ще перевірити?
 
Камера в руках була не завжди, тому деякі шедеври агітаційного «мистецтва» доведеться зображати словесно. У Миколаєві, приміром, висять виконані в дусі початку пєрєстройкі синьо-дубові біг-борди з риторичним питанням: «Так нужен лі нам русскій язик?» І подано статистику того, скільки тисяч людей в краї говорять російською. При цьому в супермаркеті, наприклад, на мою українську реагують значно оперативніше, ніж на справдешню, московську російську мого колеги. Охоронці, судячи з їх говірки, і взагалі могли би бути десь із Тернопільщини.
 
В Очакові, Миколаївської області, добра тіточка продавщиця крамнички в спальному районі, прощаючись, сказала нам несподівано-літературно «Смачного» і «Прошу» замість «пріятного» і «пожалуста». І там же, неподалік, солдатик, що охороняв вхід до руїн грецької колонії Ольвія, після півгодинного спілкування зі мною, україномовною, припустив: «А ви самі з Одєси?». А потім іще розказав три легенди про смерть чорних археологів від рук карального загону привидів жінок із амфорами...

Межа АР Крим і Херсонської області. Заправка. Розраховуємося, виходимо. Мої прекрасні москалі прощаються російською, я ж наостанок кажу:
 
- До побачення.
 
- До побачення, автоматично відповідають касири. І тут один із них додає друге українське слово, котре, вочевидь, багато для нього значить:
 
- Цілодобово.
 
Деякі речі вказують на роботу нашого підсвідомого. А як пояснити те, чим веселять нас збіги, послідовності й співпадіння у так званій Об´єктивній реальності?
 
Сімферополь, дорога до аеропорту.
 
Висять собі поспіль чотири біг-борди. Перший з портретом пушкіноподібного дядечка в російській військовій формі давно минулих днів. Підпис: «Граф Воронцов. Основоположнік процветанія Крима. Кримчанін, ґордісь прошлим!» І «рідне»: «Партія рєгіонов». Насупний витвір агіт-арту: зліва жирний лисий дядько в костюмі-бріоні, уніформі наших з вами слуг, сидить, закинувши ногу за ногу, в підкреслено розслабленій позі щось віщає спраглим слова істини людям, що розсілися рядами справа. Вирази в людей списані з картин про ленінських ходаків. Підпис: «Кримчанін! Ґордісь настоящім!», копірайт відповідний. (Раніше дорогою цей екзистенційний слоган про цінування теперішнього часу прикрашало два келихи вина на тлі веселого дискотечного натовпу. Збуджені підлітки тяглися вгору руцями. Видно, це мало символізувати щире «За!» для коханої партії).
 
Далі за курсом біг-борд із домінуючим словом «Росія». Про дзвінки до неї по 5 копійок. В цих краях росіян заманюють чим можуть: сезон - річ коротка.
 
Ну і завершує композицію масштабний постер із виділеною фразою «знищить раз і назавжди». Після цілком випадкового асоціативного ланцюга з минулої гордості російської імперії, теперішньої корупції під проводом Регіонів і всюдисущого привида Путіна, що бадьоро обіцяє знищити все раз і назавжди, мене вже мало цікавить, рекламувався то засіб від шкідників чи новий шампунь від лупи...

«Прекрасні москалі»
 
Аналіз проби води займає до кількох діб. Поки ми чекаємо звіту лабораторії, вирішуємо зняти вірусний ролик. План такий. Заїхавши на машині з московськими номерами в Донецьк, поцікавитися у випадкового перехожого українською мовою, де тут заїзд на вулицю Шухевича. Навряд чи перехожий знатиме. Тоді спитати, чи, бува, не знає він бодай проспект Коновальця. Ну і на тріумфальний кінець, якщо сердешний добродій не збагнув досі підступного тролінгу, прямо спитатися, де тут площа Степана Бандери. До того часу картинка в дядька в голові складеться в дисонансний пазл: машина з російськими номерами, дівка - з українською мовою.
 
- А как? - тільки розведе руками він.
 
- Ну как... В Україні ж приймають російську за другу державну. То уряд Росії вирішив зробити алаверди - тепер в нас у школах дітки з першого класу вчать обов´язкову мову братнього народу - українську. Розумієте, в нас же спільна історія!
 
Щоправда, часу до мого рейсу наприкінці лишається так мало, що лише встигаємо в омріяного перехожого спитати українською, де тут аеропорт. Анітрошечки не здивувавшись, хлопець українською ж мені відповідає: «Отак, і прямо, прямо...» А на виході на літак дівчата-службовці аеропорту й взагалі голосом дикторів бажали мені щасливої дороги. Чи пов´язано це з тим, що їх, як і прикордонників, із приходом регіоналів перетасували з заходу на схід і навпаки, не знаю. Але так приємно було помилитися зі стереотипом.
 
Росіян, що були зі мною в експедиції, блогерів та хіміків із Москви і Петербурга я недаремно називала «прекрасні москалі». На них не поширювалося правило закінчення російського ліберала на українському питанні. Вони щиро пишалися тим, що розуміли мою українську. А коли не розуміли тих слів, що геть неподібні з їхніми, я повторювала двічі й повільно, пояснюючи через асоціативний ряд і контекст. Працювало. І не тільки того, що я викладач іноземних мов за освітою... Просто вкотре переконуюся, що ступінь розуміння ближнього залежить від сили бажання цього розуміння. Як із мовою, так і з усім іншим. За необхідності гіпотетичний дядько зі Жмеринки й фарсі осягне. А найчистіша питна вода, як не дивно, виявилася в Києві...

Ірена Карпа