Ольга Деркачова, як сумлінна, хоч і молода, хазяйка, знає як зробити добре повидло з яблук з літературним смаком. У цьому переконуєшся щоразу, починаючи читати нове оповідання і повертаючись до старих. Авторка бере тільки найчистішу воду – чистішу від сльози обманутої ображеної жінки, якій здається, що життя скінчилося і немає заради чого далі ходити на роботу, робити покупки й зустрічатися. У ній купає, ретельно збиваючи з боків бруд, добірні яблучка – людей, чиї непрості стосунки покладені в основи світобуття й літературотворчості. Згодом розрізає кожен плід – ніби проводить розтин, позбавляється від того, що гноїться, не даючи ночами дихати й спокійно спати, а потім дрібнить – як дрібняться болі та переживання під долонею коханої людини. Поміщає все це у велетенську миску життя, славно переміщуючи і здобрюючи цукром – аби рани потроху гоїлися й заживали, лишаючи по собі тонесенькі рубці. І змушує танцювати їх на вогні пристрасті – щораз спалахуючи все яскравіше та наближаючись до фіналу. І тільки потім, безупинно помішуючи і спостерігаючи за видовищем, дає суміші настоятися і вихолонути. Тільки тоді заливає цю мішанку в прозорі слоїки під товсту покришку – шоб нікуди не втекло, і насолоджується тим, що витворили її уява і талант. Процес цей дуже кропіткий – не завжди з першого разу виходить унікальний смак. Ці історії нагадують тисячі інших, які вже були написані або промовлені вголос. Жінки всього світу колись наштовхувалися на глуху стіну непорозуміння, колючий біль зради, невимовність втрати коханого…Не могли збавитися від суперниці, що відбирає у вас єдиний у житті скарб, набридливого прихильника, який згодом займав почесне єдине місце у серці, страху втрати, висоти й самотності. Але водночас – це неймовірні історії, які танцюють своє приречене танго на краю прірви, не боячись впасти й розбитися, звабливий джайв, вистукуючи на слизькому підвіконні, прощальний вальс, який говорить більше, ніж усі словники…Невідомо, що надає цій збірці неповторності: повне вживання в історію – ніби тут усім знайдеться місце – приходь і спостерігай? Чи смак, який затримує на кінчику язика – смак терпкого кардамону, норовливої кориці чи спілих яблук? Може, суцільна дотиковість, яка зачіпає найменший нерв, смикаючи за центральну струну твоєї душі? Можливо, постріли оповідань, які не лишають дірок, а навпаки латають їх? Або ж балансування на канаті правди, з якого раз у раз авторка зривається і падає у світ мрій і уявлень, і виходить звідти переможницею, гордо піднявши голову, і ти віриш у все, що живе й дихає на сторінках невеличкої, але жіночної збірки?

«Як так вийшло, що я нічого не з на ла про те, що ти підшукуєш нове житло? Чи ти давав оголошення у газетах, чи ти питав у знайомих, чи сам шукав оголошення на вуличних стовпах? Що було у тих оголошеннях? «Здається небо. Недорого. Оплата помісячно». Чи так? «Самотній чоловік винайме небо. Своєчасну оплату та порядність гарантую». Ти не просив мене допомогти з пошуками, бо знав, що я закидаю тебе безліччю питань і зрештою, ображуся, бо ти почуваєшся самотнім зі мною і шукаєш нове помешкання. Але тепер у тебе нове житло. Байдуже, чи ти купив його, чи щомісячно сплачуєш його оренду.Як тобі там живеться на твоєму небі? Є гаряча вода? Скільки ти платиш за газ і світло? Тепло не подорожчало? Боже, що я таке кажу! Пробач, будь ласка. Ти ж знаєш, коли мені болить, я завжди мелю дурниці. Я пробувала дивитися на твоє небо. Знаєш, так закохані ходять під вікнами у по-шуках рідної тіні у світлому отворі нічного будинку. Але тебе не було. Ти не визирав з вікна. Ти вимкнув світло і зашторив свої вікна. І про всяк випадок зачинив двері на кілька ключів — аби жоден спогад про стару оселю не проліз у твоє нове помешкання. Чи ти пам’ятаєш щось з того, що було у тебе до неба? Чи ти пам’ятаєш мене? Чи ти бачиш мене? »

Що дивно, книга, сповнена трагізмом, який не врівноважується несхитною вірою в життя, не лишає по собі деструктивного. Після таких потужних слів, які вибивають з-під ніг ґрунт і мимоволі змушують співвідносити себе з героями, не хочеться впадати в депресії та утинати вени. Навпаки, хочеться вибачитися перед ким завинив, розкрити серце, як не робив уже десятки років, і цінувати непроминальне, хай яким банальним воно б не було. А мені особисто захотілося повидла з яблук – густого, запашного, від якого паморочиться в голові й теплішає в грудях, і любові – заради якої нічого не пошкодуєш, навіть власного життя…