Цьогоріч рукопис «Коли прокинешся» визнано найкращим романом про кохання конкурсу «Коронація слова». Але поки його нема в книжковому варіанті, поговоримо про свіже – нову збірку «Повидло з яблук», яка за словами літературознавця Олега Солов ’ я складається з «міні-шедеврів».

– Пані Ольго, для вас кохання – це біль? Чи як Ви можете пояснити стільки болі у розповідях про кохання?

– Так. Кожне кохання має присмак болю і гіркоти. Інакше воно не кохання. Наприклад, ми хвилюємося за рідну людину, коли вона не вдягнулася тепло, а на вулиці мороз, нам боляче, коли тому, кого ми любимо, боляче, нам страшно, коли нас не розуміють або намагаються приховати свої почуття до нас під маскою цинізму, і так далі.

Кохання - це не лише казка, в якій всі живуть довго і щасливо. Це важка робота над собою і над тим, щоб не переінакшувати і не прогинати під себе, не ламати того, хто біля тебе, бо людина, коли кохає, водночас сильна і беззахисна, тому може наробити багато дурниць, від яких потім буде боляче обом. Тобто це не робота над самим коханням і збереженням його, бо нічого насилу зберегти не можна. Це робота над тим, щоб не боятися бути щирим і відкритим. Але це такий гарний стан – коли ти відчуваєш, що комусь потрібний і хтось потрібний тобі, коли ти живеш з калатанням серця.

У «Синдромі підcніжника», першій книжці, я писала, що кохання – це жаль до очей навпроти. У «Повидлі з яблук» - це ще не боязнь відпустити, якщо не можеш втримати, це відповідальність за серце, куди тобі дозолили зазирнути і оселитися там, бо довіряли. Тепер ще додала би, що кохання – це життя у ритмі ніжності та тихої радості від того, що хтось поряд відкриває тобі інші світи і пускає у свій простір.

Здебільшого пишу про закоханих жінок, хоча дуже би хотілося написати про кохання чоловіче від першої особи, але не знаю чи коли-небудь вдасться. Чоловіки – абсолютно відмінні від жінок люди. І збагнути жінкам їхній світ… Не знаю, чи вдасться мені коли-небудь. Боюся, що ні. Але зрештою, чи потрібно це мені?

Чому так багато болю в оповіданнях? Мабуть, тому що це не історії про казково-гламурних хлопчиків та дівчаток. Це життя, в якому є чимало солодкого і чимало гіркого. І чомусь про біль писати у мене виходить краще, ніж про щось інше, хоча ніколи не пишу у станах важкої депресії чи коли мені боляче. Тобто пишу не про свій біль. Чи про свій? Зрештою, яке це має значення, якщо з того всього виходить гарна річ.

– Чи всі тексти «Повидла з яблук» були написані протягом одного вікового періоду, чи можна їх поділити на юнацькі та зрілі?

– Більшість з них була написана років два-три тому, окрім "Піаністки", що була написана у контексті революційних подій. Є кілька давніших. На юнацькі та зрілі, мабуть, не можна. Бо вони всі вже дещо інші (інакше би не ввійшли до однієї збірки), ніж ті, що були у попередніх книгах оповідань. Не такі декадентсько-депресивні. Я трохи змінилася, змінилися мої герої, змінився настрій текстів. Незмінним для моїх героїнь лишилося те, що вони і далі вірять у кохання і перш, ніж взяти чуже серце, радо віддають своє, навіть якщо чоловік того і не вартий. Вони готові ризикнути навіть тоді, коли наперед знають, що програють. Трішки божевільні, трішки наївні, трішки істеричні, чутливі, наполегливі, тримають і відпускають, тікають і повертаються. Жінки, одним словом…

– Як вдалось перевтілитись у чоловічий ліричний образ (наприклад, у «Румбі»)?

– Чесно - не знаю. Не думаю, що вдалося до кінця. Не думаю, що вдалося це добре. Адже більше хвилювалася за стан героїні, бо ж із чоловіком усе ясно: він пішов, а жінці треба це пережити і вижити. Чоловіки, як я вже казала, немов з іншої планети. Я сідаю і пишу, іноді маю таке відчуття, що мені немов хтось диктує, а я просто записую. Так було і з «Румбою». Воно написалося саме так, а не інакше. А чому – важко сказати. Як правило, я не знаю, чому виходить те або те оповідання і чому воно виходить саме так. Я просто немов чую слова, героїв, шкірою відчуваю їхні емоції і записую. Але тут ще й естетика танців, які начебто дуже різняться від життя, але з іншого боку, вони гарно накладаються на наші внутрішні стани і на… прозу.

