Він зауважив, ніхто нікого нічому не вчить,

спочатку в кожного студента скальпель затуплений,

а потім у кожного студента скальпель гострий

і ніхто нікого нічому не вчив...

Ґертруда Стейн
 

Невмирущість деяких концептологій залежить виключно від нас, теперішніх, а не від авторів колись модних і авторитетних ідей, осяянь і знахідок. Історичний час є лінійним, і це зрозуміло; приміром, час австрійського клоуна, лікаря З.Фройда, з його всім відомою кушеткою, на якій не буває цілковито здорових людей. Але є ще дискретний екзистенційний час; наприклад, час Степана Процюка, поета й прозаїка, есеїста й затятого прихильника психоаналітичних практик. Як не дивно, після короткої моди на Фройда в 90-х роках, на сьогодні його прихильників годі шукати в актуальному українському просторі чи, поготів, пошукавши, знайти. Натомість, Степан Процюк демонструє на диво активне зацікавлення психоаналізом (не конче, звісно, Фройдом, а радше його невдячними учнями та послідовниками (від Карен Горні, мабуть, починаючи), що якось дотягнули до нашого часу суцільного супермаркету, деякі полиці якого об´єктивно корелюють із проблематикою віденських наперсників початку ХХ століття).

Бо в чому, направду, ховається суть? Балянси і противаги, добра стара надійна наука фізика - хай навіть і в межах колишньої радянської шкільної проґрами - це те, чого нам гостро сьогодні бракує. Від чогось аж надто вагомого ми відмовились безболісно й просто, довірившись досвіду привабливих еврофасадів, не збагнувши вчасно найголовнішого, - не можна відмовитись від минулого не наразивши водночас на ризики власне майбутнє. Степан Процюк у інтродукції до своїх есеїв, чесно й наперед зізнається: «У цій книзі практично немає відповідей. Або їх мало й вони однобокі. Але є багато запитань». Ставити питання - заняття не менш складне, ніж давати відповіді й пропонувати рецепти. Центральною темою книги є розмисли про Порожнечу. Йдеться не конче про смерть та ймовірне тривання опісля неї. Декого порожнеча наздоганяє ще за життя й надійно обплутує своїми слизькими обіймами. Цей стан не може бути перманентним, людська психіка не здатна аж надто тривало опиратися цим речам, але стан цей відомий більшости з нас, має рацію лікар С.Процюк, тож про нього є сенс говорити й, відтак, - шукати шляхи порятунку: «Порожнеча - це застиглість і відмирання, а кров - життя, нехай часом ущербне, часто нестерпне, але завжди прекрасне. Ставити запитання - це одна із можливих форм аналізу крові й способів по-людськи гідно зустріти прихід уже згадуваної порожнечі».

