Першим пунктом призначення в цю холодну зимову пору стало місто Пулави в східній Польщі, що на річці Вісла. Вірші опинилися в теплій, гостинній оселі відомого польського поета, прозаїка та перекладача - Богдана Задури.
Пан Богдан радо прийняв гостей, ознайомив із місцевостю та подбав про їх оновлений вигляд.

На нову польську одежину українських віршів маєте можливість глянути і ви:

Маріанна Кіяновська — українська поетеса, прозаїк, есеїст, перекладач, літературний критик та літературознавець. Член Національної спілки письменників України. 1997 року закінчила філологічний факультет Львівського університету. Координатор Львівського осередку Асоціації українських письменників.

 

 

Диптих (із присвятою Мілошеві)

 

якби місто звідки все починалося

було тільки містом

 

місцем

а не місцем на карті

 

не сотнею фотографій

з обличчями й без

 

якби вітер і сніг

якби маслини й цитрини

якби кава й вино

якби все що всередині

кожної з книг

не залишало плям

наприклад на шкірі або на бруківці

наприклад як тінь

 

якби минуле було тільки минулим

або не тільки минулим

не тільки

 

поет міг би бути тільки поетом

або не тільки поетом

не тільки

 

 

сходить і заходить

сходить і заходить

сходить і заходить

 

і так весь час

 

смерть як сонце

у віршах і поза ними

 

а розуму птах

 

не в гнізді і не в клітці

 

не в вусі не в оці і не в руці

 

а десь посередині

дуже посередині

дуже

 

ходить і ходить

не може літати

встає і сідає

 

і так весь час

 

Marianna Kijanowska

 

Dyptyk (z dedykacją dla Miłosza)

 

gdyby miasto skąd wszystko się zaczęło

było tylko miastem

 

miejscem

a nie miejscem na mapie

 

nie setką fotografii

z twarzami i bez

 

gdyby wiatr i śnieg

gdyby oliwki i cytryny

gdyby kawa i wino

gdyby wszystko co jest w środku

każdej z książek

nie zostawiało plam

na przykład na skórze albo na bruku

na przykład jak cień

 

gdyby przeszłość była tylko przeszłością

albo nie tylko przeszłością

nie tylko

 

poeta mógłby być tylko poetą

albo nie tylko poetą

nie tylko

 

wschodzi i zachodzi

wschodzi i zachodzi

wschodzi i zachodzi

 

i tak cały czas

 

śmierć jak słońce

w wierszach i poza nimi

 

a rozumu ptak

 

nie w gnieździe i nie w klatce

 

nie w wąsie nie w oku i nie w ręce

 

a gdzieś pośrodku

bardzo pośrodku

bardzo

 

chodzi i chodzi

nie może latać

wstaje i siada

 

i tak cały czas

 

 

 

Сергій Жадан — український письменник, перекладач та громадський діяч. Літературні твори Сергія Жадана одержали численні національні та міжнародні нагороди, були перекладені тринадцятьма мовами. Сергій Жадан є також активним організатором літературного життя України, учасником мультимедійних мистецьких проектів, а також акцій громадянської непокори.

 

 

Любити тебе навіть по смерті

 

Ти пам’ятаєш той підозрілий будинок,

заселений якимись невтішними зомбі?

Після пошуків житла, спання на стільцях

і у ваннах, після кількох ночей готельної печалі,

ти торкалася пальцями його цегли,

і вона була тепла й груба,

наче свиняча шкіра.

 

Пам’ятаєш того старого, який трапився нам на сходах?

Притиснувшись до стіни, аби пропустити,

він завмер, дивлячись услід настороженим поглядом.

Як він ловив кожен твій рух,

заворожено задивляючись угору,

доки в потоках сонця й пилу

спалахували твої порцелянові литки,

горіли твої солодкі коліна.

 

Сержант, який вів його справу, питав розгублено й недовірливо:

- Ну як же так? Місяць! Минув цілий місяць!

Ви що – не помічали, що він зник, що його немає? Цілий місяць?!

- Ну що ж, - виправдовувався я, - це був найкращий місяць у нашому житті.

- Ну а запах? – Не міг заспокоїтись сержант. – Ви що – не помічали запаху?

- Ну що ж, - не погоджувався я. – Живі тут пахнуть не краще.

- Ви знаєте, що він помер в ліжку? Просто над вами. Проїв собою матрац,

стік на підлогу. Ще трішки – зішкрібали б його зі стелі.    

     

Невимовне літо починалось тоді за нашими вікнами,

гіркі новини передавали по державному радіо,

і якби я міг померти, я би помер під ті новини.

Ти візьмеш моє серце, коли воно зупиниться, ти наповниш

його надією, щоби воно знову забилося в твоїх руках.

Що він говорив, дивлячись тобі услід?

Що він міг сказати, побачивши тебе?

 

Любити тебе навіть по смерті.

Я буду любити тебе навіть по смерті.

