Re: цензії

Флавіано Пісанеллі (Flaviano Pisanelli, Рим, 1973) є лектором італійських студій в університеті Поля Валері - Монпельє. Він є членом дослідницького центру мови літератури, мистецтва та культури Півдня у Монпельє. Флавіано Пісанеллі є поетом і перекладачем. Він опублікував численну кількість доробок з літератури і кіноматографії Пєра Паоля Пазоліні та інших італійських митців 20 та 21 століть (Г.Уганетті, Е.Монталя, С.Квазімодо, П.Тонделі, С.Грассо, Г.Буфаліно, А.Меріні, М.Скалезі та інших). Його останні дослідження сконцентровані на аналізі італійської поетичної творчості (Г.Хайдарі, Б.Сердаковські, Т.Лайтеф, В.Лучіа де Олівєра та інші). Серед його публікацій - "Поезії призначень. Ономастика та топономіка випадковостей Євгенія Монталя та Trasumanar e organizzar П.П.Пазоліні" (Гренобль, ELLUG, 2008), також переклад текстів П´єра Паоло Пазоліні, Бруно Пінкарда, Гаймарда. Як поет, він опублікував такі твори: "Вага повітря" (2000), "Перли і глина" (2006) і двомовне видання "Блукаючі" (2013).

Маріанна Кіяновська — українська поетеса, прозаїк, есеїст, перекладач, літературний критик та літературознавець. Член Національної спілки письменників України. 1997 року закінчила філологічний факультет Львівського університету. Координатор Львівського осередку Асоціації українських письменників.

Diptyque (dédié à Milosz)

si la ville où tout a commencé

n’était qu’une ville

pays et

non pas un point de fuite

non pas un tas de photographies

de visages d’hommes sans visages

si le vent si la neige

si les oliviers et les citronniers

si le café et le vin

si tout cela que sans exception

la moitié du livre cache

n’avait pas laissé de taches

sur la peau sur le sol par exemple

alors que nous traînons les ombres

si le passé s’était uniquement écoulé

ou plus qu’écoulé

plus que cela

alors le poète n’aurait été que

poète

ou plus que poète

plus simplement celui qui

monte et descend

de haut en bas

et ainsi de suite

la mort comme un soleil entre les lignes

et même derrière

et un oiseau savant

ne resterait plus dans son nid ou dans la cage

dans la barbe ou dans les yeux

dans la main ou dans la bouche

mais quelque part là-dedans

à l’intérieur

vers le plus intime

en marchant

incapable de voler

s’envolerait pourtant se posant ensuite

et ainsi de suite

Сергій Жадан — український письменник, перекладач та громадський діяч. Літературні твори Сергія Жадана одержали численні національні та міжнародні нагороди, були перекладені тринадцятьма мовами. Сергій Жадан є також активним організатором літературного життя України, учасником мультимедійних мистецьких проектів, а також акцій громадянської непокори.

Amour jusqu’à la mort

Te souviens-tu de cette maison un peu suspecte?

Là nous habitions tels de zombies désespérés.

Un début de va-et-vient, le sommeil parmi les chaises

dans les baignoires, des misérables nuits d’hôtel,

maintenant ta main sur la brique nue,

sa tiédeur, son épaisseur,

une véritable brique de boue.

Te souviens-tu du vieil homme? Nous l’avions rencontré dans les escaliers.

Aplati contre le mur pour nous faire passer,

raide comme un cadavre, le regard méfiant dans ses yeux saillants.

Il suivait chacun de tes mouvements

ébloui par la splendeur

de tes chevilles lumineuses de porcelaine

dans les colonnes de lumière et de poussière

par la grâce de tes genoux qui dégageaient de la chaleur.

L’agent de police qui a voulu nous voir était soupçonneux et méfiant

quand il demanda: «Comment est-ce possible? Un mois! Un mois entier!

Sans s’apercevoir de sa disparition? Qu’il ne donnait aucun signe? Depuis un mois?»

«Non, vraiment!», me justifiais-je, «il a été le mois le plus beau de ma vie».

«Et la mauvaise odeur?», insistait-il. «N’était-ce pas bizarre cette mauvaise odeur?»

«Non. Pourquoi?», répondais-je. «Parfois la vie sent mauvais».

«Il est mort dans son lit, vous savez? Au-dessus de votre tête? Etouffé dans le matelas

posé par terre. Il s’en fallut peu que le plafond commence à goutter».

À ce moment-là commença à la fenêtre l’été indescriptible,

la radio transmettait des nouvelles amères

si j’avais été sur le point de mourir, la mort m’aurait surprise en écoutant les nouvelles.

Tu as saisi mon cœur quand il voulait s’arrêter et à nouveau tu l’as nourri d’espérances

afin qu’il revienne battre encore sous ta main.

