Re: цензії

Після зимового відпочинку та тривалого листування, українська поезія рушила далі! Проект «Wordyssey» подолав у мандрах майже 25 000 км., та має першу подорож через Атлантичний океан.

Цього разу вірші Сергія Жадана, Маріани Кіяновської, Олега Лишеги, Богдани Матіяш та Остапа Сливинського опинилися в гостях у перекладача, що народився та живе у чи не найколоритнішому, сонячному місті Бразилії - Сальвадорі. Подейкують, саме в цьому місті зародилося всесвітньовідоме бразильське бойове мистецтво - капуейра. Наступним учасником проекту став 35-ти річний Хаген Кеннеді.

Хаген Кеннеді (Haggen Kennedy, 1979) - перекладач, вчитель, юрист та історик з міста Сальвадор (Бразилія). Отримав освіту у декількох вищих навчальних закладах Бразилії та Греції (Federal University of Bahia, Athens University, Bahian University of Law) здобуваючі знання з різних сфер. Перекладацькою діяльністю займається з 1997 року (переклади на португальську з англійської, іспанської та грецької). Наразі основною сферою діяльності є контрактна співпраця з посольствами, міжнародними організаціями та корпораціями різних країн (Організація Об´єднаних Націй, Британія, Швеція, Сполучені Штати, Німеччина, Бельгія, Греція, Бразилія).

Маріанна Кіяновська — українська поетеса, прозаїк, есеїст, перекладач, літературний критик та літературознавець. Член Національної спілки письменників України. 1997 року закінчила філологічний факультет Львівського університету. Координатор Львівського осередку Асоціації українських письменників.

Díptico

em Milos

Se a cidade onde tudo começou

não fosse uma cidade

um local e

não um ponto de interseção

não um conjunto de fotografias

de faces humanas carentes de faces

se o vento, se a neve

se os bosques de oliveiras, se os limoeiros

se o café, se o vinho

se tudo isto que sem exceção

esconde o meio livro

não deixasse manchas

sobre a pele, sobre o assoalho, digamos

enquanto nossas sombras arrastamos

se o passado houvesse passado inteiramente

ou houvesse passado com o supracitado

supracitado, pois sim

então o poeta poeta não seria mais que

um poeta

ou um poeta com o supracitado

ou simplesmente aquele que

sobe e desce

de cima para baixo

de baixo para cima

e assim por diante

a morte de um sol nas entrelinhas

e ao mesmo tempo nas atraslinhas

e um inteligente passarinho

não mais se quedaria em seu ninho, nem em sua gaiola

no cavanhaque, nem nos olhos

na mão, nem na boca

mas nalgum lugar dentro

no mais íntimo,

mais interno recanto

caminhando

vez que voar não poderia

decolaria e novamente, por fim, aterrissaria

e assim por diante

Сергій Жадан — український письменник, перекладач та громадський діяч. Літературні твори Сергія Жадана одержали численні національні та міжнародні нагороди, були перекладені тринадцятьма мовами. Сергій Жадан є також активним організатором літературного життя України, учасником мультимедійних мистецьких проектів, а також акцій громадянської непокори.

Amor até a morte

Lembras-te daquela casa um tanto suspeita?

Ali sentamos, como zumbis desesperados.

O vai-e-vem inicial, o sono entre as cadeiras

no interior das banheiras, nas terríveis noites em hotéis,

agora a tua mão sobre o cálido tijolo,

seu calor, sua carne

um verdadeiro tijolo de barro.

Lembras-te daquele velho? Encontráramo-lo nas escadarias.

Espremera-se contra a parede para nos deixar passar,

Imóvel como um cadáver, o olhar de incredulidade em seus olhos esbugalhados.

Observava cada movimento teu,

deslumbrado pelo brilho

de teus resplandecentes tornozelos de porcelana

nos pilares de luz e sombras

sob a graça de teus joelhos, que exsudavam calidez.

O policial que então pedira para nos ver perguntou

cheio de suspeita: "Como é possível? Um mês! Um mês inteiro!

E não notastes sua ausência? Que não dava sinal de vida? Um mês?"

"A verdade é que não", justifiquei. "Foi o mês mais lindo de minha vida".

"E o cheiro abominável? Não vos estorvou aquele cheiro abominável?"

"Não. Por quê? A vida frequentemente é abominável."

"Morreu em sua cama, sabíeis? Acima de vossas cabeças. Seu colchão afundara

e tocava o chão. Um pouco mais e o teto gotejaria".

Naquele momento iniciou-se na janela o indescritível verão,

o rádio transmitia notícias pesarosas,

se moribundo fosse, a morte me teria encontrado ouvindo o noticiário.