Один із найбільших за обсягом есеїв присвячений саме цій проблематиці й має назву «Наодинці з порожнечею». Хороша, мабуть, назва. Хоча цей есей можна було би назвати й інакше - «Перед самотнім дзеркалом» або «Сходи, що провадять униз»; суть означеної проблеми цілком зрозуміла. Загалом, С.Процюк навіть не думає приховувати, що його міркування скеровані передовсім на його приватну людську ситуацію й мають призначення конкретно-терапевтичне. З іншого боку, його особистий варіянт боротьби з порожнечею може бути цікавий або й корисний і для інших людей. Люди бо дуже подібні поміж собою, особливо - люди доби ґлобалізації. Всім катастрофічно бракує тепла й порозуміння в соціюмі й навіть із самим собою. Про всі ці речі й говорить письменник, демонструючи відвертість особливого типу, даючи поживу різного кшталту пародистам і пересмішникам: «Я, буває, боюся темряви чи відчинених - нарозтвір! - дверей (можливо, тому що малим надто любив розкритість, простір, світлий вітер у світлих кімнатах вигаданих мною казкових палаців), несподіваних телефонних дзвінків із поганими новинами, старіння та сивини у волоссі. Проте найдужче боюся самотності. Ізоляції. Можливості опинитися віч-на-віч із Нічим. Власне через це така розмова має сенс». В іншому місці письменник міркує про дискомфорт у спілкуванні з людьми, які мають схильність ним користатися: «Я, на жаль, мав у своєму житті кілька випадків, коли деякі - загалом, непогані - люди інтуїтивно відчуваючи мою прихильність і повагу до будь-якого штибу літературного хисту (а можливо, і мій надмірний потяг до теплих людських стосунків), починали паразитувати на моїх скромних можливостях їхньої підтримки. Я це переважно завжди бачив і розумів, не подаючи вигляду. Але до пори жбанок воду носить...». Анатолій Дністровий у власній книзі есеїв «Письмо з околиці» (2010) називає таких людей хижаками й короткою нотаткою «Приватне десятиліття і хижаки» завершує цілу книгу, ставлячи саме цим мікросюжетом вагому коду, в якій повідомляє про власне звільнення, розпочавши сюжет із гіркуватого зізнання: «Чомусь мені здається, що я жив і живу зовсім не так». Цікаве співпадіння, як на мене, й більш, ніж просто цікавий, письменницький самоаналіз. Головне, аби наслідком аналізу ставало звільнення. Звільнення й здобуття внутрішнього комфорту. Адже «порожнеча починається там, де закрадається сумнів. Він швидко виконує свою роботу. Можна сумніватися навіть у коханні». З іншого боку, як свідчить С.Процюк, «коли вибирати між ілюзіями і тверезістю, то вже ліпше ілюзії». От і спробуйте зрозуміти письменника, який добровільно та усвідомлено піддався психоаналізу: «Невроз - це завжди театр із присмаком трагедії, тільки на кону не маски, а люди. Зрештою, невротик не винен у нахилові до театральності, яка спустошує і знесилює його і є одним із способів так званого невротичного захисту... <...> Зрештою, фахівці знають: людині не можна руйнувати так звані невротичні захисти, коли нічого не дається взамін. Вважаю, що більшості ліпше жити під магічною попоною якихось ілюзій, ніж без них. Людина не може витримати - око в око! - льодового погляду космічної порожнечі».

