Re: цензії

Після двох книг талановито написаних оповідань і кількох окремо презентованих читачеві повістей у періодиці Ольга Деркачова написала любовний роман. (Згадані повісті й оповідання так само були про кохання, – про його невзаємність, а відтак і кричущу, – ніби хтось неподалік терпугом торкається скла, – неможливість). Після прочитання роману «Крамниця щастя» виникає стійке відчуття, що це все-таки повість, а не роман. Зрештою, теоретичні (жанрові) нюанси, знов-таки, – є однозначно вторинними у зіставленні, приміром, із проблемою читабельности. Цей текст читається легко, я би навіть сказав – занадто легко; тобто – це повість для домогосподарок, це – текст, який однозначно має сподобатися Андрієві Кокотюсі, – в цьому і полягає його основна проблема, як тексту, якимось чином приналежного до художньої літератури. Як на мене, ця книга начисто позбавлена стилю. Або я його не помітив. Як не зрозумів нічого стосовно ідентичности наратора, попри те, що він, звісно, присутній у цьому творі. Й тепер от думаю: чия це поразка й чия це біда? Талановитого автора, якого я люблю уже років десять? Моя, у іпостасі літературного критика? Всієї актуальної української прози? Бачить Бог, я щиро прагну розібратися з цими питаннями. Втім, не певний, що в мене щось вийде.

Історія студентки Марини – аж надто проста, а відтак – занадто фантастична й банальна водночас (див. мотто до сього тексту, в якому сама письменниця все досить чітко та вичерпно пояснила). Марині не пощастило: вона втратила одразу обох батьків (нещасний випадок), але їй пощастить із коханням. Її випадковий обранець, вузівський викладач математики Олексій Степанович, потягне деякий час (але не більше двох семестрів) ґуму, але врешті-решт, зробить ображеній студентці (яка не бажає так довго чекати) шлюбну пропозицію. В цій історії студенткою буде стоїчно проіґноровано ще одну таку ж пропозицію, – від однолітка-студента Миколи. Воно й зрозуміло, – викладач так само досить молодий, але вже сягнув певних вершин у кар’єрному зростанні; втім, найголовніше, що Марина дослухається до голосу (назвімо це так) свого серця. І не помиляється. І всі ми можемо порадіти разом із нею, бо найголовніше у її житті вже відбулось. А й справді, як говориться у постскриптумі: «Не було розкішної квартири. Але так затишно в їхній тепер спільній “хрущовській” двокімнатці. Не було діамантів і порцелянового посуду. Але було море книг. Він не встеляв їй підлогу пелюстками троянд. Але він носив її на руках і бачив такі самі сни, як вона. Невже цього мало?». Не сперечатимусь, сього, можливо, і не мало. Для Марини, припускаю, навіть цілком достатньо. Але переконливої дискусії зі споживацько-ліберальною етикою, на жаль, не вийшло. Обрати за мішень літературного розстрілу спільноту домогосподарок (або студенток, як у нашому випадку, – майбутніх домогосподарок) – справа для белетриста – цілком зрозуміла й навіть почесна. Для іронічного інтелектуала, мабуть, – також. Але щось мені підказує, що наша авторка писала цей текст цілком серйозно й без додаткових стимулів і завдань. Я не відчув глибинних течій підтексту й мені стало сумно. Я майже впевнений, що Ользі Деркачовій забаглося написати ще один твір про кохання (яких, нагадаю, в неї вже трохи є) й назвати його романом. Але кохання в цій книзі немає, є лише його жанрова імітація.

Читаючи текст, я так і зміг собі уявити головну героїню (русявого кольору її волосся для мене виявилося катастрофічно замало), а також і її обранця Олексія Степановича. Вони нематеріяльні, попри те, що вона хворіє і спорадично плаче, а він декілька разів бере її за руку й навіть (!) легенько цілує в щічку. Значно переконливішими постають постаті другого пляну – Іра й Наталя. Особливо – Іра. Цю останню не лише можна уявити й побачити в усій красі, але й пригадати, – ми таких уже бачили й продовжуємо бачити заледве не щодня, – якщо не в житті, то принаймні на телеекрані. Значно гірше з Мариною. Її гра у кохання не є бездоганною. Більше того, вона асоціюється у читача з панною-лялькою, яку сама ж і подарувала маленькій сестрі Миколи Оленці. У панни ляльки немає ніг (підтекст у контексті спроби критики основ теперішньої суспільности – пречудовий, але не для любовного роману), а в Марини немає відчуття реальности і реального. Не з’являється це відчуття і в читача, бо немає звідки йому узятися. Реальне життя смердить зовсім іншими барвами. Не говорячи вже про запахи. Я не обмовився у попередньому реченні, я просто намагаюся бути експресивнішим за авторку роману, – є наразі таке бажання, хоча я всього-на-всього коментую художній текст, а не пропоную власний. Тобто я, звісно, паразитую на художньому тексті, як і будь-який інший критик, але маю при цьому свою мету. Адже це і до мене, зокрема, звертався Ґі Дебор із цілком очевидною пропозицією: «Треба замислити і здійснювати критику, яка була б нічим іншим, як життям».

Але є у книзі й цілком позитивний новаторський нюанс. Текст катеґорично позбавлений фізіології. Остаточно і безповоротно, особливо, якщо зважити на сучасний контекст української прози, в якій (як от в одному романі вінценосної Люко Дашвар) уже в першому абзаці першої сторінки читачеві пропонують сцену орального сексу, – аби не сумував й не думав про високе. У романі О.Деркачової немає не лише елементів еротики (і це в творі, який завершується весіллям!), але й будь-якого відчуття та присмаку натуралістичного зображення-вираження, – навіть на рівні інтонаційному та інтенційному. В цьому сенсі текст є стерильним, попри те, що заявлений на титулі, як любовний роман. Цей експеримент представляється мені цілковито вчасним і, ясна річ, цікавим. Це майже містифікація. Текст не виправдовує очікувань домогосподарок, їхні ілюзії будуть розстріляні й знищені без щонайменшого жалю. Це мені, зізнаюся, неабияк імпонує. Ми вже чули: на часі нова й сувора етика. Яку першою має проголосити література. А мода невдовзі підтягнеться; запрацюють захланні механізми ринкової економіки та пропаґанди, світ буде змінено впродовж найближчого десятиліття. І ніхто не згадає про колишню розпусту; архівним порнострічкам років за сто вже ніхто не повірить. Чи ми, теперішні, не сприймаємо Содом і Гоморру лише в якості експресивних алеґорій? Так буде і з нашим теперішнім часом убивць. Алеґорії – це лише артефакти експресивного художнього мовлення, – й нічого більше. До цього варто ставитись із розумінням й належним спокоєм. Усе врешті-решт перетворюється на символи та алеґорії. Направду, варто із цим змиритися й жити далі. Література – це тільки література. Втім, це саме з неї найчастіше зростає дивна музика зойків, музика вивернутих людських суглобів. 1-го серпня 1927-го року Василь Стефаник написав у листі до редакції журналу «Плужанин»: «Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Се мені вдалося, а решта се література». І, на останок, іще одна репліка від Ґі Дебора, якого у наших краях, здається, досі не почули: «Нині ми втягнуті в орґанізацію довготривалої боротьби». Це було сказано понад п’ятдесят років тому. Але й сьогодні є над чим замислитись. Зокрема, й пишучи любовні романи. Бо імітація кохання, як і будь-якої іншої боротьби, – не порятує і не втішить, – лише знетямить-розчарує.

15 січня 2014 р., м. Донецьк