— Пані Людмило, після кількох збірок новелістики, віршів, публіцистики й літературознавчих досліджень Ви таки видали роман (хоч і дуже тоненький, як на мене). Які були мотивації? Щоб усе «по-дорослому»?
— Хоча я не з тих людей, які дуже спеціально випробовують себе (на жаль!), але в цьому випадку я таки хотіла випробувати себе в жанрі, до якого, здається, навряд чи повернуся (втім, не зарікаюся). Романне мислення — таки щось зовсім інше, ніж «мислення новелістичне», а я скоріше надаюся на останнє. Вдосконалення ж не має меж, як відомо!

— Наскільки Ольга з «Дзеркала Єдинорога» — автобіографічний образ? Чи вам також треба, аби писати, втікати від усіх на дачу у відпустку?
— Ольга, як на мене, зовсім не автобіографічний образ, окрім хіба якихось деталей, «переданих» їй від авторки, себто мене (усміхається). І дачі як такої у мене немає… В мене проблема в тому, що відсутній власний простір (ну й гроші, коли вже йти за Вірджинією Вулф…)

— І як ви цю проблему вирішуєте?
— Намагаюся працювати пізно ввечері, коли домашні полягають спати… Останнім часом, щоправда, можна скористатися тим, що батьківський дім осиротів. Однак для творчого його обживання мені ще треба затратити чимало енергії. Річ у тім, що там, у рідному домі (де прожила, власне, перші свої сімнадцять років) я не спроможна зорганізувати себе, сконцентруватися. Натомість можу працювати у київській квартирі, але тоді, коли нікого немає, або коли всі сплять. Я дуже «кабінетна» істота: потребую тиші й спокою, аби могла щось «видати на гора»…

Відтак, виходить, сказала неправду, що немає власного простору. Іронія долі: то не було «запасного поля», а ось зовсім нещодавно (два місяці тому) воно з’явилося, а я не готова його освоїти. І хто тобі винен? — запитую себе в таких випадках. Ситуація нагадує мені нав’язливо повторюваний мотив моїх деяких снів. Там я, приміром, відкриваю в своїй хрущовці якийсь лаз чи хід, котрий приводить мене до потаємного, не відомого раніше простору. Але це, як на сміх, — заводський цех! Я сплескую руками уві сні: навіщо мені так багато? Мені б одну кімнатку, але окрему…

— А ви вірите снам? У Ваших новелах, а в «Єдинорогові» найбільше, багато фантастичних та містичних елементів. Звідки це у вас?

—Я б не сказала, що дуже вже вірю снам. Вірю, що вони таки є голосом нашої підсвідомості і тому не треба їх ігнорувати. Віщих снів, здається, не мала або просто не зуміла відчитати їх саме як віщі. А от символічних сюжетів було чимало.
До речі, син Івана Малковича Тарас упорядковує, сказати б, Книгу снів і попросив мене написати про свої сновидіння. Я й написала…

— Ще у «Жіночій ролі» Ви вітали намагання жінок-письменниць викладати у творах свій власний досвід. Чи не здається Вам, що останніми роками в нашій літературі «власного письменницького досвіду» обох статей трохи забагато?
— Під власним досвідом я мала на увазі передусім досвід самоідентифікації і, можливо, передусім самототожності, так би мовити, жіночої. Ми ж так мало про себе знаємо: і як про людей, і як про жінок… Узяти хоча б досвід материнства: невідрефлексований майже…

А щодо виписування так званого письменницького досвіду — то його, певно, і справді забагато, і то саме дилетантського рівня (а не рівня Гессе чи Томаса Манна).

— Власне, мені здається, що таке відрефлексування досвіду — це певний етап, і зараз багато говорять про те, що вже час переходити до наступного. Оцей наступний Ви яким бачите — для себе особисто і для літератури взагалі?
— Після рефлексій мають іти узагальнення, панорамне бачення. Ось цього я давно чекаю від людей, які давно працюють, зокрема, на ниві прози. Я ж особисто на цій ниві ще тільки обживаюся… Теж чекаю від себе певних узагальнень. А чи спроможна?
Певним чином наша поезія у цьому сенсі й справді вартніша за прозу. Але поезія була й залишається не відчитаною більш-менш широко «вдома», а тим більше поза межами України.

— Які імена ви б у цьому контексті назвали — в поезії і в прозі?
— У поезії — Василь Герасим’юк, Ігор Римарук, Наталка Білоцерківець, Теодозія Зарівна, Тарас Федюк, Юрій Буряк (останній вразив мене надзвичайно поемою «Вузол» у «Кур’єрі Кривбасу») . У прозі — … я все ще в очікуванні. Це не означає, ніби немає добрих прозаїків. Вони є, безперечно. Але хотілося б назвати когось такого… універсального, чи як це краще сказати? Певно, йдеться й про специфічно смакове (як же без цього?) Ось ви, Яно, добре й вичерпно написали про останній роман Оксани Забужко. Так, річ непересічна. Подія літературного нашого життя — безперечно. Але в мене є чимало «але»… Втім, не хотіла б на цьому зупинятися.