Чесно кажучи, подібні зізнання письменника мені дуже близькі й зрозумілі. Починаючи з телефонних дзвінків, які я маю звичку іґнорувати, не чекаючи від них нічого хорошого. Але це дрібниці в порівнянні з тим, що мені ще в ранньому дитинстві відкрився страх перед сумною перспективою, якої неможливо уникнути. Це перспектива переходу в посмертне ніщо і подальше перебування в ніде. Страшною насправді є не сама смерть, бо вона об´єктивна в силу нашої матеріяльної білкової життєвої орґанізації, а все об´єктивне схиляє не так до страху, як до розуміння й відповідного ставлення - з розумінням. Страшною є екзистенційна завершеність, вичерпаність або ж екзистенційне переривання процесу нашого тривання, який є духовним. А, можливо, й немає наглого переривання екзистенції, й нам немає чого боятись. Можливо, духовне тривання є безкінечним і тоді все гаразд. Але ми цього не можемо знати напевне, й навіть заяви екстрасенсів із цього приводу навряд чи спроможні всерйоз заспокоїти. Усвідомлена екзистенція, що прив´язана до певної форми-оболонки, таки втрачає свої конфіґурації, які умовно називаємо людським життям. І це вже достатній привід для песимізму. Навіть, якщо ми повернемось, доведеться знову набувати досвіду, знань, витрачаючи дорогоцінний час, проходячи ті самі етапи народження, зростання, старіння, смерти... Шкода певної недосконалости людської природи - попри її видиму й подиву гідну досконалість у сенсі біологічної орґанізації. Людське життя видається аж надто коротким, крихким і печальним. Й на це вже немає ради, окрім замирення із такими правилами гри, встановленими, звісно, не нами. «Бо всі ми намагаємося сховатись від жаху того питання, на яке ніколи не буде оптимістичної відповіді, - говорить С.Процюк. - Напевне тому мою прозу деякі читачі чи критики називають песимістичною або сумною, - бо я не маю сили ховатися від цих питань за клоунаду випадкового сюжетного фарсу чи блазенський сміх анекдоту...». Як на мене, то дуже добре, що маємо письменників, які уявляють собі джерела, масштаби й наслідки світового песимізму й не намагаються пресувати читача істеричними веселощами. Суто онтологічно, людина - істота сумна. І це, як на мене, - цілком нормально. Так створено світ, і не нам підважувати його справедливість, доцільність тощо. Щастя людини в тому, що вона спроможна страждати й відновлюватись, плакати й знову радіти. Щастя людини походить із того ж джерела, з якого походить її печаль, - із усвідомлення саме такої моделі буття, до якої ми нині вписані. А радіти чи переважно сумувати, - кожен обирає для себе сам. Зауважу лишень, що найулюбленіші пісні української нації - всі є сумними. Як на мене, це в жодному разі не свідчить про певну нещасливу проґраму для певної нації. Це може натякати хіба що на глибокі й пріоритетні духовні засновки нації. Чи слід цьому фактові окремо радіти чи, знов-таки, опиратися, змушуючи себе бути на позір, тобто на продаж, - усміхненими й щасливими? Варто приймати себе і своє такими, якими ми є вже не першу тисячу років. Варто відкрити себе в собі й не мавпувати успішні й щасливі нації, варто лишень дорости до своєї великости - історичної та внутрішньо-інтимно-особистісної - й жити своїм унікальним життям рівно стільки, скільки того побажає Бог.

У есеї «Наодинці з порожнечею» є цікавий епізод. Автор розповідає, як у цілковитій самоті ознайомився з книгою «Письменник і самогубство», після чого почувся морально доволі зле й навіть не зміг заснути вночі. З цього некомфортного стану його вивела «чиясь п´яна пісня», йому стало легше, «настільки, що навіть зумів заснути». Та українська пісня була не з числа веселих. І саме та пісня повернула автора на рейки буття-тут, бо книгою, яку прочитав у повній самотності, він виразно торкнувся буття-там; можливо, й не гіршого за буття-тут, але передчасного для розуміння й емоцій живої людини, в якої ще вистачає часу і справ у нашій системі координат. Тож не читайте перед сном про самогубців, - С.Процюк уже спробував, і нічого хорошого з того не вийшло.

Рефлектуючи про лябіринти людської душі, письменник висловлює настільки ж суб´єктивні, наскільки й загально, сказати б, прийнятні міркування. Природньо, що він виходить на тему письменника. Якій вже давно було приділено спеціяльний окремий роман «Жертвопринесення». Хоча, його короткі характеристики часом особисто в мене викликають деякий спротив, бо людина занадто складна; вона складна, зокрема, й на кушетці психоаналітика: «Можна, до речі, бути письмаком, як той же Корнійчук, зробивши зі свого заняття ідеологічний бізнес. Для цього треба було не так уже і багато: написати у «Платоні Кречеті» під час національного голодомору про «мільйони сонячних днів». Тичина теж сотворив подібне у «Партія веде». Але його підсвідомо мордувала брехня. <...> Микола Бажан теж витворив сталінську класику - «Людина стоїть в зореноснім Кремлі у сірій військовій шинелі», - але я не уявляю його якимось функціонером за, так би іронічно мовити, покликом серця. Йому, як і Тичині, Яновському чи Довженку, лише трагічно не поталанило із часом народження...». Принагідно хочу спитати в письменника: а чи поталанило з часом народження Улянові, який перед заранньою смертю устиг зіткнутися з новітньою цензурою? Й проблема полягає навіть не у цензурі, а в тому механічному псові, що має честь репрезентувати новітню добу супермаркетів і менеджерів-убивць, ім´я яким леґіон. Герасим Люка, поет-сюрреаліст, наклав на себе руки в сучасному Парижі, стрибнувши в Сену й лишивши прощальну записку-протест, - він всього-на-всього відмовився жити у світі, в якому більше немає місця для поезії. То що робили б у нашому часі Тичина й Бажан, яке кіно знімали б сьогодні в Одесі Яновський і Довженко? Що могла б освятити своєю присутністю теперішня Іта Пензо? Все вже позаду, ми присутні в останньому (sic!) акті масштабної кризи духовности. Сьогодні все - не лише продається, але, здається, - уже й купується... Під ноги банкірів лягають останні з людських бастіонів - наші тремкі сподівання й надії.          