Ми чекаємо на неї, аби вилітати в повітря,

пробиваючи в темряві тунелі та ями.

Давай, старий зомбі, рухай кінцівками,

підспівуй смерті, підігравай їй на

розбитому банджо.

Співай про те, що ти знаєш краще за інших.

Час не має над нами влади, ми відганяємо його своїм співом.

Наша любов весело плескає в долоні,

щоденно поливаючи квіти

на наших могилах.

 

 

 

Sierhij Żadan

 

Kochać cię nawet po śmierci

 

Pamiętasz ten podejrzany budynek,

zamieszkały przez jakichś niepocieszonych zombi?

Po poszukiwaniach mieszkania, spaniu na krzesłach

i w wannach, po kilku nocach hotelowego smutku,

dotykałaś palcami jego cegieł,

i one były ciepłe i grube,

jak świńska skóra,

 

Pamiętasz tego starego, który trafił się nam na schodach?

Przycisnąwszy się do ściany, żeby nas przepuścić,

zamarł, patrząc za nami czujnym spojrzeniem.

Jak łowił każdy twój ruch

z zachwytem patrząc w górę,

pokąd w potokach światła i pyłu

rozbłyskiwały twoje porcelanowe łydki,

płonęły twoje słodkie kolana.

 

Sierżant, który prowadził jego sprawę, pytał podejrzliwie i z niedowierzaniem:

- No jak to? Miesiąc! Minął cały miesiąc!

Wy co — nie zauważyliście, że on znikł, że go nie ma? Cały miesiąc?!

- No cóż — tłumaczyłem się — to był najpiękniejszy miesiąc w naszym życiu.

- No a zapach? - nie mógł uspokoić się sierżant. - Wy co, nie poczuliście zapachu?

- No cóż – nie zgadzałem się. - Żywi tutaj pachną nie lepiej.

- Wiecie, że zmarł w łóżku? Prosto nad wami. Przeżarł sobą materac,

wyciekł na podłogę. Jeszcze trochę i zeskrobywaliby go z sufitu.

 

Niewymowne lato zaczynało się wtedy za naszymi oknami,

państwowe radio przekazywało gorzkie wiadomości,

I gdybym mógł umrzeć, to bym umarł przy tych wiadomościach.

Ty weźmiesz moje serce, gdy ono się zatrzyma, napełnisz

je nadzieją,żeby znowu zaczęło bić w twoich dłoniach.

Co on mówił, patrząc za tobą?

Co mógł mówić, kiedy cię zobaczył?

 

Kochać ciebie nawet po śmierci.

Będę kochać ciebie nawet po śmierci.

Czekamy na nią, aby wzlecieć w powietrze,

przebijając w ciemności tunele i jamy.

Dalej, stary zombi, ruszaj kończynami,

podśpiewuj śmierci, podgrywaj jej

na rozbitym banjo.

Śpiewaj o tym, co znasz lepiej od innych.

Czas nie ma nad nami władzy, odpędzamy go swoim śpiewem.

Nasza miłość wesoło klaszcze w dłonie,

codziennie podlewając kwiaty

na naszych grobach 

 

Богдана Матіяш — поетеса, редактор, літературний критик. Навчалася в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». 2004 року закінчила магістерську програму «Філологія. Історія, теорія літератури та компаративістика». У 2004-2008 рр. була аспіранткою кафедри філології. Добірка віршів «Твоя любов проста й усміхнена» увійшла в антологію «Метаморфози. Десять українських поетів останніх десяти років». Перекладає з польської й білоруської мов. Редактор видавництва та часопису «Критика». Представник київської редакції часопису «Український журнал» (Прага). У 2010 році отримала нагороду від Союзу Українок Америки та Фундації Лесі та Петра Ковалевих за збірку «розмови з Богом».

 

ті що люблять подивися які вони прості і красиві

делікатні як найперше ранкове світло

безтривожні як голуби

 

ті що люблять поглянь як багато вони віддають

і як легко усе що приходить приймають

подивися на їхні долоні повні скарбів

на їхню шкіру на їхні очі на усміх

радісний і щасливий на їхній спокій

погідний як літній вітер

 

ті що люблять вони як дельфіни

що вистрибують із води веселі й лагідні

розбризкуючи довкола сотні бризок

розливаючи довкола стільки світла

 

навчися в них дякувати за все що є і чого немає

навчися приходити довірливо й лагідно

і відходити просто

 

як світло увечері гасне як птах засинає

як вода що тече в землю вертається

 

Bohdana Matijasz

 

ci którzy kochają spójrz jacy są prości i piękni

delikatni jak pierwsze poranne światło

ufni jak gołębie

 

ci którzy kochają popatrz jak wiele oddają

i jak lekko przyjmują wszystko co przychodzi

popatrz na ich dłonie pełne skarbów

na ich skórę na ich oczy na ich uśmiech

radosny szczęśliwy na ich spokój

pogodny jak letni wiatr

 

ci którzy kochają są jak delfiny

które wyskakują z wody wesołe i łagodne

rozpryskując wokół setki bryzgów

rozlewając wokół tyle światła

 

naucz się od nich dziękować za wszystko co jest i czego nie ma

naucz się przychodzić ufnie i łagodnie

i wychodzić prosto

 

jak światło wieczorem gaśnie jak ptak zasypia

jak woda która płynie powraca w ziemię 

 