Tomaste meu coração no momento em que parou e lhe realimentou esperanças

até que voltasse a bater em tua mão.

O que diz alguém que se volve para te ver?

Que pode dizer alguém que te enxerga?

Amor até a morte.

Amar-te-ia até a morte.

Dar-lhe-íamos primeiros socorros até que se levantasse

ou golfaríamos cavernas e túneis adentro.

Continuou, zumbi, a tinir seus ossos,

anunciou sua morte, preparou

seu banho destruído.

Canta aquilo que conheces melhor do que ninguém.

O tempo não nos transformará em escravos, nossa canção o repele.

Corre alegremente em nossa palma o amor

com o qual diariamente aguamos as flores

de nossas sepulturas.

Богдана Матіяш — поетеса, редактор, літературний критик. Навчалася в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». 2004 року закінчила магістерську програму «Філологія. Історія, теорія літератури та компаративістика». У 2004-2008 рр. була аспіранткою кафедри філології. Добірка віршів «Твоя любов проста й усміхнена» увійшла в антологію «Метаморфози. Десять українських поетів останніх десяти років». Перекладає з польської й білоруської мов. Редактор видавництва та часопису «Критика». Представник київської редакції часопису «Український журнал» (Прага). У 2010 році отримала нагороду від Союзу Українок Америки та Фундації Лесі та Петра Ковалевих за збірку «розмови з Богом».

***

Aqueles que amam, tocam; olha que lindos são

covardes como as primeiras luzes da alvorada

audazes como as pombas

aqueles que amam, olha o quanto são magnânimos

com que ternura aceitam o que lhes acontece

fita suas mãos, repletas de tesouros

suas mãos, seus olhos, sua diáfana felicidade

a serenidade em seus sorrisos bem-aventurados

a paz de uma suave brisa de verão

aqueles que amam são como os golfinhos

verdadeiros meninos de rua que d´água irrompem

centenas de ciclos ondeantes desenhando

à sua volta e aspergindo luz

ensinam-nos a gratidão pelo que existe e inexiste no mundo

ensinam-nos doce e bravamente a aproximarmo-nos dos outros

sem a caturrice do recuar

enquanto o fim de tarde lentamente apaga a luz, cala-se o passarinho

enquanto a água da terra inda jorra e corre

Остап Сливинський — український поет, перекладач та літературознавець. У 2000 році закінчив Львівський університет, після чого чотири роки навчався в аспірантурі при кафедрі слов´янської філології. 2007 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Феномен мовчання в художньому тексті (на матеріалі болгарської прози 60-90-х років ХХ століття)». Співупорядник перекладної українсько-білоруської поетичної антології «Зв´язокрозрив».

Algo ali à frente esteve sempre à luz

Algo ali à frente esteve sempre à luz

e não era uma estaca

nem sinal de reza

nem lâmpada, nem farol,

nem qualquer residência,

nem caça nem luta de ninguém

que persistiria por aqueles lados,

nem homem nem animal,

nem árvore murcha

para cair em seu próprio purgatório,

indestrutível como a alma no interior do corpo resplandecente, nem

convite, nem dica, nem

nada

assim como nós que nos encontramos num impasse,

nada consolável quando estamos inconsoláveis

desalentador quando desistimos, desesperados, ante a derrota.

Surdo para orações e súplicas,

igualmente surdo em tempo de guerra e paz,

mas não menos preocupante se

nosso silêncio se prolonga.

Repleto de luz

para os pequenos príncipes continentais e para aqueles

que em escadas seguem um ao outro.

Míopes e cautelosos

como mães encarquilhadas.

E ausente a esperança, como

frequentemente acontece,

não há esperança,

é assim.

Олег Лишега — український поет, драматург та перекладач. Перша його книжка під назвою «Великий міст» з´явилася у 1989 році, а вже через рік вийшла друком збірка «Оповідок давнього Китаю». У 1997—1998 роках Лишега відвідав Пенсильванський університет, отримавши стипендію Фулбрайта. Лишега — перший український поет, якого було нагороджено премією ПЕН-клубу за поетичний переклад.

Canto 555

Se não é tarde demais: quebra o gelo com tua testa!

Sai da outra, anda!

Que o mundo, sublime, te reencontre!

A carpa faz exatamente o contrário,

é deixada nos abismos, nada aqui e acolá.

A carpa ali está

para ser capturada mais cedo ou mais tarde.

Tu, entretanto, és humano e não cairás na rede.

As carpas são bastante diferentes: tantos séculos em cardumes.

Espremem-se em terríveis e obscuros blocos de areia,

para reaparecerem do outro lado.