А ще С.Процюк повідомляє читачеві, чому він понад десять років тому покинув писати вірші. Й додає принагідні міркування стосовно майбутньої подібної ж долі для художньої прози. Це, в разі чого. Я схильний вірити авторові, хоча відчуваю й деяку недомовленість, - чи то артистичного кшталту, чи навіть цілком невротичного, - треба над цим ще подумати... Цікавим є есей, що має назву «Нарцисизм і страждання»; можливо, він є найвагомішим у цій книзі. Принаймні, для мене. Автор звертається до праці американки Лін Ковен «Мазохізм» і висловлює свої міркування, не позбавлені сенсу і цікавости для ширшого загалу: «У цій праці мазохізм подається як несвідома спроба відновити спрофановану сакральність. У пошуках болю людина може пізнати інші виміри буття». Не будучи фахівцем із психоаналізу, але будучи однозначно причетним до вивчення цієї проблематики, можу лише коротко зауважити: біль не треба окремо та спеціяльно розшукувати - адже він розчинений у нашому соціюмі, його варто лишень зауважувати і - шанувати. Можливо, навіть - культивувати як окрему незайву практику задля збільшення суто людського компоненту в сучасній людині. Бо лише через біль відкриваються, - знов-таки, - цілком специфічні чакри, які дозволяють інакше бачити й відчувати цей доволі зужитий (збаналізований) світ і людину в світі, - людину без минулого та майбутнього: «Нині всюди пропагується культ насолоди і гедоністична візія світосприйняття: життя, мовляв, дається лише раз». Додам принагідно: таке пропагується не тільки сьогодні, людству таке вже було відомо. Але кожного разу періоди виняткового розбещення закінчувалися суттєвими порціями болю. Теперішня ситуація представляється мені катастрофічною з інших причин. Живемо у передапокаліптичні часи в тому сенсі, що нечуваною є подвійна мораль і відсутність принципу. Живемо в часи розширення простору боротьби, як сказав Мішель Уельбек. І в цьому найбільша проблема постмодерністичної людини. Може статися так, що демаркаційна лінія неповернення вже позаду. А попереду - темінь, і виключно темінь. Тобто час без найменшого права на сповідь і покаяння. Чорний гумор доби виявляється в тому, що люди забули, що можна бути серйозними, щирими, справжніми. Що можна бути не клоунами. Що можна не бути клоунами. От, у чому біда і жах недалеких прийдешніх днів.