Само по собі перевтілюватися не важко. Можливо, тут дається взнаки моя професія – я викладач. А викладач мусить бути актором, бо коли ти заходиш в аудиторію, усе неприємне треба лишати у коридорі і посміхатися, що би там не було, бо студенти ж не винні, що ти не виспалася, що хтось тобі зіпсував настрій, що хтось зруйнував твій світ, що тобі боляче чи сумно.

– Пані Ольго, чи серед текстів є автобіографічні?

– Ні, конкретних автобіографічних речей немає. Немає у тому сенсі, що тут немає жодної історії, що трапилась би зі мною або трапилася саме так, як це описано у текстах. Але вочевидь, з кимось це траплялося чи ще трапиться. Можна говорити лише про певні крапельки автобіографізму, як, наприклад, моє захоплення танцями, любов до шахів чи невміння, але мрія, грати на фортепіано. Тобто я беру свої звички, деталі свого побуту і віддаю їх своїм героям. То так наче носять вони мої сукні, але у них не я, а зовсім інші жінки. Хоча, є і шматочки правди.

Наприклад, я дійсно, не ризикнула би станцювати румбу на людях. Або у мене направду, як то потім виринуло в одному з оповідань, жили сонечка, для яких я розводила на вазонках тлю, аби їм було що їсти. Вони потім розтовстіли, і я ганяла їх довкруж горщичка, немов на стадіоні, аби зігнати їм їхній божокоров’ячий целюліт. Час від часу зринають у творах шахи, мабуть, тому, що сумую за ними, бо давно вже не грала – немає з ким, з комп’ютером воно холодно й нецікаво. Зринають книги, бо люблю читати й часто ношу у сумочці книгу для читання, коли сиджу в чергах або маю час на перервах.

– У книжці всі історії про кохання і одна – про дітей (сестру і брата, «Мій різдвяний янгол»). Як Ви можете пояснити це з позиції концепції видання?

– Так, є одна історія про дітей. Проте не знаю, чи можна це оповідання назвати дитячим. Це радше історія для дорослих про те, до чого призводить життя без любові і про те, на що здатна любов. Ні, думаю, що не випадає, адже там теж присутні і біль, і самотність, і холод, і радість, є янгол – частий герой моєї прози. А ще є шанс на повернення. Людина повинна знати, що вона завжди має цей шанс. Під поверненням розумію повернення не до когось, а до самого себе.

– Прототипом у тексті «Інші» є Івано-Франківськ чи якесь інше місто?

– Вочевидь, Івано-Франківськ. Але якщо хтось з іншого міста впізнає у цьому оповіданні своє місто, то я не проти. Хоча думалося саме про моє місто, про його вулички та кав’ярні. Та й останнім часом у нас з’явилося чимало отих, інших – інших національно, культурно, ментально. Вони не асимілюються з нами, вони створюють свій інший світ зі своїми законами та правилами. Мене це трошки лякає, якщо правда, бо вони мали розчинятися у нашому світі, так було би логічно й правильно. Але не будемо про це, аби мене ще не назвали расисткою.  

– Також знаю, що ви працюєте над своїм першим романом для підлітків – «За фіолетовими хмарами». Що це за твір?

– «За фіолетовими хмарами» – це роман про стосунки дітей, що страшенно хочуть бути дорослими, і дорослих, що шкодують, що вже ніколи не стануть дітьми. Це роман про дружбу. А ще там є пригоди, пошуки та таємниці. Сподіваюся, що підліткову аудиторію роман зацікавить. Але дуже хвилююся, бо для підлітків, як виявилося, дуже складно писати, оскільки ти вже не можеш з ними говорити як з дітьми, але ще не можеш говорити з ними як з дорослими. Хотілося у цьому романі поговорити і про якісь інтимні, важливі для дорослішання, речі, але направду, це дуже важко зробити. Хіба писати окремо для дівчаток і для хлопчиків. Бо це вже етап дорослішання, але поки ще дорослішання окремого зі своїми гендерними таємницями та частково табу.