Que dit celui qui se tourne pour te regarder?

Que peut dire celui qui te regarde?

De t’aimer jusqu’à la mort.

Je t’aimerai jusqu’à la mort.

Nous la secourrons afin qu’elle puisse se lever

ou nous coulerons dans l’obscurité de grottes et de tunnels.

Continue, zombie, craque tes os,

célèbre ta mort, joue

ton banjo démantibulé.

Chante ce que tu connais mieux de n’importe qui d’autre.

Le temps ne nous rend pas esclaves, notre chant le fait fuir.

Jaillit heureux dans le creux de la main l’amour

avec lequel jour après jour nous avons cultivé les fleurs

de nos tombes.

Богдана Матіяш — поетеса, редактор, літературний критик. Навчалася в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». 2004 року закінчила магістерську програму «Філологія. Історія, теорія літератури та компаративістика». У 2004-2008 рр. була аспіранткою кафедри філології. Добірка віршів «Твоя любов проста й усміхнена» увійшла в антологію «Метаморфози. Десять українських поетів останніх десяти років». Перекладає з польської й білоруської мов. Редактор видавництва та часопису «Критика». Представник київської редакції часопису «Український журнал» (Прага). У 2010 році отримала нагороду від Союзу Українок Америки та Фундації Лесі та Петра Ковалевих за збірку «розмови з Богом»

***

ceux qui aiment s’émeuvent regarde qu’ils sont beaux

timides comme les premières lueurs de l’aube

confiants comme les pigeons

ceux qui aiment regarde comment ils sont généreux

avec quelle tendresse ils acceptent tout ce qu’il leur arrive

regarde leurs mains pleines de trésors

leur peau leurs yeux leur joie limpide

leur calme dans le sourire heureux

la paix d’une légère brise d’été

ceux qui aiment sont comme les dauphins

de véritables gamins qui sautent hors de l’eau

et des centaines de fois entrouvrent les anneaux des vagues

répandant de la lumière autour

ils nous enseignent la gratitude pour ce qu’il y a et qu’il n’y a pas dans le monde

ils nous enseignent doucement et avec confiance comment s’approcher des autres

sans obstination pour reculer après

comme dans le crépuscule la lumière s’éteint lentement l’oiseau se tait

comme l’eau de la terre s’écoule et jaillit encore

Остап Сливинський — український поет, перекладач та літературознавець. У 2000 році закінчив Львівський університет, після чого чотири роки навчався в аспірантурі при кафедрі слов´янської філології. 2007 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Феномен мовчання в художньому тексті (на матеріалі болгарської прози 60-90-х років ХХ століття)». Співупорядник перекладної українсько-білоруської поетичної антології «Зв´язокрозрив».

Quelque chose là devant était toujours dans la lumière

Quelque chose là devant était toujours dans la lumière –

et ce n’était pas un piquet,

ni un signal de déviation,

ni un réverbère de feu, ni un phare,

demeure de personne,

même pas la chasse ou la guerre de quelqu’un

qui persisterait en ces lieux,

ni homme ni animal,

ni arbre desséché

pour tomber dans son purgatoire,

indestructible comme l’âme dans le corps luisant, ni

invitation ou allusion, ni

quelque chose

de solidaire avec nous qui n’avons aucune issue,

quelque chose de désolant si nous sommes inconsolables

de décourageant si nous capitulons découragés face à la défaite.

Sourde aux prières et aux conjurations réciproques,

aussi bien en guerre qu’en paix,

mais pas pour cela avec moins d’inquiétude si

notre silence dure plus longtemps.

D’autant plus illuminé

pour les petits princes continentaux et pour ceux

qui se succèdent en bas des escaliers.

Myopes et prudents

comme des mères vieillies.

Et pas d’espoir, cela

arrive souvent,

il n’y a aucun espoir,

c’est ainsi.

Олег Лишега — український поет, драматург та перекладач.Перша його книжка під назвою «Великий міст» з´явилася у 1989 році, а вже через рік вийшла друком збірка «Оповідок давнього Китаю». У 1997—1998 роках Лишега відвідав Пенсильванський університет, отримавши стипендію Фулбрайта. Лишега — перший український поет, якого було нагороджено премією ПЕН-клубу за поетичний переклад.

Chant 555

Tant qu’il n’est pas trop tard: brise la glace avec ton front!

Passe à travers, vas-y!

Que le monde merveilleux se rencontre encore avec toi!

La carpe fait exactement le contraire,

s’essouffle dans les abîmes, plonge par-ci par-là.

La carpe est là

à attraper tôt ou tard.

Mais tu es un homme et n’appartiens pas aux filets.

Les carpes c’est bien autre chose: des siècles entiers par bandes.

Plonger dans des tas de sable, épouvantables et sombres

pour réapparaître à l’extrémité opposée.