Міркуючи про моду на молодість, С.Процюк, на жаль, зовсім випустив зі свого овиду роман М.Уельбека «Розширення простору боротьби», та й не лише цей роман, присвячений саме цій проблематиці, але й увесь дискурс Уельбека, а в його приватному світі ця проблема обертається, судячи з усього, ледве не у режимі реверсу. В тому сенсі, що про що б не починав говорити Уельбек, він завше говорить про ті неможливі умови, в яких опинилась сучасна людина. Ця сучасна людина, за Уельбеком, не має жодного шансу, якщо терміново не визнає сакральність таких понять, як «добро» і «зло». Без урахування вже артикульованого Уельбеком, не можна говорити про цю проблематику, не наражаючись на певну провінційність. Серйозну проблему (актуальну не лише для письменників) зачіпає письменник у есеї «Заздрість і солідарність», але, на жаль, тотально уникає конкретики, уникає прізвищ, фактів і подій, чим радикально применшує вартість такої сутньої розмови. Втім, маємо досить політкоректний час, я прекрасно це розумію. Час, розмитий і розтягнутий на медійні квазіцитати, за якими зазвичай нічого немає суттєвого. А якщо навіть є, то не всім відкривається, і це - навіть попри паноптикум сучасного недійного простору. Що ж до Процюка, то від нього направду жадаєш більшого, - наприклад, живого голосу ченця-єзуїта, а не фонограми короткочасної поп-зірки. Але я переконаний, - те, чого б мені так баглося-хотілося від письменника вже сьогодні, невдовзі буде реальністю, але не все одразу, тут і тепер. У книзі вистачає й інших цікавих розмислів у дрібніших за обсягом, але не за проблематикою, есеях. Наприклад, роздуми про Тараса Шевченка і наші фальшиві з ним стосунки; про індивідуальне для кожного наближення до смерти; про індивідуальний людський волюнтаризм і своєрідні переступи; про відмову від невротичних «ритуалів» у вигляді кави, сиґарет і алкоґолю...

І, насамкінець, трохи утопії від С.Процюка: «... Усі наші письменники, незалежно від віку чи напрямків, професійних успіхів або невдач, збираються у якомусь селі чи місті. Відбувається перший з´їзд імені Української Літературної Солідарності. Там Пашковський тисне руку Андруховичу, а той запрошує на каву Забужко. Всі співчутливо ставляться до власного життєвого вибору, сміються і радіють. І в сміхові над власними, приховуваними чи не дуже, проблемами народжується потужний вулкан нової творчої енергії. А там уже й до Нобеля недалеко...». Чи потрібно це коментувати? Кожна українська людина відчула від цього абзацу мороз, що продерся шкірою, лишаючи незабутні тремкі відчуття. Що нам до того Нобеля, якщо Пашковський реально потисне руку Андруховичу, а я, наприклад, повірю нарешті у реальне існування симулякру, названого з легкої руки Іздрика Любком Дерешем, або запрошу на каву зовсім мені не цікаву Тетяну Трофименко з електронного ресурсу ЛітАкцент?.. На цьому утопічному етапі розвитку національної культури Нобель уже буде неактуальний. Актуальною буде виключно наша соборна  національна культура. Заради якої всі разом маємо відчути і радість, і біль, і єднання. Попри те, що подібна візія є однозначно утопічною та нездійсненною.

Хочу сказати наприкінці наступне: в теперішній час трансплянтованого капіталізму в нашому суспільстві не так вже й багато великих і достойних людей. Одним із таких є Степан Процюк. Як не парадоксально, саме ця невеличка збірочка принагідних есеїв дозволяє це зрозуміти значно більшою мірою, ніж деякі з романів письменника. Попри те, що на створення романів він поклав значно більше часових та енерґетичних зусиль, це всім зрозуміло, зокрема, й мені. Чому так стається? Думаю, відповідь полягає в тому, що в есеях Процюка значно більше автобіографічної складової, особистісної інтимної екстреми, дошкульних зізнань і плачів, хоча їх не бракує і в романах також. У есеях майже зовсім відсутня маска, і читач спроможний це оцінити. Остання на сьогодні проблема письменника - це його фірмові недомовленості, умовчання, алеґорії й інша езопова мова, якої слід позбуватися, якщо він має бажання говорити зі своїм читачем по-дорослому, минаючи рівень медійних симулякрів, натомість, - перебираючи на себе ледве не сакральні функції говоріння-дискурсу, в сенсі, заледве не середньовічної проповіди...