Остап Сливинський — український поет, перекладач та літературознавець. У 2000 році закінчив Львівський університет, після чого чотири роки навчався в аспірантурі при кафедрі слов´янської філології. 2007 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Феномен мовчання в художньому тексті (на матеріалі болгарської прози 60-90-х років ХХ століття)». Співупорядник перекладної українсько-білоруської поетичної антології «Зв´язокрозрив».

 

 

Щось постійно горіло попереду

 

Щось постійно горіло попереду –

не орієнтир,

не знак заблуканих,

не багаття, не знак остороги,

нічиє житло, нічиї

полювання чи війна, що спинилися

тут назавжди,

не людина, не звір,

не сухе дерево, що впало у своє

чистилище,

невідступне, як душа світила, не

наказ і не допомога,

щось

солідарне з нами в безвиході,

безутішне, коли нам безутішно,

спокійне, коли

миримося з утратою.

Однакове в час війни і час миру,

глухе до прохань, але стривожене, коли

мовчимо надто довго. Однакове

для королів кварталу

і тих, кого женуть сходами.

Короткозоре і чуйне,

ніби мати в глибокій старості.

І не надія, бо

буває так, що немає надії,

а воно – є.

OstapSływynski

 

Coś nieustannie płonęło przed nami

 

Coś nieustannie płonęło przed nami -

nie punkt orientacyjny,

nie znak zabłąkanych,

nie ognisko, nie znak ostrzegawczy,

niczyje mieszkanie, niczyje

polowanie czy wojna, które zatrzymały się

tu na zawsze,

nie człowiek, nie zwierzę,

nie uschłe drzewo, które wpadło w swój

czyściec,

nieodstępne, jak dusza światła, nie

nakaz i nie zapomoga,

coś solidarnego z nami w bezwyjściowości,

niepocieszone, kiedy jesteśmy niepocieszeni,

spokojne, kiedy

godzimy się z utratą.

Jednakowe w czas wojny i czas pokoju,

głuche na prośby, ale przestraszone, kiedy

milczymy zbyt długo. Jednakowe

dla królów dzielnicy

i tych, których pędzą po schodach.

Krótkowzroczne i czujne

jak matka w głębokiej starości.

I nie nadzieja, bo

bywa, że nie ma nadziei,

a to — jest.

 

Олег Лишега — український поет, драматург та перекладач. Перша його книжка під назвою «Великий міст» з´явилася у 1989 році, а вже через рік вийшла друком збірка «Оповідок давнього Китаю». У 1997—1998 роках Лишега відвідав Пенсильванський університет, отримавши стипендію Фулбрайта. Лишега — перший український поет, якого було нагороджено премією ПЕН-клубу за поетичний переклад.

 

ПІСНЯ 551

 

Поки не пізно – бийся головою об лід!

Поки не темно – бийся головою об лід!

Пробивайся, вибивайся –

Ти побачиш прекрасний світ!

Короп – той навпаки, зануриться в глибини,

Втече на саме дно –

Та короп і служить для того,

щоб колись бути пійманим, раніш чи пізніше..

Але ж ти людина – тебе не впіймає ніхто.

Коропи – ті не такі.

Цілі століття повільно осідають

Їхні зграї, полохливі і темні, –

Вони віддаляються в протилежний бік –

Бач, наше століття давно поспішає вслід? –

Торкається плавником як рукою їхніх плавників

І втікає.. ти покинутий? – але ж ти людина –

Не відчаюйся – ти проб’єшся.

Поки не пізно – бийся головою об лід!

О прекрасний неозорий засніжений світ...

 

OlehŁyszeha

PIEŚŃ 555

Póki nie jest za późno – o lód głową wal!

Póki nie jest za ciemno – o lód głową wal!

Przebijaj się, wydobywaj!

Przepiękny ujrzysz świat!

Karp zaś, na odwrót, w głębinie się zanurzy

Umknie na samo dno -

Lecz karp do tego właśnie służy,

by wcześniej lub później schwytać go.

Tyś jest człowiekiem – ciebie nie schwytają.

Karpie – nie takie.

Całe stulecia osiadają

ich ławice płochliwe i ciemne, -

W przeciwną stronę odpływają -

Nasz wiek za nimi czy dawno nie płynie?

Dotyka jak płetwą swą ręką ich płetw,

Ucieka... porzucił ciebie? - lecz jesteś człowiekiem -

Nie rozpaczaj – przebijesz się przecież.

Póki nie jest za późno – o lud głową wal!

O piękny bezgraniczny zaśnieżony świat