У передмові до збірки новел «Артеміда з ланню» відомої української письменниці Людмили Таран не менш відомий письменник і критик Віктор Неборак узагальнив головних героїнь збірки тезою «жінка, яка шукає», а головною проблемою книги назвав спроможність чи неспроможність українських жінок бути щасливими в Україні. І справді, чи може сучасна українка бути щасливою? Відповідь на це запитання намагаються знайти героїні Людмили Таран.

Сторінки книги оголюють перед читачем життя жінок різних поколінь,характерів, доль. Одна з найстарших героїнь знайшла сили пережити сталінські концтабори. Одна з наймолодших шукає щастя в шлюбі з іноземцем в еміграції. Ще одна – середніх літ, народжена в еміграції – прагне збагнути покинуті родинні світи своїх бабусі й мами.

«Жінки з оповідань Людмили Таран мають різні імена, вони різного віку, оволоділи різними професіями, та всі вони, сказати б, на шляху до щастя. Вони в пошуках – ідентичності, родоводу, краси, затишку, влаштованості, мистецтва,розумних і гарних чоловіків, материнства врешті-решт», – резюмує Віктор Неборак.

Кожна героїня намагається порозумітися насамперед із собою. Відтак – осягнути рівновагу в стосунках зі світом, в якому доста важливу роль відіграють чоловічі правила гри, суспільні табу, страхи й забобони. Як зауважує В.Неборак, чоловічий світ у оповіданнях Л. Таран слугує подразником, тлом, утручанням ззовні: «Цікаво, що позитивні чоловічі типи в оцінці жінок-персонажів трапляються зовсім нечасто. Вони охоче принижують жінок, гризуть їх своїми зауваженнями в побуті, паразитують на їхніх дочірних почуттях, намагаються схилити до статевих зносин, використовуючи службове становище, судять їх як відьом, удаються до сімейного насильства… Героїні Л. Таран потерпають через побутові негаразди, спільний хаос, нестачу коштів, чоловіків. Вони в’януть і старіють, так і не скуштувавши повноти жіночого щастя».

Що ж для цих жінок є тим ефемерним поняттям «щастя»? Як зауважила одна з героїнь, «Щастя – це коли тато не п’яний і не бігає за мамою із сокирою»...Так, у всіх жінок різне уявлення про щастя, однак усі вони хочуть «у закуток із книжечкою», їм би «тільки півозера спокою», щоб «згорнутися калачиком і заснути – і пріч од усіх проблем, клопотів світу, любовних хортів, які весь час біжать по сліду і пускають аж до землі довгу в’язку слину спокуси, і криволапих псів інтриг, драм і тривог».

Зачаєний жаль цих жінок дряпає до крові. Їхній світ тільки «для внутрішнього вжитку», а наперед сформованими, «як пасочки з піску, фразами» вони трепетно намагаються вберегти від чужих цей свій світ, який, як не парадоксально, часто теж побудовано на піску.

Кажуть, жінок не варто намагатися зрозуміти, їх треба просто любити. Ні, жінок таки потрібно зрозуміти і після цього зуміти полюбити. Тоді все награне, нещире, вдаване спаде. Як старе листя з дерев. Як зайвий одяг…

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом «Грані-Т», магазином «Читайка» , літературним конкурсом "Коронація слова" та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».

УМОВИ КОНКУРСУ