Ні, все-таки неправий був Геракліт, говорячи відоме «все тече, все міняється». Насправді змінюється лише бутафорія людського театру, змінюються актори, але персонажі, вписані у загальний контекст п’єси, залишаються сталими. Чи аберували за тисячоліття любов, ненависть, кохання, зрада, співчуття, вдячність? Можливо, вони справді існують у загальному, майже надреальному інформаційному полі, і все нові і нові покоління, які приходять у цей світ жити своїми болями, радощами і жалями, своєрідно «підключаються» до цього поля, беручи у тимчасове користування емоції і – що важливо – пам’ять – своїх батьків, дідів, прадідів… Інакше як пояснити поняття «генетичної пам’яті народу»? Не списувати ж на виховання…

Принаймні, читаючи новий і уже незвично відомий для українського культурного життя (мається на увазі, за такий короткий час, про що свідчить поспішне друге видання твору двадцятитисячним накладом!) Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», саме поняття «загального інформаційного поля» є тією площиною координат, з якого виходить можливість розуміння тексту. Секрети, загублені чи свідомо покинуті персонажами для розгадки майбутніми поколіннями (чим, взагалі-то, нівелюється сама задумка секрету) випливають, немов би чіткі обриси матриць-форм, які необхідно наповнити новим змістом.

Питання «про що роман?» стосовно «Музею покинутих секретів» звучить спрощено і десь навіть наївно. Леонід Плющ дає відповідь – про намагання людини знайти, зберегти себе, залишатися собою, не зрадивши власного «Я». Так само не можна однозначно виявити основну сюжетну лінію – чи події навколо Адріяна Ватаманюка та Дарини Гощинської є ремінісценцією на події Адріяна Ординського та Гелі Довганівни чи, може, навпаки – справа у проекції в майбутнє. Зрештою, не треба забувати і про третє транспокоління – покоління-посередник; сам процес передачі ним знань-і-досвіду передбачає їх збагачення власними духовними інтенціями та співпереживаннями. Чи не тому Марія Зубрицька називає «Музей покинутих секретів» «родинною сагою українців ХХ століття».

Літературне середовище певною мірою знало про те, що Забужко пише новий роман – «про УПА». Зрештою, той, хто вважає, що роман не про УПА, нехай перший кине у мене камінь. «Музей покинутих секретів» – у тому числі і про Українську Повстанську Армію. За що я особисто висловлюю велику вдячність Забужко – як людина, предків якої розстріляли фашисти «за зв’язки з УПА», а тих, кого не достріляли – вивезли на Сибір уже інші окупанти, - так за те, що історію (ну не «сторі» ж!) про українських партизанів вона відтворила майже на сенситивному рівні. Без бравурного патріотизму, але з достойним ідейним внутрішнім спротивом – хлопці та дівчата постають молодими людьми, які власними руками зруйнували свою безтурботну молодість. Однак у той же час здобули інше життя – справжнє , у якому місце насамперед обов’язку та Ідеї. Забужко зобразила УПА в особистісних деталях, без яких зрозуміти це явище просто неможливо.

Щодо стилю роману, то авторка залишається вірною складному конструйованому потоку свідомості. Враження від читання роману Забужко чимось нагадує прозу Рушді – текст, немов павутина, обплутує читача, змушуючи рефлектувати над ним не тільки його смисловими поняттями, а й навіть синтаксичними конструкціями. Мабуть, саме це, за влучним висловом Леоніда Плюща, і становить суть процесу «смакування тексту».

Однак, попри назву і наявність майже містичних подій у романі, «Музей покинутих секретів» - не магічний твір. Авторка не дозволяє читачу вирушати у самостійне плавання уяви і домислів, міцно прив’язує до ниточки власного сюжету, і за допомогою прямосказання і алюзій, попри чималу кількість недомовок, створює сюжетну картину доволі чітку, яка не дозволяє читачу відходити на манівці від головної оповіді.

На одній із презентацій «Музей покинутих секретів» Оксана Забужко назвала «книгою, яку вона хотіла написати за життя». Погоджуюсь, ця книга вартує звання рубіжної точки. Але в той же час незборимо віриться, що то тільки початок. Саме «Музей» повинен стати початком не руйнації стереотипів типу «Польових досліджень» чи «Notre Dam’у», а створення нового модельного ряду української літератури. Адже коли Забужко говорить, що ми свою власну багатющу історію ХХ століття, на відміну від народів-сусідів, «накрили скельцем, засипали землею, і ніхто не приходить розкопувати, ніхто не пояснив, що з нами відбувалося у ХХ столітті», то «Музей» якраз – це «власна версія історії». Історії цілісної – а не фрагментарної, історії без фальшивих і заїжджених ура-ідей, історії, яку відчуваєш («а саме так і було!»), а не намагаєшся зрозуміти. І тоді тобі, як у Фоера, стає раптово «все ясно». Може, наше суспільство чекає якраз такої літератури? Тож – з Богом!