— Ваша Ольга Кобилянська, яка являється героїні «Дзеркала…», дуже незадоволена своїми біографіями, що їх чимало з’явилося останнім часом. Наскільки я розумію, це камінці в цілком конкретні письменницькі городи. Так? І чому?
— Ні, це не так «камінці» у конкретні «городи», як спосіб нагадати, що писати біографію більш-менш відомої людини наскільки відповідально, що, можливо, краще за це… не братися. І також нагадування елементарного: ми так мало знаємо про себе, що братися за життєпис іншої людини вже є претензією.

— Власне, я ж теж писала про маленьку Кобилянську у “Житті видатних дітей”, отже, трохи захвилювалася. А чи ви не ризикнете спробувати? Бо Ольга Кобилянська для вас явно більше, ніж просто одна з письменниць-класиків… Правда?
— Ні, я достеменно знаю, що ніколи не взялася б за написання романізованих біографій. Окрім усього іншого, це надзвичайно зв’язує. А я хотіла б вигадувати — хай і на підставі чогось реального.

Так, Ольга Кобилянська вражає мене тим, як вона випередила свій час. Утім, вона саме як письменниця таки, на жаль, не настільки майстерна, як Михайло Коцюбинский. Це чи не єдиний письменник, читаючи якого, я не “виправдовую” його історичними обставинами, вічними нашими українськими “от якби, то…”

— Мені завжди здавалося, що проблема суто жіночих труднощів у творчій самореалізації сильно перебільшена, принаймні — в сучасному світі, коли соціальні ролі чоловіка й жінки практично врівноважилися (на відміну від часів Кобилянської). Хіба ні?
— Ну, по-перше, соціальні ролі жінок і чоловіків таки не врівноважилися ще поки. Відтак, виходячи з цього, жінки завжди, як на мене, матимуть специфічні труднощі щодо самореалізації. Все-таки чоловікові звичніше бодай якийсь час зовсім не думати про дітей, коли він перейнятий творчим процесом. А в жінки оце переймання думками про дітей, навіть уже дорослих — а воно так чи так присутнє в її житті — майже неуникненне. Мало яка жінка, мені здається, відмовиться від бажання мати дітей, керуючись лише потребою творчої самореалізації.

— Навіщо ж відмовлятися? Діти, навпаки, дають потужну емоційну підзарядку, а на весь абсолютно материнський час ніколи не претендують. Як на мене, це штучне протиставлення, можете посперечатися. Взагалі, з Ваших творів і досліджень виникає враження, що світ для Вас дуже чітко поділений на чоловічу та жіночу половини. Це правда?
— Ну що ви, Яно! Шкода, коли таке враження складається! А, може, мої тексти більше за мене промовляють?(сміється)
Діти можуть і не претендувати на весь материнський час, але вона, мати, все одно в цьому плані заангажована. Може, це тільки мій досвід та досвід моїх колежанок? А всяка творча праця вимагає повноти самовіддачі, надзвичайної концентрації.
У мене ніколи не виходило, аби я на тривалий час могла забути про сина, вже 25-річного. (Знову питання до себе: А хто тобі винен? Чи: а хто тебе змушує?)

— До речі, син розуміє вас як письменницю?
— Син просто знає, що “мама — журналістка і письменниця”, але нічого мого не читав… Я не маю з цього приводу якихось комплексів, хоча було б приємно, якби…

— Справді хотіли б, щоб прочитав? Адже у Ваших творах багато дуже відвертих моментів…
— Та хоч би вірші… А щодо певних моментів, я дуже не хотіла, аби мою прозу прочитав батько… Так він і помер, багато чого не довідавшись про дочку. Мало того: не хотіла б, аби дехто із моїх родичів або знайомих прочитав дещо з мого. Хоча, як подумати, що там аж таке?.. Просто — інше цілком, аніж уявлялося (так я думаю) про мене. Ось і кажу: не знаємо себе, не знаємо про своїх ближніх.

— Над чим працюєте зараз?
— Завершила редагувати разом із видавцем («Срібне слово», Львів) книжку новел «Автобіографія, або Життєпис на водній тверді». Львів виявився з різних причин: там чимало речей, пов’язаних із Галичиною. А до того ж, дуже мені подобається, як виготовляють книжки у «Срібному слові».

Власне, зараз намагаюся писати новели, хоча дуже туго йде: досі не можу зосередитися після смерті батька.

— Вихід «Дзеркала Єдинорога» у фінал рейтингу «Літакцент року» був для вас подією? І в якому сенсі?
— Звичайно, приємно, коли твою річ п о м і ч а ю т ь. Подією стала рецензія Дмитра Дроздовського на сайті: така розгорнута й серйозна, що я, читаючи, тільки брови здіймала. Якщо ставитися до себе самокритично, треба пам’ятати, що багато буває в таких випадках авансування або смакових нюансів. Я ж сама як читачка-рецензент це добре знаю…

Яна Дубинянська